Під час 20-го Форуму видавців у Львові у рамках проекту Контекст-2: Школа літературної критики і книжкової журналістики відбувся цикл зустрічей з відомими письменниками, які у вигляді відеоінтерв’ю стали своєрідними випускними іспитами для слухачів літшколи. На минулому тижні Друг Читача презентував бесіду з українським драматургом Павлом Ар‘є. Сьогодні смакуватимемо розмову з людиною, яка не потребує зайвих слів, усі регалії відомі – письменник (поет, прозаїк), музикант, художник – Юрій Іздрик.
– Вітаю Вас, пане Юрію! Чи вже встигли адаптуватися до метушливого потоку видавців/читачів/письменників?
– Моя адаптація до будь-яких зовнішніх впливів полягає у тому, щоб зі своєї сфери не вилазити, так би мовити. Звичайно, що на Форумі це вдається важко, тому що багато зустрічей, багато розмов, в тому числі незапланованих. Але, щоби згрубше відповісти на Ваше питання, то скажу так, що мені комфортно.
– Це прекрасно! Форум, безперечно, важлива подія в культурному житті України, і цьогоріч він ювілейний. Цікаво, як Ви оцінюєте цю подію, чи має Форум певне місце у Вашому житті як читача, як письменника?
– Ви знаєте, я настільки близько якось, як то кажуть, затусований в ці форумні всі справи, і щоразу доводиться якось там допомагати, просто по дружбі, чи з доброго ставлення, так би мовити, що я не сприймаю Форум як якусь чужу імпрезу, на яку мене запрошено. Я тут наполовину в себе вдома. Немає відповідно дистанції такої, яку має може пересічний читач чи просто письменник, якого запросили сюди у якості гостя. Ну і, власне кажучи, якісь об’єктивні оцінки Форуму мені давати дуже важко. Те, що він мені щоразу більше подобається, це, так би мовити, моя особиста справа і не більше. Але факт залишається фактом, щороку, мені здається, що якось тут все і впорядкованіше, і комфортніше, знову ж таки. І логістика якось вирулює, наскільки тут взагалі може бути якась логістика на цьому святі життя! Але так чи інакше…
– А цього року щось є, якісь особливі очікування?
– Значить дивіться, цьогорічне найбільше очікування своє, радше пов’язане з хвилюванням і непевністю, уже минуло, це вчорашній вечір Лінор Горалик, яку ми тут чекали 4 роки у Львові і нарешті дочекалися. І я, чесно кажучи, переживав, ну бо як би там не було, така от столична дєвушка, продвінутая, і так далі. А тут з іншого боку якийсь провінційний літератор, який в Калуші сидить і з хати не вилазить. Про що ж би нам говорити здавалося б? На щастя, я з Лінор познайомився ще минулого року на «Київських Лаврах», на фестивалі. І ми якось дуже швидко заприязнилися. Так що цього року мені вистачило тільки догнати її за півгодини перед виступом у якійсь кав’ярні, і ми швидко поговорили, все вирішили, вечір відбувся.
А друге моє очікування ще попереду – це концерт «Дримтеатру» на ночі музики і поезії non-stop. Концерт для мене, будь-який концерт «Дримтеатру», – це та практика життєва, яка мене найбільше тішить. І для мене це завжди свято, радість і отаке от очікування, але очікування приємне, що я ще властиво дві доби, півтори, в очікуванні найважливішої для мене події.
– Ви часто говорите, що не любите запитань про особисте, але наразі читачі отримали книгу, поетичну, ще й не одну. Чи вважаєте Ви поезію найвищим рівнем довіри до читача?
– Мабуть не варто так говорити про поезію загалом, бо вона буває дуже різна, всіляка, іноді відверта, іноді навпаки – герметична і закрита. У випадку ж з моїми віршами, бо я їх і поезією назвати якось не наважився, це віршики чи самі кращі, чи самі гірші. Тут якби дві речі. Очевидно, що оскільки вони щирі і написані, що називається «без дураків», то вони межово відверті, безумовно. Себто це є найінтимніше, що є. Але з іншого боку, сама технологія роблення цих віршів, сам спосіб їх писання, передбачає певне дистанціювання. Себто я там у тому написанні ніякої участі не беру як особистість. Працюють якісь там мої синапси, якісь там літературні нейролінгвістичні ланцюжки у мозку спалахують, щось там робиться, що воно робиться – я туди не втручаюсь. Тобто, з одного боку – це моя інтимність, моя приватність, моє кохання, мої почуття, мої емоції і так далі, і так далі… А з іншого боку – це абсолютно поетичний театр, тексти, які собі живуть і на які я дивлюся іноді з таким самим захватом, як і мої фани. Думаю: «Боже мій! Це я таке написав? Це – прекрасно!».
– Чи можете Ви контролювати рівень особистого у вірші?
– Це йдеться не так про відсоток, хоча він, очевидно, теж є більший-менший, а власне як позиціювання себе: там я один, тут я інший. Це є різновид театру. Будь-яка творчість це, по-суті, театр, бо ми витягуєм одне зі своїх «я», надаємо йому право виступати від нашого імені, і от воно виходить зі сцени і щось говорить. Люди зазвичай ототожнюють автора і його ліричного героя… Ну, це таке, це вічна гра читання, писання і літератури, і так далі…
– Ваша поетична книга «Ю» вийшла у Видавництві Старого Лева. Чому саме погодились на пропозицію Мар’яни Савки?
– Тут, я думаю, це той випадок, коли все щасливо збіглося, бо я не думав взагалі про книжку, коли в мене почався цей, так би мовити, поетичний сезон. І мені до цього часу цілком вистачає лайфджорналу і фейсбуку як платформи для публікацій, але в якийсь момент почали надходити пропозиції від видавництв. Пропозиція від Видавництва Старого Лева була чи п’ята, чи шоста за рахунком. Тут зійшлося все так, що я запитав Мар’яну: «Ну, окей, а чи можна було використати саме мої колажі, які я до кожного вірша роблю, чи могло би це бути ілюстроване видання»? В кожному разі зійшлося на тому, що могло би бути повністю моє авторське видання. І зрозуміло, що від такої спокусливої пропозиції я вже не міг відмовитися. В результаті маємо цю книжечку і написану, і оформлену автором, ну і видану видавництвом.
– А як відреагувало видавництво, на той факт, що вже наступна поетична збірка вийшла у видавництві «Мерідіан Черновіц»?
– Це так паралельно якось виходить. У мене зараз є матеріалу іще на одну збірку, але я думаю, що варто зупинитися все-таки з цим. Побавилися і хватить, є що людям читати, мені є ще над чим працювати. Тут якби ніяких проблем не було, ну, два видавництва запропонували, ну, чому ж ні? Мабуть, якби я жив десь на Заході, то це би вважалося ознакою успіху, правильно? У нас це з успіхом ніякого зв’язку немає, але приємно, скажімо так.
– Під час круглого столу «Існування критики у сучасних медіа формах» в рамках фестивалю «Контекст» Ви прохопились, що більше взагалі не плануєте працювати з видавництвами і обираєте такий для себе зручний формат спілкування з читачем через Інтернет. Дві книги поспіль настільки перевантажили Вас?
– Справа в тім, що в нас на Україні ситуація виглядає так, що (мабуть, це в кожного по-різному, але особисто для мене) видавець – це абсолютно зайва ланка дорогою між мною і читачем, абсолютно зайва. Тому що я, так би мовити, ці книги і так готую сам, технічно мається на увазі: верстка, дизайн. І нічого мені так само не заважає робити їхні електронні версії, ніщо мені не заважає за бажання, а я іноді це роблю, замовляти собі один чи два примірники якоїсь спеціально зробленої збірки, яку я готую іноді на подарунок друзям чи щось такого. Не помічається тут видавець, де він? Я не бачу його, якби, що це тут?..
– Для чого?
– Так! Грошей мені це не приносить абсолютно ніяких, книжки, які видає видавництво, залишаються власністю видавництва, як воно ними розпоряджається, як воно їх продає, я не маю до цього жодного ні впливу, ні контролю над цим. І я не кажу, що це якось там погано, чи добре, тобто я просто кажу, як є. А у випадку з Інтернетом у мене прямий шлях: от є я, є читач, більше того, цей читач за потреби чи бажання відразу реагує, він залишає мені коменти!
– Ну і власне в цьому кайф!
– І в цьому кайф, так, і в цьому кайф! Але звичайно, що це я ще не роблю якихось таких голосних заяв, що я пориваю повністю з видавництвами, просто на даному, так би мовити, етапі життя я не бачу сенсу у видавництвах, як таких, у моєму приватному житті, не більше.
– З Вашого досвіду, пане Юрію, скажіть з чим органічніше поєднується поезія: з музикою чи візуальним мистецтвом?
– Мені з музикою, безумовно. Я навчився власне відчувати якесь задоволення від письма, від писання віршів, коли забув про те, що це література, коли почав слухати, вловлювати якісь музичні складові цього. І тому дуже багато текстів ми виконуємо на сцені, і вони деколи і пишуться з думкою про виконання власне вокальне, не читання тексту. Не суттєво чи це буде супроводжуватися музикою, але власне читання як різновид вокального мистецтва, десь, мається на увазі, коли це все пишеться.
– А синтез із візуальним?
– Ну з візуальним, це радше така інерція мого двадцятилітнього стажу роботи над журналом «Четвер», де от ці тексти, візії було пов’язано в одно. Мені до цього часу цікаво компонувати тексти з візуальним…
…ба, більше: самим текстом бавитися як графікою, бо це шрифти, розміщення на сторінці, це все теж є візуальна штука, так? Вірш на сторінці – це є візуальна штука, вірш на сцені – це є вокальне мистецтво. Тобто це от така якась форма, яку можна десь там використовувати в різних сферах, і це теж гарно звучить і приємно.
– Візуальне мистецтво, як і музика, Вам не чуже, окрім оформлення власних книг та роботи над журналом «Четвер» та журналом «Просто неба», чи були у Вас ще дизайнерські проекти?
– Я іноді як фрілансер підробляю дизайном книжковим. От нещодавно вийшла книжка Галини Крук «Співіснування» (поетичний збірник) – моя обкладинка. Вийшла тепер на Форум книжка Христі Венгринюк «Хутір Америка» – моя обкладинка. От якось так. Але все це для мене абсолютно така бічна, побіжна сфера діяльності, просто підробіток, фрілансерство.
Дуже простий критерій, що сленгом називається «пре/не пре». Якщо пре, якщо впирає, якщо викликає викид адреналіну, якщо бачиш в цьому сенс – да! Якщо ні, якщо з якогось обов’язку, з понтів, репутаційних якихось речей – ні.
Олена Клюшник
Інтерв’ю реалізовано в рамках проекту
Контекст-2: Школа літературної критики і книжкової журналістики.