Неможливо бути українцем і не знати при цьому жодного вірша Дмитра Павличка. Навіть якщо йдеться про найглухішу діаспору, «Два кольори» точно чули всі. Якби Павличко більше нічого не зробив, за один текст цієї пісні його ім’я вписали би в історію України золотими літерами. Проте Дмитро Павличко – постать настільки ж легендарна, як і багатогранна. Крім поезії, він зробив величезний внесок у розвиток української літератури, обіймаючи посаду редактора такого знакового видання, як «Всесвіт», його переклади з різних мов займають не одну полицю, його доробок як літературного критика у часи, коли літературної критики практично нема, важко переоцінити… Але невідомо, чи не переважає літературного доробку Дмитра Павличка його діяльність як громадського діяча, політика та дипломата. Утім, звання Героя України йому дали за всі заслуги… І замість того, аби пожинати лаври, ця дивовижна людина продовжує і літературну, і громадську діяльність…
– Мій син-третьокласник вчить ваші вірші у школі і дуже дивується, що я їх теж знаю. ви класик уже для кількох поколінь, і якось дивно уявляти, що свого часу ви в українську літературу прийшли юнаком. Були тоді такі сивочолі бронзові метри-класики, які викликали у вас скепсис?
– Аякже! Насамперед Максим Рильський. Другий – Микола Бажан, третій – Андрій Малишко… Був тоді і потужний «другий ешелон» класиків. З українських прозаїків радянського періоду хочу відзначити Миколу Хвильового, якого я особисто не знав, бо він застрелився у 1932 р., лише читав – це було потрясіння!
А дружив я, безперечно, з Максимом Рильським, Малишком і Бажаном (він приносив свої переклади з німецьких поетів, особливо Рільке), коли вже був редактором «Всесвіту». Були люди з того, першого, покоління – такі, як Тичина, наприклад. Ми з Тичиною також товаришували – я приходив до нього додому, і сам, і з Драчем… І коли ми приходили, він на порозі прикладав палець до вуст – це означало: тут ми не говоримо ні про політику, ні про літературу, а говоримо про картину на стіні (я вже й забув, що це була за картина, якого художника…). Як тільки ми починали говорити щось про українську мову – мовляв, як це так, ви міністром були, а її нема – розмова уривалася. Я ще тоді зрозумів, що серед цих старших, перших, дуже багато людей з поламаними хребтами. І вони теж розуміли, що я це знаю… Бувало, Бажан плакав перед смертю і говорив: «Моя мама сказала мені, помираючи: «Миколо, я тобі все пробачу, але не критику Яновського!». А це був теж один із найбільших прозаїків – я його особисто не знав, був лише на його похороні, ще хлопчиком приїхав і став у похоронну процесію, яка від Спілки письменників пішки йшла і несла труну Яновського – це була остання труна, яку несли від Спілки письменників через Хрещатик. Потім письменників почали ховати, як псарів, як звичайних, найнудніших бомжів. У машину – і туди, хоч би хто це був, Малишко чи Гончар…
Рильський мене застерігав… Я написав сонет про Торквемаду – він казав: не треба цього друкувати! Я його не послухав… Але так вийшло, що все, написане з тих часів, уже було у тому творі, у сонеті про Торквемаду, тобто про Сталіна.
– До речі про поламані хребти! Рильський і Тичина зі своїми поламаними хребтами багато зробили…
– Та вони всі багато зробили! Тичина теж, між іншим, немало речей прекрасних написав після «Партія веде» – і «Похорон друга», і уривки з симфонії «Сковорода», і ліричні поезії… Це було страшно. Ми знали, що би вони могли сказати, але уникали цього, бо були настільки перелякані… Мене виносило з цього переляку те, що я був з Заходу. Наприклад, Іван Драч розказує, як його батько утікав від Голодомору у Грузію, і Іван народився у 1936 році, коли Голодомор минув і вже можна було повернутися… Іван чудово про це знав. Він починав як російський поет. Треба було піднятися таким, як він, як Ліна Костенко, Микола Вінграновський – вони теж відразу потрапили у ситуацію страху. Це не моє покоління – я не «шістдесятник», я почав писати раніше, мій перший вірш було надруковано 1 січня 1951 року, і багато віршів було написано у 40-х роках – тих, дитячих, учнівських… Є така книжка – «Дмитро Павличко спочатку», там їх можна прочитати.
– Ви вважаєте, що ті письменники зі зламаними хребтами просто не мали виходу, а нам легко їх засуджувати, бо ми того не застали?
– Так! Я не засуджую нікого з них! Вважаю, що, якщо так зважити, вони зробили набагато більше, ніж нинішня модерна література, яка нічого не пише – тільки про те, як добре віддаватися в клозеті і гнити в гною. У Німеччині виходять їхні речі, того ж Андруховича і Забужко, бо це там подобається – радянські письменники пишуть про те, як героїня віддавалася на городі якомусь… З’явилася свобода, і з нею – спокуса у наших молодих письменників бути виданими десь на Заході. Комерційна, епатажна, зухвала література… Але ця мода проходить. Залишається лінія: якщо ми будемо йти від Шевченка і Франка, то не можемо обминути ні Рильського, ні Тичини, бо у кожного з них є прекрасні речі!
– Чого Вам бракує в сучасній українській літературі?
– Мудрості! І розмаху… У нас немає жодного роману такого типу, як писав Томас Манн, або «Гри в бісер» Германа Гессе. Розумієте – нема! Ми розтоптані темою патріотизму, любов’ю до України – я не можу читати сучасну поезію, особливо коли там починається «Я люблю тебе, Українонько». Я не можу пробачити Вінграновському, якого вперше надрукував у 1958 році, що він написав «Українонько моя».
Я сьогодні читав вірші і розумів, що це примітив, бо я кличу боротись і умирати за Україну – ну скільки ж можна закликати до одного й того ж!
– Доки результату не буде…
– Але іншого виходу у мене нема. Я сказав собі, що не буду писати патріотичних віршів, хочу написати щось таке, що стоїть у цій людській темі, але відійти трошки далі, тому що ми цікаві для світу не як патріоти, а як оригінально мислячі філософи! А ми такими не є.
– Ваш найзнаменитіший рядок – із Акту проголошення незалежності України. Але ж Ви не народилися з усвідомленням того, що Україна має бути незалежною державою…
– Якраз народився! Ще у першому класі, навчаючись у польській школі, я знав, що я не єврей і не поляк, а українець – єдиний в класі! Я відмовився декламувати польський патріотичний дитячий віршик: «Кто ти єстес? Поляк мали! Які знак твуй? Ожел бяли!». Учителька запитала: чому? Я відповів: бо я – українець! Вона каже: ти – русін, дай руку! І мені лінійкою залізною двадцять ударів… Я прийшов додому і питаю у мами: «За що мене била вчителька?». Мама каже: «Тому, що ти українець, але для чого про це скрізь кричати? Просто є шкільна програма і її вимоги…».
А батько мій був патріотом, який воював у всіх війнах на всіх фронтах за Україну. Він пішов в австрійську армію, здався в Росію, у Києві в 1917 році робив революцію… Він всюди брав участь, але врешті-решт сів на коня й поїхав додому. Австрійці його зловили і засудили до розстрілу. Його мали розстріляти 1 листопада у Львові. Але саме в цей день Вітовський піднімає повстання – батько виходить з тюрми і йде тепер уже в українську армію – УГА. Повоював і поїхав додому, бо треба орати… Він орав конем, якого украв із польської кавалерії. Доки він зорав, поляки прийшли і забрали коня. І карабін був у стрісі – вони його знайшли, а батька побили… Батько це завжди розповідав.
Я народився з бажанням, але не вірив, що Україна буде самостійною, уже з 1945 року. Коли вдруге прийшла радянська влада і мене застала 9 березня у сотні Спартана. Я був воїном УПА, 16-літнім хлопчиком, у мене була російська гвинтівка-десятизарядка, я мав 90 набоїв у одній торбі, а в другій хліб, і більше нічого. Прийшов сотенний і подивився – у нас був такий рій дітей – і сказав: марш додому, здати зброю! Я приходжу – мене арештовують. Але не за те, що я там був, а вигадали дитячу сотню, якої ніколи не було. І я змушений був зізнатися, щоб приховати те, що було насправді… А як прийшло до діла, з Москви генерал Теребей каже: я хочу побачити цих дітей-бандерівців. Ми йому сказали, що нас катували, і нас випустили. Я був на суді над катом, який мене бив – Ніколай Кертавцев називався, він гадав, що вб’є мене – на суді він був без ремінця… Я казав, що він бив мене шомполом по животу і закладав пальці в двері. Я пройнявся і в зв’язку з цим, що у Радянському Союзі може бути справедливість, і це мене штовхнуло писати хвальні радянські вірші. Але коли я пішов в університет, то побачив, що ця влада – московська, зросійщена, то я, ще бувши студентом Львівського університету, виступив на загальних комсомольських зборах усього Львова і запитав: чому це у нашому університеті багато предметів читається російською мовою? Це КҐБ донесло тодішньому Першому секретареві ЦК України – тоді, у 1948 році, це був Микита Хрущов. Він відповів першому секретареві обкому Грушецькому: «А вы подумайте, что этот мальчик сказал!». І коли у 1964 році я приїхав у Москву на з’їзд комсомолу і стою як видатна людина – а Петро Шелест мене знав і подзвонив Єльченкові: «Скажіть там, щоб Павличкові дали слово!». І от мені дають слово. Я стою біля Хрущова і починаю: «Дорогой Никита Сергеевич!», а він: «Дмитро, говори по-украински!». І я в Кремлі говорю українською перед усім комсомолом Радянського Союзу і перед майбутнім президентом Польщі – Кваснєвський тоді був секретарем комсомольської організації Польщі. Я тоді цього не знав, але в анкетах побачив, що він тоді був… Я йому потім нагадав.
Спілкувалася Атанайя Та