Олександр Карпенко: “Повернись в Україну, зроби для неї щось, тоді ти українець”

Про сучасну війну, іменовану в нашій країні АТО, пишуть багато письменників. В книгарнях уже можна надибати цілу підбірку книжок на цю тему. Але ніхто ще так щиро й по-українськи не написав про хлопців, оборонців української землі, як це зробив київський прозаїк Олександр Карпенко.

Для його героїв слово «Вітчизна» — не пустий звук й коливання повітря, не територія з річками, містами та селами. Його персонажі дихають рідною землею, для них «Вітчизна» — це мати, яку потрібно обороняти від ворогів, це любов до близьких, глибока шана до батьків і братерська вірність, повага до традиції та української культури.

Отже, з письменником, заступником голови Міжнародної громадської організації «Четверта хвиля» Олександром Карпенком говоримо про нову книжку, її героїв, війну, публіцистичний цикл «Українці — від океану до океану».

Яр Левчук: Олександре Федоровичу, нещодавно побачила світ ваша книжка. Про що вона?

Олександр Карпенко: Це книжка оповідань про війну і кохання. Тобто я хотів подивитися на війну через кохання, і навпаки, на кохання через війну. У мене вони в образах білого і чорного танців, які довелося станцювати одному з моїх героїв. Незважаючи на те, що і до мене робилися тисячі спроб зобразити стосунки цих двох прямо протилежних субстанцій, одна з яких несе смерть, а друга — життя, повна картина цих взаємин так і не написана. Моя книжка один із мазочків у неї. І дуже сподіваюсь, що він не зіпсує загальне полотно. Кохання завжди перемагає, інакше життя зупинилося б. І цього разу воно переможе. Тобто книжка, незважаючи на те, що передає жахливий трагізм нашої війни, життєстверджуюча, оптимістична.

Читайте також: Рецензія на збірку оповідань О. Карпенка «Колесо часу»

Я. Л.: Чому така назва «Колесо часу»?

О. К.: Це ще одна філософія цієї книжки. Ми всі в цьому колесі, під його владою, воно нагадує, хто ти є, ким були твої пращури, і яке твоє покликання, місія. Хочу нагадати, що таких місій загалом небагато: хлібороб, творець, філософ, крамар чи купець, владар, воїн, злодій. Важливо зрозуміти, чому ти такий, а не інакший, чому ти займаєшся саме такою справою, чому поводишся саме так, а не інакше: з гідністю, чи навпаки, плазуючи перед сильним світу цього, агресивно, чи помірковано, звідки в тебе схильність до творчості? Чи не тому, що десь колись у минулому, тисячу років, два віки тому, хтось теж був таким же, як і ти, тобто ти його повторив? Відбулася його реінкарнація. Значить і тебе через сто чи тисячу років хтось повторить.

На цю думку мене наштовхнув такий випадок. У березні 2014 року, працюючи в своєму саду на Барвіновці, на Київщині, несподівано моя сапа викинула на поверхню, що б ви думали? Бронзову скіфську стрілу. Мене наче блискавки пронизали. Я подивився на цю місцину по-іншому, може, тут було поле битви? Що тут сталося? А тієї ж ночі приснився сон: до мене прийшов в гості скіфський воїн, мій далекий пращур, з яким ми потім пліч-о-пліч билися з ворогами. Той пращур сказав мені, що я колись був воїном, це моє покликання. Я описав все це в оповіданні. Вийшла напівреальна, напівфантастична історія. Людина може чим завгодно займатися в житті, але головне її покликання рано чи пізно дасть про себе знати. У більшості моїх героїв — покликання захисника Вітчизни. Вони були в житті посередніми слюсарями, трактористами, вчителями, проте на війні стали природженими воїнами, як і їхні пращури за часів Київської Русі, прапрадіди під час визвольних змагань ХХVII століття, прадіди під час Другої світової війни. Ця війна — величезна трагедія, але водночас, завдяки їй у нас відродилося плем’я героїв, якого нам бракувало у структурі нації. Але щоб вона була повноцінною, потрібно ще й відродити плем’я мудреців, філософів, не формальних зі званнями, кафедрами і регаліями, а справжніх. Без них ми будемо рухатися манівцями, блукати пустелею ще довго.

Я. Л.: Звідки брали своїх героїв, сюжети?

О. К.: Взагалі, всі оповідання в цій книжці дуже реальні, відсотків на 50 майже документальні. Писалися під враженнями подій на Майдані, на Сході, моїх поїздок на фронт, зустрічей із бійцями в госпіталях і просто на вулиці. Я був свідком, як формувався легендарний батальйон «Донбас», писав про його перші подвиги і поразки. Там у мене було багато друзів, займався волонтерством. На превеликий жаль, більшості людей, які стали прообразами моїх героїв, вже немає в живих.

Я. Л.: Знаю вас як публіциста, чи важко було змінювати жанр і кого з сучасних письменників чи класиків брали собі за взірець?

О. К.: Публіцистику викорінити дуже важко. Але мені здається, що в останніх оповіданнях я все таки її приборкав. Щодо взірця. В мене їх багато і в українській, і зарубіжній літературі. Хотілося б досягти висоти Олександра Довженка, чи Михайла Стельмаха, чи філософської глибини Германа Гессе. Проте коли пишу, не думаю про це, пишу собі та й годі, тобто вихлюпую із себе все, чого начитався колись за життя і чого набачився в цьому житті. А набачився я досить багато. Тому вважаю, що вже маю право писати і щось говорити людям. Тобто достатньо наповнився. Намагаюсь, щоб написане було просте, з легким гуморком, логічне. Ще одне. Коли я читаю, я чую музику. У когось між рядками лунає класика, у когось джаз, у когось фольклор.

Я. Л.: А що у вас між рядками?

О. К.: Рок. А тому, я б назвав свої літературні вправи рок-оповіданнями.

Я. Л.: Ви — автор публіцистичного циклу «Українці — від океану до океану», в якому досліджуєте історію та культуру українських громад за кордоном. У післямові до «Колеса часу» ви стверджуєте, що ця книжка теж належить до цього циклу. Чому?

О. К.: Чому я взявся досліджувати українців за кордоном? Мені подобається вивчати українця, який перебуває в екстремальних умовах. Завдяки цьому він розкривається в усій повноті. А хіба не можна назвати екстремалом людину, яка палить за собою мости, зривається з насидженого місця, бере з собою родину і їде світ за очі у незвідані краї. Так, до речі, мій дід Петро, якого я не знаю і не пам’ятаю, ще аж у 1905 році зібрав свою родину і виїхав у пошуках кращого життя в степи Казахстану, там у цих пошуках і згинув, бо напився води з якоїсь калюжі. А тому мені було дуже цікаво, як прижився українець у джунглях Бразилії, у суворих преріях Канади, в Австралії, Європі. І треба сказати, їм довелося сьорбнути лиха, як мовиться, з великої ложки. В Бразилії вони потерпали від спеки, від тропічних хвороб, укусів комах та змій, в Канаді від холоду, в Австралії теж були свої складнощі. Але наш єдинокровний брат в цих умовах зберіг не лише свою людську сутність, а й залишився українцем. Незважаючи на злигодні, вони жили за принципом: одну цеглину на власний дім, другу — церкву, третю — на українську школу. Завдяки цьому збудували за океанами наш український світ. Всі суспільства, де вони успішно прижилися, дякують їм за працелюбність, вміння вирощувати хліб, і за мужність, тому що вони ставали патріотами своїх нових Батьківщин.

Українці брали участь у війнах у складі канадської, американської, англійської армій під час Другої світової війни, а також у складі армії США та Австралії під час В’єтнамської війни. В Австралії я зустрів українця, який воював у В’єтнамі, був там поранений. Петро Худяк. І водночас я знаю іншого українця, свого однокурсника, який воював у В’єтнамі з іншого боку. Ми в школах і вишах вивчаємо історію і культуру України, проте маємо знати, що є ще й історія і культура світового українства. Я ставлю перед собою непосильне завдання написати цю історію.

Війна на Сході — ще одне випробування для нашого етносу. Можливо, пік її історії світового українства перемістився на Батьківщину. А це предмет мого дослідження. Я досліджую українця не на чужій війні, а на своїй, на війні за свою незалежність. На жаль, не всі витримали це випробування гідно. Ви знаєте, я з розумінням ставлюся до першої хвилі міграції, другої, третьої, четвертої, коли людей гнали на чужину невблаганні обставини. Але коли їдуть зараз, коли доля держави висить на волосині — це втеча, це зрада. За три останні роки на заробітки виїхало 2,5 млн. молодих, сповнених сили людей. Кажуть, ми повернемося, коли тут все налагодиться. А хто ж буде налагоджувати це життя, будувати громадянське суспільство? Зразком для мене і для всіх українців має бути життя Марка Паславського, полковника американської армії, який на початку 1990-х вклав свої гроші в аграрний бізнес в Україні, а в 2014-му пішов добровольцем на фронт і в складі батальйону Донбас загинув, а також співак Василь Сліпак. Повернись в Україну, де б ти не був, або фізично, або якимись справами, зроби для неї щось, тоді ти українець.