Чи знаєте ви, хто такий Юрій Макаров? Дивне запитання, чи не так – хто ж не знає легенду українського телебачення та людини, яка стояла біля колиски культового часопису «Український тиждень»? Менше знаний (і даремно!) Юрій Макаров як сценарист та режисер. А вже тих, хто встиг познайомитися з ним як із письменником, узагалі мало…
На Форумі видавців у Львові відбулася презентація книги Юрія Макарова «За чверть десята». Презентація включала музичний бонус, та й узагалі можливість особисто познайомитися з цією дивовижною людиною – це унікальний шанс, але головне – це все-таки книга. Не відкриватимемо головної інтриги сюжету – з Юрієм Макаровим завжди є про що поговорити і без цього…
– Для багатьох шанувальників Вашого таланту Ви передусім журналіст. Чи можете сказати, що Макаров-журналіст торував шлях Макарову-письменнику?
– Зовсім навпаки! У 19 років я раптом вирішив, що я типу письменник, і почав писати (під впливом усіх, починаючи з братів Стругацьких і закінчуючи Фолкнером) – не роман, правда, а повість… Я так серйозно до цього ставився, що фактично завалив свій диплом, який писав не більше не менше як у Костянтина Миколайовича Тищенка – він викладав у нас французьку практично, плюс вступ до мовознавства, плюс мовознавство на 5-му курсі. І цей шанс долучитися до його контексту я значною мірою проґавив, бо замість писати серйозну дипломну роботу я писав свій безсмертний твір.
– Безсмертний твір же за тиждень не напишеш…
– Так! І одного чудового дня (дуже добре, що вистачило адекватності!) я раптом зрозумів, що мені нема чого сказати – як і будь-якій молодій людині, якщо вона не Артюр Рембо. Після цього я на певний час зайнявся пошуками себе. І тут мені пощастило – я потрапив у журналістику зразка 1980 року. Це була агенція РАТАУ, яка тепер називається Укрінформ – вона була і адміністративно, і офіційно, і де-факто підрозділом ТАРС. Гірше нічого бути в принципі не може! Хіба що «Правда»… Я потрапив у відділ промислово-економічної інформації – в основному редагував тексти від власкорів з областей, але оскільки певну кількість текстів треба було видати самому (здається, дві заміточки на місяць), я почав їздити по підприємствах – головним чином київських. Це були мої університети… Я, людина з класичної інтелігентської родини (зрозуміло, що російськомовної), після романо-германської філології, приходив на завод «Красный экскаватор» або «Киевтрактородеталь»… Більшість київської промисловості була замкнена на так звану «дев’ятку» – 9 оборонних міністерств безпосередньо московського підпорядкування. І уявіть собі цього шмендрика – в мені ще було 58 кг – який приходить на завод «Киевтрактородеталь» і починає щось з’ясовувати… Єдине, що мене рятувало, – я з дитинства читав журнали «Юный техник», «Техника – молодежи», «Химия и жизнь» та «Знание – сила», тому хоч трішечки уявляв цей світ заліза і вже зовсім ідіотських запитань не задавав…
Ця безперервна драма тривала 6 років. Ці люди з реального виробництва були настільки змучені системою, в якій мусили працювати… Планове господарство означає дефіцит усього, в тому числі і бажання працювати, здатності провести бодай одну пряму лінію або нарізати різьбу так, щоб на неї потім можна було накрутити гайку. Разом з тим спостерігався шалений ентузіазм, на якому значною мірою робилися радянські ракети, танки, супутники, перші комп’ютери – тобто все те, чим Київ був славний (танки, правда, не вироблялися, лише деталі до них). І ці стомлені люди починали мені розповідати історії і виробничі, і свої життєві… У мене вочевидь був єдиний талант – я умів слухати. Я ввійшов туди хлопчиком, значно молодшим за свій фізичний вік, а вийшов дорослою людиною, збагачений чужим досвідом. Журналістика стала для мене якоюсь перепусткою в дорослість.
У 1986 році я звідти звільнився, коли мені запропонували вступити в партію. Я не був дисидентом (я був боягузом чи просто обережним), але припустити, що я навіть інституційно до цього табору якось долучуся, було для мене абсолютно неприпустимо.
Після цього я потрапив у кіно, хай і не ігрове. Воно знімалося на 35-міліметрову кіноплівку, монтувалося, озвучувалося – технологічно це було кіно, як і за своєю внутрішньою драматургією. На «Київнаукфільмі» я теж пропрацював 6 років, доки кіно не почало у свою чергу розпадатися. Я сценарії писав, знімав фільми – не можу сказати, що вона такі вже вдалі, але нещодавно переглянув – це не шедеври аж ніяк, але це не соромно. В усякому разі я з’ясував, що Тарковського з мене точно не вийде, але якісь потрібні м’язи з’явилися. Потім потрапив на телебачення – навіть не знаю, навіщо це мені було потрібно…
Під час чергової кризи якогось там середнього віку я написав повість, просто щоб розім’яти м’язи. Це була свідома гра. Її всі колеги сприйняли як заявку на літературу, якою вона не була. На цьому я ніби заспокоївся. Потім я написав повість, до якої вже ставився цілком серйозно – «Геній місця», вона побачила світ у видавництві «Факт» за 5 хвилин до того, як видавництво «Факт» зникло з усіма накладами, і головне – з усіма грошима, які вони по напозичали, у тому числі і в мене. Грошей, звісно, шкода – я би радше витратив їх на щось інше, але ще більше шкода накладу, бо я встиг поцупити лише кілька авторських примірників. Вона дуже погано була представлена на Форумі – на презентацію з’явилося п’ятеро людей – і все…
Хоча це був вдалий досвід. Там є герой і обставини. Герой – конформіст зразка 15-го року Незалежності України, який без вагань починає працювати на ПР і розробляє для них наочну агітацію, а потім раптом під тиском обставин виявляє, що треба бути порядною людиною. Власне, це запізніле дорослішання інфантильного чоловіка і є сюжетом повісті. Ну там ще напхано деталей таких у діапазоні від Дена Брауна до Умберто Еко, тільки в обсязі 200 сторіночок.
– Ви знаєте кілька мов, але зробили свідомий вибір на користь української. Чим керувалися? І чи вважаєте, що український письменник – це той, хто пише українською?
– Почнімо з кінця: я вважаю, що український письменник – це той, хто пише українською. Навіть якщо значна частина читацької аудиторії російськомовна і значна частина інтелектуального спілкування, принаймні у Києві (уже не кажучи про Харків чи Дніпропетровськ) відбувається російською, є певні диференційні ознаки, що дозволяють людині віднести себе до тієї чи тієї спільноти, і мова є найпершим і найголовнішим ідентифікатором. І це, до речі, визнає й усвідомлює значна частина наших російськомовних співвітчизників. Не я перший помітив, що під час тогорічного мітингу проти мовного закону половина людей, які вийшли під Український дім протестувати проти надання російській мові преференцій, були російськомовними. І це не шизофренія, не лицемірство і не кон’юнктура – це просто усвідомлення того, що є речі, якими ніяк не можна знехтувати.
Російськомовний український читач, який послуговується у побуті російською мовою, художні тексти намагається шукати все ж таки українською, бо українська для нього є ознакою того, що це про наше, а не про чиєсь чуже. Окрім Андрюші Куркова, який відбувся дуже давно до того, як ця проблема була остаточно усвідомлена, у тому числі і нинішнім молодшим поколінням, після 91 р., я фактично знаю лише кількох авторів, які пишуть російською дуже непогану прозу і п’єски – вони опинилися між стільцями… Я би ще назвав подружжя Дяченків, які відбулися, але вони зробили логічно, я їх не засуджую: вони просто переїхали до Москви і, щоб закріпити перед собою власний вибір, написали абсолютно підлий, паскудний сценарій до «Білої гвардії», де розвинули всі натяки українофоба Михайла Булгакова, якого я дуже люблю (ну, є така любов-ненависть)… Розвинули так, щоб не було ніяких непорозумінь, штохатєлсказать автор етімпроізвєдєнієм. Вони – російські письменники, і як усі неофіти, мають посилено доводити всім (насамперед собі) вірність прапорам, під які встали.
На 20-му Форумі видавців у Львові
Українська література є україномовною, це повні синоніми. Свою першу повість я написав російською, але оскільки це була забавка, я навіть не був переконаний, що хочу її публікувати – я радше хотів зробити з неї якийсь такий серіал пригодницький, екшн, але на той момент не знайшовся продюсер. Тоді видавництво саме переклало її українською. Таким чином я уникнув цього конфлікту. «Генія місця» я написав українською, соромлячись –бо хоч би скільки я нею читав, спілкувався – все одно вона друга… Але коли текст потрапив під редакцію до однієї тьоті, то мені довелося всі її редакторські виправлення повернути назад – виявилося, що я знаю українську краще, ніж вона. Третю я спробував писати російською – написав сторінок 20 і побачив, що воно не йде… Перейшов на українську – пішло! Це не містика, це логіка.
Насправді стосунки між мовами дуже погано описані. І принаймні перекладів тих класиків, які ці зіткнення й інтерференції досліджують, і українською, і російською дуже мало. Мені здається, що і в англомовному світі вони не такі досліджені.
– Українська література має сільське коріння. Воно проявилося і у Вашому останньому романі, написаному рафінованим інтелігентом?
– Рафінованою може бути хіба що олія J. Я дуже добре знаю весь курс обсенної лексики російської і радо ним користуюся у відповідних контекстах – більше того, ті, кого ми сприймали як Рафінадів Рафінадовичів, теж із цією лексикою знайомі і послуговуються нею у відповідних ситуаціях. Що ж до сільської природи – ми не перші. На момент «весни народів» у першій половині ХІХ ст. сільськими були всі культури Європи. Коли у Німеччині Гете написав «Гец фон Берліхінген», то зазнав критики за використання «мужицької» німецької мови. Уже не кажу про приклади Болгарії, яку я трохи краще знаю, чи Чехії. Це ж анекдот, який розповідають стосовно різних симетричних ситуацій: коли младочехи зібралися на свої збори, хтось пожартував: якби зараз сталася пожежа, то чеської мови і культури взагалі б не стало…
Але у нас є традиція – хоч і перервана – власне міської української культури. Окремі вірші Мазепи ніяк не можна назвати сільською культурою – за всіма ознаками це класична українська мова, просто кількість текстів невелика. Інша справа, що в якості «вищої» мови функціонувала церковнослов’янська, а не тогочасна українська, яка була значно ближчою до нинішньої, ніж нам здається. Коли ми читаємо Сковороду, то виникає питання: і де ж тут українська?.. Тому що це Києво-Могилянська академія і та церковнослов’янська, яка виконувала функцію «східної латини». Але ж не можна сказати, що в обігу освічених людей української не було.
У кінці ХІХ ст. усе перше покоління містян переходило або на російську, або на польську. Але ті, хто входив в українську літературу, на 90 % були люди з села. Пам’ятаєте генеалогію Лариси Косач?
А що стосується «За чверть десята», то там міський герой торкається свого коріння. Та й моя «малоросійська» генеалогічна гілка показує, що міське коріння у нас не таке і глибоке – мої предки з Олександрівки (себто Запоріжжя) стали містянами у 30-і роки ХІХ ст., лише чотири покоління тому. Це один з моїх пунктиків – я доводжу, що українська культура є сільською не більше, ніж німецька, угорська… Всі, крім французів та англійців…
– …у яких нема таких ґрунтів, як у нас…
– …мають сільське коріння – таким чином був влаштований європейський соціум та європейська економіка.
– Пишучи «За чверть десята», Ви таємно розраховували, що хтось із читачів повторить подвиг головного героя і нарешті здійснить те, що йому не вдалося?
– У сенсі підірвати гранатометом? На Майдані не розбили жодної шибки – і якби еліти були гідні тієї маси, яка вийшла на Майдан, то це було би запорукою стовідсоткового успіху. Якби розбилося пару вікон або, не дай Боже, пролилася кров, це б закінчилося зовсім інакше… Це не тому, що я прибічник «непротивления злу насилием» – мені здається, що у сучасному світі це переконливіше й ефективніше. Хоча звісно, що у мене самого руки сверблять, і всі ці прокльони, які там генерує мій герой, я, як і кожна нормальна людина, генерую по 10 разів на день. І все ж таки його еволюція і його свідоме рішення відмовитися від цієї дурної влади, бо вона від нечистого – це і є спокуса (хоча нічого релігійного тут нема, я цієї теми боюся торкатися, бо це територія замінована). Пафос цього коротенького тексту і полягає в думці, що не варто брати до рук гранатомет: по-перше, це неефективно, а по-друге, небезпечно. Інша річ, що ненасильницький спротив має бути більш дорослим, більш організованим, більш стратегічно спланованим, більш осмисленим, а не таким імпульсивним. Тільки так можна чогось досягти. Гайдамаччина вже була, і революція теж була. Про Гайдамаччину нічого переконливого, крім Шевченка, серед текстів немає, а про революцію мені розповідали «в ліцах» – і дід, і батько зі слів іншого діда, коли про це взагалі не можна було говорити. Нічого доброго в цьому нема… Якщо злетить 2-3 голови, це вже саме по собі погано, але головне, що гільйотину потім уже не зупинити… А давайте ще цього! І цього – він якийсь підозрілий! І цього – він російською щось сказав! А у цього ніс не той!
– Що потенційний читач мав би знати про «За чверть десята»? Чи достатньо того, що це написав Юрій Макаров, отже, література якісна?
– Це теж не факт! Є чимало класних журналістів, які дуже безпорадні як митці… У мене є внутрішнє відчуття, що це не барахло. Але це нічим не підтверджено. Щодо «Генія місця», то багато людей, яким я вірю, сказали, що це нормально, тому я вже можу у цьому сенсі заспокоїтись. Я взагалі мрію, щоб ці дві повісті було видано під однією обкладинкою – вони у чомусь симетричні. Вони про те, як людина знаходить свій стрижень, свою систему координат і переконується, що вона є нормальною моральною людиною. Не високоморальною, а просто моральною. І це головний сюжет, а не дії, які відбуваються за кадром – хтось за кимось бігає чи ховається…
Розпитувала Атанайя Та