На думку Сергія Жадана, «те, що вона пише, нагадує серцебиття», на думку Євгенії Чуприної – «повне лайно». Але ніхто не зможе заперечити еротичної енергетики її текстів.
Поетеса і перформерка Заславська має скандальну славу. Вона спалила свій членський квиток Міжрегіонального союзу письменників України, правління якого викликало її на бюро для розбору особистої справи. А за перформенс у харківському слемі «ZEX» Олена отримала звання «Голови земної кулі». Нинішня співрозмовниця «Друга Читача» мешкає на Далекому Сході України – у Луганську – та спеціалізується на еротичній ліриці, яка, до слова, презентована у другому «НЕПі». А говоримо ми з нею про еротику та порнографію, про Лейпцизький ярмарок, у якому вона брала участь минулоріч, а також про дітей і поезію.
– Провідною темою Твоїх віршів є еротика. Як Ти вийшла на цю тему і чи багато написала нееротичних віршів?
– На мою думку, сама поезія – це еротично. І зараз я доведу це. Читач та ліричний герой, а іноді в його особі і сам автор, під час читання перебувають разом. Це завжди якесь інтимне поєднання двох: спільна емоція, ментальный експірієнс, інтелектуальний оргазм або катарсис. Поезія – це ритм, без якого не можливо уявити життя, ми відчуваємо ритм серцебиття коханої людини, ритм її дихання. Поезія – це недомовленість (коли автор натякає, читач здогадується), легкість, гумор, – усе це складові еросу. Окрім того, вірші раніше передавалися із вуст в уста – хіба це не еротично. І книжку ми беремо із собою в постіль, так? Іноді з улюбленим автором, або авторкою, ми проводимо більше часу, ніж з коханою людиною. Еротична лірика дійсно одна з основних тем моєї поезії. Хоча до цього було багато мною написано і громадянської, і філософської поезії. Та й після того теж.
Як знайшла цю тему? Напевно дорослішала і поступово відкривала якісь нові можливості говорити і писати про те, що не завжди можна сказати прозою. І, до речі, про прозу, хочу спробувати свої сили в цьому жанрі.
– Що це буде?
– Повість для дітей про кота, який жив у валізі, і його подружку – собаку породи чіхуахуа. Разом вони рятують з халепи поні Пончика. Книга вже на етапі завершення.
– Чула, що Ти написала порнографічний роман у віршах. Про що він, як називається і чи Ти збираєшся його публікувати?
– Роман – то дуже голосно звучить. Усе-таки, мабуть, це – поема. Її назва «Если Бы Летала Я в Дирижабле». У ній розповідається про еротичні пригоди і досліди молодої дівчини та її друзів. Дійство розгортається у невеличкому провінційному містечку, куди приїздить голландський меценат. Він має при собі купу грошей і планує віддати їх за «найкращий дирижабль». Що переважить потяг до сексуальної свободи, жага перемоги чи кохання? Відповідь у тексті. Шукаю сміливого видавця, який відважиться видати мою поему.
– Ти пишеш вірші російською та українською мовами? Які у Тебе стосунки з цими мовами?
– Як я колись писала, «мої вірші самі обирають мову…». Для мене писання українською мовою – спонтанна, інтуїтивна дія, тому мабуть у цьому я більш відверта. Часом буває пишу українською і починаю перевіряти, чи можна так сказати чи ні? Чи це, бува, не русизм? Істерично починаю ритися в словниках. І частіше потрапляю в десятку – правильно, можна. Натомість написання віршів російською мовою – це більш раціональний акт. У будь-якому разі є цей спалах, який зветься натхненням, котрий ми роздуваємо своїми вміннями, навичками, сукупністю тих властивостей, які є талантом, щоб загорілось полум’я, яке могло би і осяяти, і зігріти читача.
– У твоїй біографії багато слемового досвіду і навіть поетичне звання Голови Земної кулі. Чи відрізняєш Ти поезію для слему і для камерних читань?
– Так, звичайно. Сцена живе за своїми законами і вимагає чогось яскравого, і не тільки за формою, а й за змістом. До слемівської програми я добираю тексти зі словами-маркерами, із маркерами-смислами, які не вимагають сильних інтелектуальних зусиль з боку слухачів. У слемі є обмеження в часі – у три хвилини потрібно максимально викластися. На творчому вечері я можу цілу поему прочитати зі вступом, кульмінацією та епілогом, а слухач зі мною може цілу главу мого життя перегорнути. А в слемі вся глава скорочується до маленького абзацу і він має бути таким, щоб захотілось знайти почитати більше.
До речі про звання Голови Земної кулі. Перший раз це звання отримав Валімір Хлєбніков. За ініціативою Єсеніна 19 квітня в Міському харківському театрі була проведена публічна церемонія «коронування» Хлєбнікова як Голови Земної кулі. Мені так само в Харкові під час фестивалю ZEX вручили символічний перстень «Предземшара» (посміхається).
– Ти виступала перед українською, німецькою, латвійською публікою. Чи якось відрізняється сприйняття цих таких різних слухачів-читачів?
– Якщо відкинути мовний бар’єр, то не відрізняється. Тобто, якщо є контакт зі слухачем, то неважливо хто це, і якою мовою говорить, і якою землею ходить у політичному сенсі. Тексти про любов і смерть близькі, напевно, кожному, а я читала саме такі тексти.
– Ти брала участь у минулорічному Лейпцизькому книжковому ярмарку в рамках «Транзиту». Які звідти привезла враження?
– Масштаб заходу вражає – це ціла планета з кількома супутниками-павільйонами. Наприклад, був окремий павільйон, відведений коміксам та аніме, де зійшлися люди з усієї Європи, щоб взяти участь у параді персонажів з коміксів. Окремий павільйон був присвячений видавництвам Німеччини. Хочу зауважити, що в нас була насичена програма і було лише кілька вільних годин галопом промчатися павільйонами і подивитися ярмарок. Там було багато цікавих фішок: крісло для читання, яке є одночасно музичним інструментом, паперова кімната, де навіть радіо було з картону, книги з нетрадиційних матеріалів. Окремо хочу розповісти про комплекс, присвячений дитячим видавництвам. Головною рисою цього комплексу був інтерактив – дітей знайомили із книгами усіма можливими засобами – найцікавіший з яких – це гра. Діти брали участь у виготовленні власних книжок та ілюстрацій до них, могли пописати справжнім пером та попрацювати за друкарським станком. І був павільйон, присвячений міжнародним видавництвам, де представили й українських видавців. Ми непогано виглядали на загальному тлі. Але як відбувався відбір, за яким принципом, і чи був оголошений конкурс – мені не відомо.
Власній участі я завдячую німецькій стороні, перекладачам, які, схоже, порекомендували мою кандидатуру після виступу в Берліні. Також зіграло на мою користь те, що були переклади віршів на німецьку.
– Ти говориш, що було мало часу подивитися на все це. А чим же ви займалися весь час?
– У рамках «Транзиту» були дискусії, виступи (і в Польському інституті, і на самому ярмарку). У мене було інтерв’ю на «Німецькій хвилі», присвячене Україні та «Євро-2012». Після офіційної програми як правило всі збиралися та йшли на неофіційну програму (сміється). Ми брали участь у змаганнях з міні-футболу і наблизилися до фіналу. Це були насичені та яскраві дні. Вражень вистачило на цілий рік.
Проект «Транзит» триває, цьогоріч під слоганом «Лейпциг читає Україну», і це великий плюс. Його мета була привернути увагу німецької публіки до літератури східної Європи, яка після відкриття залізної завіси залишалась «Terra Incognita». Адже література є лакмусом, який відображає настрої, що панують у суспільстві.
– Наступне питання до Тебе, як до організатора літературних івентів, подій. Чи є культурний простір у Луганську і наскільки важко тут організовувати якісь заходи літературній групі СТАН чи ЛСД, до яких Ти входиш (Література сучасного Донбасу – прим. ред.)?
– Фотографії з цирку моди Михаїла Коптєва гуляють Інтернетом і під ними саркастичні коментарі – «виявляється культура в Луганську є». Кожен бачить те, що хоче. Щодо задачі СТАНу, як громадської організації, це – зробити місцеві досягнення культурним спільним здобутком і збудувати культурні мости, відкрити Луганськ для всієї України з кращої сторони.
– А яка сторона Луганська краща? Що Луганськ може показати Україні?
– Передусім, що тут є не тільки «луганстери», а і прекрасні поетеси (сміється). А якщо серйозно, то зараз у своїй щоденній журналістській роботі, як редактор сайту новин культури «Тиск світла» та газети Луганської Академії культури «Камертон», я намагаюся розповідати широкій публіці про наші маленькі і великі звершення.
– Може, урбаністичні екскурсії були би цікаві туристам?
– Мені більше цікаво не бізнес робити, а писати. Лідер «СТАНу» Ярослав Мінкін просуває ідею ревіталізаціі, тобто ідеться про перетворення старих незадіяних заводських площ у культурні кластери і центри. Така практика є і в Латвії, і в Росії, у нас – у Львові, Донецьку. Є досвід у цій сфері, і він намагається його перейняти. А загалом я відходжу від організаційної діяльності, просто фізично не встигаю щось організовувати. Я не встигаю навіть брати участі у тих заходах, куди мене запрошують. Мені не вдалося поїхати на «Гала-ніч еротичної поезії». І не встигла поїхати на «Анти-Валентин» теж до Києва, куди, до речі запросила Євгенія Чуприна. Іноді заздрю тим, хто мешкає в столиці і може швиденько змотатися на якийсь культурний захід.
– А Ти читаєш свої вірші дітям?
– Так. З Ванею я інколи раджуся, зачитую уривочки з дитячої прози. Читаю, якщо вдається вірша написати, який мені самій дуже подобається, про котрий я можу сказати «ах, Заславська, ах, суча дочка!».
– А еротичні вірші не читаєш?
– Ну, поки що ні. Своєму чоловікові читаю еротичну поезію, інтимне читання віршів під ковдрою – це як приватний танок у стриптизі (посміхається).
Cпілкувалася Любов Якимчук
Фото – Надії Гончарук