Письменниця Євгенія Сенік: «Це велика розкіш — писати книжки»

Фото: Юрко Остапа

Молода письменниця Євгенія Сенік, яка є авторкою кількох книжок («Przepraszam, навчи мене мовчати», «Письмовий стіл», «Країна У, або казки чужим дітям»), не обмежується створенням текстів — вона любить читати, подорожує, має досвід педагогічної діяльності.

Нам вдалося поспілкуватися з нею.

Микола Петращук: Євгеніє, коли ви відчули потяг до писання

Євгенія Сенік: Я можу чітко назвати той час. Дуже добре це пам’ятаю. Мені було шість років, коли я пішла у перший клас і лише вчилася тримати ручку в руках. Тоді я і написала першу поезію. Починала саме з поезії. Уже пізніше відкрила для себе прозу. Вона є дотепер мені ближчою. Хоча поезію іноді я пишу також.

М. П.: Якими були ваші відчуття, коли ви вперше тримали в руках власну книжку?

Є. С.: О, це було незабутнє відчуття! Думаю, це як народити дитину. Хоча я ще не є матір’ю, але уявляю собі це десь так. Коли ти надто довго «виношуєш» роман, а потім ще довше шукаєш видавця, працюєш з редакторами, то потримати в руках готову, уже «тілесну» книжку є певним сакральним моментом. І хоч «Країна У» була вже третьою книгою, але відчуття я мала, як з першою.

М. П.: Ким ви бачите свого читача?

Є. С.: Я вже мала кілька турів Україною, також часто отримую повідомлення від читачів, а тому можу сказати, що всі вони дуже різні. Тут важко говорити і про якусь окрему вікову категорію, бо це люди від 17 років і до 70. Серед них є футболісти і викладачі, домогосподині та бізнесмени, українці за кордоном та іноземці в Україні. Я сподіваюся, що мої тексти зачіпають загальнолюдські теми, а тому є універсальними для різних груп населення. Питанням є лише стиль написання, який подобається читачу або ні. Але це вже різні смаки кожного.

М. П.: Хто є вашими улюбленими письменниками? Чи вплинула їхня творчість на вас як письменницю?

Є. С.: Про письменників можу говорити багато і довго. Про їхній вплив також. Бо в кожен період мого розвитку та становлення це були різні автори, а тому виділити кількох складно. Якщо говорити про українських сучасних, то це Тарас Прохасько й Оксана Забужко. Вони геть різні, але кожен став для мене по-своєму важливим. Якщо брати раніший часовий проміжок, це буде Коцюбинський, дуже люблю його прозу — тонку та чуттєву. Він для мене є майстром. Але також люблю Лесю Українку і Івана Франка. Франко — геній. Якщо ж говорити про зарубіжних письменників, то першого завжди називаю Германа Гессе. Але це також Стефан Цвейг, Рей Бредбері, Антуан де Сент-Екзюпері, Джером Селінджер. Подобається проза японця Кобо Абе. Нещодавно відкрила для себе письменника й філософа Мартіна Бубера, а за ним Шмуеля Йосефа Агнона. Стосовно останнього, то мала радість бути однією з резидентів Літературного центру імені Аґнона в Бучачі. До речі, у травні на Книжковому Арсеналі презентуватиметься окрема книжка текстів трьох авторів — Софія Андрухович, Андрій Любка, Євгенія Сенік — про Агнона та Бучач.

Дуже люблю відвідувати ті міста та місця, де ці письменники жили та творили. Це дає можливість глибшого прочитання їхніх текстів. Так я була у Чернігові в будинку, де жив Коцюбинський. У музеї Франка у Львові. У Кальві, де народився Гессе, а потім і в Монтаньолі неподалік Луґано (Швейцарія), де він прожив більшу частину свого життя. У лютому цього року я була в Локарно на могилі Ремарка. Тобто я прагну виходити за межі текстів письменників, яких люблю, щоб мати з ними більш глибокі стосунки. Бачити, що їх оточувало й надихало, коли вони творили.

М. П.: За фахом ви філологиня. Чи доводилося вам викладати? І взагалі, ви любите працювати з дітьми?

Є. С.: Так, викладала я майже шість років у Львові. І здебільшого працювала з дітьми. З ними працювати найцікавіше, бо діти мають гнучкий спосіб мислення і вони вільні, не бояться робити помилки. А це і є передумовою успіху в навчанні. Бо ми вчимося найбільше, коли помиляємось. З дітьми я почала працювати ще з 18-ти років у різних літніх таборах. Був період, коли я навіть залишила наукову діяльність, щоб працювати вихователем в інтернаті у моєму рідному Лутугіне. Це особливий досвід і його важко з чимось порівняти. Бо навчаючи дітей, я сама багато чому вчилась від них. Що мене дійсно засмучує, це відсутність достойної платні вчителям і викладачам. Якщо у нас зараз всі стануть програмістами, то хто ж вчитиме тих майбутніх програмістів читати й писати. Ця разюча відмінність у заробітній платі є дико несправедливою.

М. П.: Як трапилося, що ви опинилися за кордоном?

Є. С.: Після роботи в інтернаті, я поїхала в Німеччину працювати в сім’ї і писати про це роман. І тут знову питання того, що письменник рідко коли може просто писати. Це велика розкіш — писати книжки. А потреба в тому у мене була гостра. Тому я знайшла для себе такі обставини, за яких я могла поєднувати роботу з написанням роману. Обрала тему українських заробітчан за кордоном і поїхала в Німеччину проживати сюжет на власному досвіді.

М. П.: Чи можна стверджувати, що ваш роман «Країна У, або казки чужим дітям», який був опублікований минулого року, автобіографічний?

Є. С.: Я думаю, що кожен твір будь-якого автора є у тій чи іншій мірі автобіографічним. Звичайно, це художній текст, а тому письменник може різати, немов кіноплівку своє життя і розкладати кадри в іншій, потрібній для вираження його задуму, послідовності. Навіть якщо сюжет не вичитується з долі автора, то там є його думки, опис емоцій та переживань, або ж життєвий досвід людей, з якими він перетинався у житті. Тому тут я б говорила, що кожен текст є автобіографічним. В «Країні У» є не лише мій досвід роботи в німецькій сім’ї, також можна прочитати в долі головної героїні мою роботу в інтернаті. Це є не мій прямий досвід. Адже Марія є сиротою, а мої батьки, дякувати Богові, ще живі. Але в тому образі я хотіла передати усе побачене і пережите разом із дітьми в інтернаті.

М. П.: Ви людина зі сходу України, яка працювала за кордоном, а тепер мешкає в культурній столиці західної України — Львові. Скажіть, будь ласка, якою бачиться вам різниця між українцями заходу і сходу?

Є. С.: Я насправді швидко змінюю місце перебування і вже від вересня живу в Києві. Хоча і це не є остаточний вибір. Різниця для мене була дуже помітною, коли я у 2010 році переїхала з Луганська до Львова. Тоді видавалося, що це дві різні країни. Очевидно, що багато людей із Західної України виїздять працювати за кордон. Вони, навіть не помічаючи того, запозичують культуру Західної Європи. І це одразу відчувається у спілкуванні з людьми, навіть у відносинах між роботодавцем і підлеглим, у сфері обслуговування. Східні українці здебільшого виїздили в Росію, тому там прослідковується інший культурний вектор. І це якщо не торкатися історії та впливу Австро-Угорської та Російської імперій на два різні регіони сучасної України. Стосовно різниці, яку я бачу, то мешканці Західної України у своєму загалі (адже скрізь є різні люди, а тому узагальнювати — це є спрощувати ситуацію) видаються мені більш ввічливими, для них вагоме місце займають традиції. На Сході люди більш відкриті та щирі. Вони говорять прямо те, що думають. Навіть якщо це не завжди доречно.

М. П.: А між українцями та іншими європейцями більше схожостей чи відмінностей?

Є. С.: Тут хочеться сказати, що попри все — усі ми люди, зі своїми слабкостями, хибами й вадами. Цього мене навчила Швейцарія, чиє населення є дуже мультикультурним. Там дуже важко згрупувати й охарактеризувати людей за походженням чи територіальною приналежністю. Адже на будь-яку критику кожного відповідають, що це людське, а не етнічне чи національне. І як пожартував сучасний швейцарський письменник Юрґ Гальтер: «Так, швейцарець з Берна дуже відрізняється від швейцарця з Цюриха, зате араби всі однакові». Тому думаю, що люди є люди. Хоча, звичайно, впливає загальна ситуація в країні на моральний стан окремих громадян. А це зумовлює і поведінку. Щойно повернувшись із Швейцарії, одразу впадає в око агресивність, невихованість і хамство більшості українців. Але звичайно усе можна пояснити і виправдати тією ситуацією, у якій ми живемо. І бути чемним та порядним в Україні значно важче, ніж у Швейцарії. Тому особливо приємно, коли попри все люди залишаються людьми. Тоді вони для мене майже герої. Я б бажала українцям більшої гуманності і поваги одне до одного. Адже є речі, які залежать від влади, а є речі, які залежать від кожного з нас.

М. П.: Ваші рідні та друзі залишилися на окупованій території. Чи вдається вам спілкуватися з ними? Чи знаєте, які настрої панують серед цивільного населення?

Є. С.: Так, мої батьки та деякі рідні живуть у Луганську та Луганській області. З батьками я спілкуюсь щодня по телефону. Навіть коли я за кордоном, ми зв’язуємось через скайп. Настрої дуже невеселі у тих, хто підтримує Україну, але з певних причин не може виїхати з окупованої території. Як наприклад, мої батьки. Решту напевно все влаштовує. Бо ж вони переконані, що вибороли свою «свободу». Я думаю, усі вже знають, що на тій території люди живуть за московським часом, користуються російською валютою, а вищі навчальні заклади є філіалами російських університетів. Я вчу себе бути реалісткою і розуміти, що дім свій я вже втратила. Ми навряд чи в найближчий час повернемо ту територію. Питання в тому, що мої батьки ще досі не можуть того прийняти. Тому ми і залишаємось досі по різні сторони блокпостів.

М. П.: Як гадаєте, коли завершиться протистояння з Росією?

Є. С.: О, якби я була провидицею! Навіть солдати, що повертаються з фронту, того не можуть сказати. Найгірше те, що ця війна є вигідною для обох сторін. І про це теж треба вже говорити вголос. Про контрабанду, на якій заробляються мільйони і таке інше…

Друге питання, що навіть віддавши окуповані території агресору, де є гарантія, що наш сусід не захоче більше? Адже відомо, що домовленість з Росією не варта навіть того паперу, на якому вона була підписана. Тому боюсь, що протистояння завершиться нескоро. Навіть якби хотілося зовсім протилежного.

М. П.: Як вам здається, література може покращити стосунки українців зі сходу та заходу? Чи міркували ви про це?

Є. С.: Я міркувала і навіть дуже сподіваюся, що це є можливим, але за умови, якщо українці ті книжки читатимуть. Як на мене, література є потужною зброєю. Вона змушує думати. Думати самостійно й критично ставитися до того, що відбувається навколо. Згадайте лише Рея Бредбері «451° за фаренгейтом». Чому там знищували книжки? Бо читання вважалося небезпечним. Люди починали задумуватись, а цього не можна було допустити. Тому література є надзвичайно важливою для суспільства. А письменники потребують підтримки. Але це вже інша війна…

М. П.: І наостанок, скажіть, будь ласка, чи працюєте ви над новим романом? Якщо так, хоча б натякніть про що він, і коли читач зможе його прочитати.

Є. С.: Я працюю уже з 2012 року над двома романами одночасно. Один є майже завершеним. Його я дописувала в мистецькій резиденції у Швейцарії. Він торкатиметься теми бездомних і базуватиметься на реальних історіях людей, які з різних причин втратили свій дім. Матеріал я збирала, працюючи пліч-о-пліч з безпритульними у швейцарській спільноті. Це дало мені змогу зануритись у потрібну атмосферу, щоб описати зсередини проблему бездомності. Коли я поїхала до Швейцарії вперше, прагнула вжитися в «роль» бездомного. А з останнім приїздом зі злого жарту моєї творчої долі, стала у буквальному сенсі безпритульною. Адже мій дім залишився на окупованій території. Роман називається «Будинок із сірників, взятих з різних коробок». Люблю довгі назви. Хотілося б видати книжку до Форуму видавців у вересні, але все залежатиме від пошуку видавця.

Інший роман, який я починала одночасно з «Будинком із сірників», розповідатиме про долю Анни Попович. Ви могли вже бачити фільм Тараса Химича «Жива», знятий за її історією. Свого часу команда Invert Pictures взяла мене на зустріч із Анною. Вони планували знімати свій перший художній фільм. Я була вражена її долею і вирішила написати про неї роман. Робота ще триває, адже для цього тексту мені потрібне глибше знання історії. Але я дуже сподіваюсь, що саме роман з робочою назвою «Жива. Поза кадром» буде цілком відрізнятися від усього, що я писала до того.