Нещодавно видавництво «Темпора» опублікувало роман «Цепелін до Києва» чернівецького письменника-фантаста Ігоря Сіліври. Ми поговорили з автором про його творчість, сучасний стан фантастики в Україні та, звичайно, про майбутнє.
– Пане Ігоре, «Цепелін до Києва» – це ваш перший опублікований роман. Уперше в
ін вийшов друком у 2013 році та ось нещодавно – перевиданий «Темпорою». Розкажіть, будь ласка, як він створювався? Як у вас виникла ідея світу без електрики?
– Усе почалось із того, що я побачив у магазині туристичну газову лампу: на мій подив, вона дуже відрізнялася від каганців. Зацікавився цим питанням. Захотілося написати оповідання, де були б такі лампи. Для цього довелося придумати причину, чому відсутня електрика. Потім з’явилося друге оповідання, третє… Врешті, задумав написати цикл, який так і назвав: «Епоха Пари».
Проте виявилося, що сюжет краще розкрити не романом, а дилогією. Тож у цикл увійшли ті оповідання, які не потрапили в романи: або бічні відгалуження сюжету, або події, що не узгоджуються в часі із дилогією. Перший роман було видано в кінці 2013 року в Луганську, проте більша частина накладу там і залишилася. На полиці потрапила мізерна частина тиражу. Минулого року його в доповненому варіанті видала «Темпора».
До речі, крім уже згаданого випадку з газовою лампою, були й інші. Наприклад, зацікавився любов’ю народу до високих стель. Насправді це атавізм: якщо джерела світла потребують багато кисню, то чим вищі стелі – тим легше дихається. А ще Чернівці – дуже атмосферне місто, там і зараз можна зустріти світильники, перероблені із газових на електричні.
– Головний герой роману Андрій, як і ви, з Чернівців. Чи схожий він на вас?
– Немає зовсім. Якщо хочете шукати героя, схожого на автора – там ближче до кінця є кілька абзаців про програміста в окулярах. Якщо когось асоціювати із автором, то саме його.
– Без яких сучасних, залежних від електрики засобів, ви не уявляєте власний побут?
– А що тут питати? У романі про це дуже добре й багато написано, додати можу не так багато. Не настільки інакше, як здається на перший погляд. Потяги та машини будуть парові, але не менш комфортні. Легковики візуально мало відрізнятимуться, хіба що буде дві вихлопні труби, а не одна. Холодильники та кондиціонери виглядатимуть трошки інакше. У романі є епізод, де мешканець світу пари потрапляє в наш світ. Він здивований, але не шокований.
– «Цепелін до Києва» – це перша частина дилогії «Епоха пари». Коли читач побачить наступну частину?
– Друга частина дилогії має вийти в першому кварталі 2016 року. В ній читач зможе отримати відповіді на всі запитання, які залишились із першої частини. Зокрема, на головне: чому «світ пари» позбавлений електрики, а наш світ… теж штучний і теж позбавлений чогось. І житель «світу пари» звертає увагу на ці речі.
– Фантастика, на жаль, не найпопулярніший жанр у сучасній українській літературі. Як ви вважаєте, чому?
– Важко сказати. Чомусь серед українських видавців існує своєрідна боязнь слова «фантастика». Як її тільки не називають: «химерна проза», «міфопоетична проза» і т. д. Можливо тому, що донедавна українська література надто полюбляла минуле й надто боялася зазирати в майбутнє. Без історії, звісно, не видно перспективи, але без фантазії перспективу видно ще менше. На щастя, останнім часом ситуація почала виправлятися.
– Яке майбутнє в української фантастики?
– Велике та цікаве, звісно! Наш час – час змін, а фантасти стараються зазирнути туди, куди ми ще не прийшли, вже не прийшли або – що оминули.
– Як письменника вас приваблюють альтернативна історія та стімпанк. А який жанр фантастики вам імпонує як читачеві?
– Насамперед наукова фантастика. Незважаючи на стімпанківський антураж, дилогія – це тверда, можливо навіть надтверда, наукова фантастика, де розглядаються глобальні питання: не тільки перспективи України, а й людства в цілому, межі розвитку технологій, мораль.
Щодо мене як читача… Приваблює те, що й пишу. Наукова фантастика, альтісторія, нормальний, не бутафорський стімпанк, хороше фентезі.
– Кого з сучасних авторів ви читаєте?
– З іноземних – Вендор Віндж («Кінець райдуг»), Пітер Уотс («Хибна Сліпота»), Девід Вебер (цикл про Хонор Харінгтон), Брендон Сандерсон («Хроніки Штормсвітла»). Це якщо не враховувати класиків: Азімова, Шеклі, Желязни, Ле Ґуїн. Із сучасних українських – Владислава Івченка та Василя Тибеля.
– Розкажіть трішки про себе. Хто ви за фахом? Де працюєте? Чи маєте хобі?
– Народився в Чернівцях, інженер за освітою. Інженером і працюю, в «Укртелекомі». На жаль, моїх гонорарів поки що не досить, щоб я міг тільки писати. Втім, сподіваюся, це зміниться. Хобі зараз, мабуть, і немає. Донедавна це було письменництво, але якщо за нього платять, то це вже не хобі, чи не так?
– Коли у вас вперше виникло бажання писати прозу?
– У старших класах.
– Ви все написане прагнете опублікувати? Чи є твори, написані «в шухляду»?
– Є відверто невдалі твори, які я нікуди не надсилав, їх не багато. Можливо, вони чекають, поки я візьму й виправлю їх. Втім, я ніколи не мав на меті публікацію «будь-яким коштом», тому більшість моїх оповідань є у вільному доступі. В останні роки публікують майже все, що я пишу.
– На яку аудиторію орієнтуєтеся, коли пишете?
– Передусім – моя дружина та друзі. Потім – люди, які можуть подивитися на світ трішки ширше, побачити незвичне у буденному.
– Окрім продовження дилогії «Епоха пари», чим ви порадуєте шанувальників найближчим часом?
– Третій мій роман вже у видавництві, проте я ще не можу назвати термінів його виходу в світ. Він дотичний до «світу пари», хоч і не є прямим його продовженням. Це радше «світ електрики». У ньому, окрім усього, я спробував побудувати цікаве суспільство: світ, де немає та ніколи не було законів. Здається, це вдалося, й результат вартий уваги.
– Як ви ставитеся до нинішніх подій в Україні?
– Рідко кому історія дає другий шанс. Нам – дала. Якщо проґавимо його – третього не буде.
– Кажуть, що письменники-фантасти мають дар передбачення. Як гадаєте, яке майбутнє нас чекає?
– Неправду кажуть. Звичайно, ви навіть у моїй книзі можете знайти не просто аналогії: там прямим текстом сказано про донецький сепаратизм. А це писалося тоді, коли такі думки видавалися смішними. Та це ніяке не передбачення. Це закономірний розвиток придуманої моделі світу. Вийшло, що моя модель у цьому випадку збіглася з реальністю. Але це раціоналізація, знання постфактум.
Втім, є у мене невелике оповідання, в якому екстраполюється моя модель сучасного світу в близьке майбутнє. Його можна відшукати в 30-му номері журналу «Азимут», або ж у мережі під назвою «Зернятка на шахівниці». Якщо узагальнити трьома словами, то все буде добре. Хоч і не зразу й не легко.
Розмову вів Микола Петращук