Із відомим поетом і науковцем Ігорем Павлюком я зустрівся у Львові. Приводом до нашої розмови стала нова книжка «Вирощування алмазів», яка побачила світ у видавництві «Апріорі». Екстремальних персонажів цього філософсько-фантастичного роману хвилюють ідеологічні, психологічні, філософські проблеми вибору між органічним і хімічним, честю і вигодою, зовнішнім та внутрішнім космосом. Роман І. Павлюка отримав низку схвальних відгуків. Автор презентує його містами України.

— Ігоре, ми зараз знаходимося на 23-ому Форумі видавців у Львові в чудовому парку навпроти пам’ятника Івана Франка. Зараз чудова осіння пора. Ми зустрілися, щоб поговорити про нову книжку «Вирощування алмазів». До речі, чому така назва?

— Алмаз — це метафора досконалої, загартованої, відшліфованої, переформатованої… людської душі, життя на цій планеті вирощування чорних і білих алмазів.

— Такий алмаз є в Україні чи взагалі в природі?

— Є. Мені хтось казав, — чому не діамантів. Ну, діамант — це вже шліфований, оброблений алмаз. Сам собою алмаз — частина магми, колишньої зорі, це надтвердий і космічний матеріал, божественний такий. Якщо на грішну землю опуститися, то в романі використаний емоційний матеріал, тобто час мого перебування в Забайкальській тайзі, коли я вчився у військовому училищі в Санкт-Петербурзі, хотів бути військовим, генералом, як жартую. Але в 17 років у моїй душі прокинулася музика, яка була народженням поезії, тому що поезія для мене — це музика написана словами. То я наперекір усьому і вся, усій системі, моїм друзям і ворогам, залишив усе-таки військове училище, щоб стати поетом. Я примусово поїхав у тайгу. В тайзі працював із зеками, різними умовно засудженими… Відповідно, як я все це пережив, один Всевишній знає, бо це дійсно тільки при підтримці вищих сил зміг там вижити! І пройшов час, 10 років, після того, і цей роман народився за тиждень, може за два. Зараз я його перечитую, і найцікавіше, що я не думав, що у 30 років так відчував життя, не скажу, що такий мудрий там був, просто дивно, що так от відчував життя, що зараз, коли мені під 50, перша сивина, коли вже можу, так би мовити, серйозне духовне життя починати, дивуюся… Роман сподобався видавцю, подобається вже моєму читачу, таким людям, як народний артист Григорій Шумейко, мій друг заслужений лікар України Володимир Георгійович Карпук, врешті моїй дружині…

— Є відгуки на книжку?

— Так, є. І усних вже достатньо було. Їх навіть більше, ніж письмових. Було вже кілька презентацій. Це дещо інший інтерес, ніж до поезії, оскільки я довгий час вважав себе поетом. Хоча в мене є різні жанри, навіть радіоп’єси. Проза по-іншому рекламується і читачів усе ж більше — це факт. Це теж окрема тема розмови. Читачів поезії майже стільки, стільки латентних і явних поетів. Десь три тисячі, незалежно від кількості населення в будь-якому суспільстві.

— Як ви так підрахували? Саме така точна цифра?

— Я не підрахував. Просто практично погоджуюсь із тим, що десь вичитав. Та коли подивишся на кількість членів Спілки письменників, то десь воно так і є умовно, хоча я розумію, що члени Спілки письменників — це не завжди найкращі поети. Але це ніякого значення немає. Тому що кількість, математика вона вирішального значення не має. До речі, коли я вчився у військовому училищі, там викладали одні з найбільших геніїв математики. Знаменитість із колишнього Союзу, наприклад, це академік Арєшкін. Так от я зрозумів, що вища математика — це та ж поезія. Вирощування алмазів — це мій енергетичний, екзистенційний досвід на межі життя й смерті. Я там помирав кожен день, бо, повірте, будувати дорогу поетові з Волинського села із матьорими зеками… воно було досить жорстко. Тепер я так розумію, але тоді я весь був у поезії, це мене тримало. У мене чимало написано романів, кілька з них друкувалися в журналі «Кур’єр Кривбасу», «Київ», «Дзвін», кілька повістей. Видати їх окремими книгами я не спішу. Ця ж книга «відстояна». Вже є рецензії Дмитра Дроздовського в газеті «День», Ігоря Ольшевського, Ольги Клюєвої. Скажімо, Дмитро сказав, що цей роман випередив українську прозу на 20 років. У мене з почуттям гумору все нормально, критик має право таке сказати, тим більше людина, яка знає світовий літературний процес, контекст. 20 років цей роман ще лежав. З іншого боку, а навіщо тоді писати, якщо нічого не випереджувати, нічого не заперечувати, нічого не відкривати. Займатися побутописанням — це не література, це белетристика. А роман має випереджувати, робити прорив, його мають ненавидіти або любити. До нього не мають бути байдужими. Знаю, що його активно обговорюють уже й на міжнародних рівнях, у певних авторитетних організаціях.

— У анотації написано, що це філософський роман. Чи є там головний герой? Яким є його шлях? Він, як я розумію, філософсько-духовний, на межі прозрінь певних?

— Головний герой там 24-Х-315. Цей роман має дуже таке амбітне завдання… й Ігор Ольшевський, дуже мудрий критик з Луцька, вгадав те, що я приблизно собі заповідав, коли писав його, хоча кажу, що писався він, бо не міг не писатися: роман призначений для людей з технічним складом розуму, — щоби вони через нього прийшли до віри, до Бога.

— Дуже цікаво.

— Так. Це досить серйозна річ для мене. Я цей шлях пройшов. В школі я був фізиком, а не ліриком. Вступив в теж елітне інженерно-військове училище, воно готувало кадри для Байконуру (космодром — Авт.). У нас викладала еліта Радянського Союзу: відомі академіки, фізики. А бабця мене колись вчила молитися в дитинстві, хоча релігія тоді, здавалося, не була потрібна. Мене література рятувала… і до віри глибокої я, власне, пройшов тим шляхом: від болю й комп’ютерного мислення. І тому там герой 24X315 — це імпульс, датчик, комп’ютерний ген — де Простір і Час, і Лоа — це ніби центр, голова, Всевишній , вони ж серед головних героїв, дійових осіб, де ще є Випадок, Доля. І вони експериментують собі на таким собі файликом, геном чи там імпульсом, датчиком, по-різному можна сказати — 24-Х-315. Вони його кидають у різні життєві ситуації і їм цікаво, як він себе буде поводити. Він ще від динозаврів живе — той ген. Вони стежать за ним, як він себе поводить у Космосі, з іншими людьми. Друга частина йде людська, головний герой олюднюється, набирає конкретну людську подобу — це Тарас Криштальський. Його б’є струмом, його закопують, щоб врятувати, адже в нас колись так рятували: коли людину сильно вдарило струмом, то її закопують. Є надія, що вона виживе таким чином, земля витягне з неї смертельний струм. Тараса Криштальського таким чином закопують у Землю. і він прокидається. Грубо кажучи, він розуміє, що він не виживе, бо вже в могилі, бо хлопці випили й забули про нього. Книжка не протирічить християнству, вона екзистенційно підводить до Воскресіння. Тарас воскресає, пройшовши через муки, біль, відчай.

— Я так розумію, що в ній ідеться про певний шлях людини до самопізнання, пізнання цього світу. Можливо, вихід за межі певного середовища?

— Отут дуже важливо. Все дуже просто. Не те, що вихід за межі, не те, що досконалості. Врешті підготувати людину до вічності за мірками всіх релігій. Оскільки я християнин, то буду говорити, як християнин. Підготувати душу до спасіння. Коли ідеш по вертикалі за духовним орієнтиром, то будеш мати і хліб, а дбаючи лише про хліб, не матимеш нічого… У цій системі координат стосунки із людьми адекватно відлагоджуються самі собою. Ти не зациклюєшся на ворогах, не мстиш їм, бо вони тебе штовхають до духовного самовдосконалення. Друзі підтримують, а ці просто штовхають у спину. Тому я вважаю, що письменник — це по-справжньому той, хто не політичними реаліями займається, а духовними.

— Ігоре, ви вже говорили про політичні реалії. В Україні триває війна, я про це знаю і ви про це знаєте, ми маємо поговорити про Майдан і АТО. Це складні теми, але чи будете писати про них?

— Як ви вже зрозуміли, я буду писати про стан душі в цій ситуації, а не про стан тіла. Я вже пишу про війну, АТО, куди написав був заяву, щоби туди піти, коли тільки там бої почалися…

— У військо?

— Так. Після Майдану. Ви ж розумієте, що я не з тих людей, які щось видумують. Підполковник один, які ці записи приймав від добровольців, подивився на мою біографію, анкету… такий прогресивний, заліз навіть у Вікіпедію. Сказав мені: вибачте, ви потрібні живим, Ігоре Зіновійовичу. Сказав, що я як солдат уже не в тому віці і не можу бути гарматним м’ясом. Говорив, що нація собі не може дозволяти втрачати докторів наук, поетів…

У мене з головою все нормально. Я себе не виставляю якимось великим патріотом. Бо й не тримаю ніяких секретів про мій рід і про себе на цій нашій землі. Але, в принципі, він мав рацію. Питав, що я зараз роблю. Відповів, що викладаю в університеті, пишу книжку. От, каже, й пишіть книжку. А потім буде видно, якщо треба буде, то ми Вас покличемо.

Зате мій зять — офіцер, був у АТО, ми дуже переживали, недавно прийшов, слава Богу. Це болючі дуже речі — коли батьки дітей хоронять. В мене є своя думка про це все, звичайно. Бо треба свідомо про це говорити, окреме інтерв’ю робити на тему: «Поет і війна». Відомому режисеру Сергієві Архипчуку сподобалися мої вірші про війну. Він навіть запрошує мене на поетичні читання… Справжня література починається там, де вже нема слів… Або хоч підтверджені життям афоризм — це добре відредагований роман. Тому в той час ціпенієш. Не дурний сказав, що коли говорять гармати — музи мовчать!

— Ігоре, я не можу не запитати про історію, яка продовжується. Декілька років тому. Нобелівський лауреат Мо Янь написав листа, де дав дуже схвальну оцінку вашим творам. Де він, скажімо так, порекомендував вас Нобелівському комітету як видатного літератора, літератора, який заслуговує на цю премію… Літератора, який має багато інших премій, визнаний в Україні і в Європі. Історія продовжується? Які вона має відтінки? Як в Україні це все сприймають?

— Про це знову ж таки буде відомо, коли колись вийде наше листування із Мо Янем. Дружнє трирічне листування. 7 вересня був ювілей після нашої конференції в УНІАНі, після того, як прийшов його лист до мене. Це вже буде багатотомне листування. Бо кожен день пишуться багато листів на різні теми — від філософських до релігійних. З почуттям гумору в мене все нормально. Я себе на премію не висуваю. Я йду своїм поетичним, літературним шляхом. Єдине, що було боляче, що пішло багато від наших братів письменників брудних доносів і йому, і різним світовим інституціям. Звинувачення мене в тому, що тільки в пеклі можна уявити. В зраді українського народу, у вбивствах і невідомо в чому… Одне слово, це страшно світові, це страшно було мені. Тому що так опускатися не можна. Коли і до дітей моїх доходять у своїх брудних пасквілях, доносах, — що вони, мовляв, сякі-такі… Ці доноси пишуть відомі письменники з України, «совість нації»… Замість того, щоб підійти, зорганізувати якусь дискусію, потиснути руку. Вони тиснуть руку, п’ють зі мною каву… і другою рукою пишуть доноси. Це хвороба, діагноз суспільства. 

— Ігоре, те, що ви говорите — дуже печальні й трагічні речі…

— Це правда. А письменник за великим рахунком і приходить для того, щоб говорити правду. Тільки треба знати, де, коли. От я вже зараз на тому рівні, коли довго мовчав, бо я виживав психологічно. Це ж не так легко, через день тобі доходить інформація, що ти зрадник українського народу, брехню про орієнтації я вже мовчу. Що в тебе діти там невідомо, що роблять. Розумієте? Я батько, я громадянин, я поет чутливий. Мені треба було стати сильним або загинути. Мені треба було втопитися чи повіситися не дай Бог? Цього не сталося, бо це мене загартувало. І от вам — вирощування алмазів. Як людина, поет все-таки може, перейшовши межу, не озлобитися. Я не озлобився. Але як людина суспільна, я уникнув виносу сміття із нашого суспільства, коли мені серйозні газети світові пропонували оприлюднити ситуацію і деякі матеріали, так би мовити. Пишуть доноси, як у 30-ті роки, це дуже відомі українські письменники, не час їх називати, вони якщо почують, то вони знають… Так, це суспільство треба рятувати. Над нами сміються, над нами «потешаться будут» — як відомий булгаківський герой.

— Ігоре, я розумію, що ситуація складна. Ми живемо в посттоталітарному суспільстві, де письменники колись були прислужниками системи. І це все залишилося, перенеслося в незалежну Україну. Насправді, це стосується не тільки творчих кіл, заздрість ця і доноси. Хочеться нашу розмову повернути в русло вирішення цих усіх питань. Як українцям стати не такими заздрісними? Радіти за перемоги інших людей? Не тримати дулі в кишені, не опускатися до такого дріб’язкового рівня, щоби писати на когось доноси. Чому не радіти просто іншим людям?

— Навіть не доноси, а пасквілі. Донос — це коли людина вкрала яблуко, а хтось господарю доповів, що та людина вкрала яблуко. Коли людина не вкрала яблуко, а пишуть, що вона вкрала яблуко, — це називається пасквіль, брудний. Але з чого почати? Як і в християнстві, в кожній релігії, — тільки з себе. Як приклад, мало толку, якщо масово кричати: не крадіть!.. На це є 10 заповідей, дуже подібні, до речі, в усіх інших релігіях, навіть у кодексі будівника комунізму — були списані… Як не важко, християнину треба із себе почати. Я міг озлобитися, міг відповідати доносами на доноси, але треба підніматися над рівнем, спокусою інстинкту, емоції, приходити через біль до мудросердія. Тобто справжнього терпеливого прощення. Я, ще раз скажу, зрозумів, чого потрібно любити ворогів, — бо вони штовхають душу до Всевишнього, адже наше життя таке це тимчасове… і ця слава людська ніц не варта у людській вічності. І не робіть оцих підлих речей, тому що це не мудро. Мене ви можете, звичайно, фізично вбити, не змігши вбити морально, коли я йду до людей із відкритим забралом і серцем, але я вже спокійний, знову повернувся до активної роботи і нічого й нікого не боюся. Література до мене повернулася на іншому духовному рівні, хоча була вже думка й монастир… Адже направду — якщо не можеш поміняти життя навколо себе, потрібно змінити його в собі, де лампадно горить вічний вогонь небесного князівства. Озлоблюватися я не хочу, мстити не хочу, хоча набити писок декому по-чоловічому варто при нагоді. Ви правильно, Ярославе, сказали: кегебістська система ще метастазно живе у душах радянських письменників, які вдають із себе «совість нації», як біси прикидаються ангелами світла. Це дуже небезпечно, смертельно для духовного фундаменту нації: стояти на фальшивому фундаменті, коли, як у 1930-х роках, основним жанром літературним стає пасквіль. Сталін, як кажуть, був диктатор, але хто написав 40 мільйонів доносів при ньому?.. Для мене тепер люди діляться на тих, хто здатен написати донос і тих, які не здатні. Людина, яка здатна написати донос, воно вже не входить у межі моєї компетенції. Але я пережив це, тому здатен нести цей хрест у естетично-етичній системі координат.

— Ігоре, останнє питання. Розкажіть про Ваших літературних кумирів.

— Я виріс на класиці. Джек Лондон, Джордж Байрон, Михайло Лєрмонтов, Григір Тютюнник, Василь Стефаник, Михайло Булгаков, Ільф та Петров. Поважно люблю талановиті матеріальні, духовні, духовно-матеріальні продукти, які пройшли завершений цикл: життя — смерть — воскресіння. Не люблю пінних молодих вин.

— А кого із сучасників читаєте?

— Із сучасників? Когось назву, а когось не назву, — образяться боляче, як діти. Але сучасної літератури, як такої, ще бути не може, як не можна ж вином назвати ще зелені, не зірвані грона винограду. Треба, щоби пройшов час. Ті, що зараз на слуху, необов’язково, що через 50 років їх взагалі хтось згадає. Своїх друзів я не хочу називати, бо це такі інтимні речі. За великим рахунком справжній письменник творить для майбутнього. І чим більший письменник —- тим для віддаленішого майбутнього. Тобто коли письменник перебуває у релігійно-духовній, а не ідеологічній системі координат, іде Христом, творцями релігій, то він може створити книжку «Вирощування алмазів» або ще щось краще… Кх-кх… Поважно люблю цілісних творців-письменників, у яких творчість — як їх біографія, а біографія — як творчість. Тільки так народжується легенди, які потрібні людям і Всесвіту, бо за принципами Всесвіту творені і не порушують його рівновагу. Отож, Будьмо і тримаймося!

Спілкувався Яр Левчук.

Фото з особистого архіву автора.

Придбати книгу «Вирощування алмазів» в онлайн-книгарні ВсіКниги

Тетяна Гущина розповіла про те, як створювала ілюстрації до «Української міфології» Володимира Галайчука, а також про те, який міфічний персонаж став її улюбленцем.

Про початок роботи над книгою

Деякі книги починають своє життя ще задовго до виходу з друку. От читаєш тексти, ще чернетки навіть, а вже уявляєш як воно повинно виглядати. Саме такою була робота над «Українською міфологією» Володимира Галайчука.

Це ніби ти на кілька місяців пірнув у інший світ. Ніби знайомі персонажі — мавки, лісовики, домовики… Але саме ці тексти розповідають про них по-новому: глибше, детальніше.

Коли мені вперше написали з КСД, був початок осені. Цікава річ — на кілька років зробила паузу, як ілюстратор, займалася рекламою. І от саме коли вирішила змінити все — і місто, і роботу — постукалася до мене ця книга. Містичний збіг! Саме йшла по вулиці й бубоніла собі, що хочу «таке замовлення, щоби з головою пірнути».

Спочатку отримала на ознайомлення розділ про Домовика. Його першого і намалювала. Він був один із небагатьох, кого довелося малювати декілька разів. Є три версії. Навіть є окремі капелюшки, бо автор бачив його то у брилі, то в мазепинці.

Літавець. Ілюстрація з книги “Українська міфологія”

Про техніку

Матеріали не змінюю вже декілька років. От люблю лінерами — і все тут! Зручно в дорозі. А «Міфологію» малювала у декількох містах: Дніпрі, Полтаві, Києві, Миколаєві… Взагалі, постійно подорожую. Так от, малюю ілюстрацію, і якщо вона підходить частково, то окремі детальки домальовую на іншому аркуші, вирізаю, прикладаю, сканую. Як ляльки з одягом, якими люблять бавитися діти! Домовик всім у видавництві сподобався, й почала працювати далі. Відьму й Перелесника теж довелось переробляти. Але це вже сталося, коли редактори звели мене з паном Володимиром. Ми обговорювали одяг, вікові та естетичні деталі персонажів. А потім усе стало настільки легко і спокійно, що годі й мріяти! За день я малювала по одній ілюстрації і її тут же затверджували! Це було просто задоволення.

Про магію

Прокидаюся вранці — так, сьогодні я Мавка. Або — двосердечний Упир. Обирала музику під настрій і занурювалася в роботу. Знайомі приходили й заздрили: «Тобі добре — у тебе он домовики, а у нас сіре офісне життя». До речі, про домовика. Він був і першим, і найулюбленішим персонажем. Я досі кладу в четвер ввечері на підвіконня в кухні якусь цукерку для нього чи яблуко. Навіть у подорожі й у готельному номері. Деяка потойбічність в моєму житті присутня завжди: містика й мандри. Саме тому наступною книгою, яку і оформила, і написала стала «Мандрівна відьма». Останню ілюстрацію до «Міфології» створила 30 грудня. Встигла до Нового року. Це була картинка до розділу про рослини та їхню роль у фольклорі українців. Текст мені потрапляв у руки не весь, а частинами. Я бачила, як він корегується, дописується, і в цьому є своєрідна магія, коли на твоїх очах створюється книга. Та ще й із твоєю участю!

Про останні етапи роботи

Уже в січні-лютому ми взялися за обкладинку, і тут вже було все дуже серйозно. Хотілося передати на ній всю ту різноманітність, що є в книзі. У тому, що буде дерево, не сумнівався ніхто. Перемальовувалося воно разів 6-7. Обростало деталями, героями, тоншали лінії. Останній варіант узагалі малювався не на папері, а на кальці: на неї легше лягали штрихи. А вже коли все було затверджено, я виклала в мережі деякі замальовки, серед яких і написи. Стиль сподобався видавцям, і «Міфологія» отримала свою «написану містичними літерами» назву.

Уже після того, як почала новий проект, було декілька доопрацювань. Ми додали форзац, оформили шмуцтитули. Звичайно, є деякі моменти, які, можливо, я б зробила по-іншому. Наприклад, дуже хотілося тиснення на обкладинці. Але книга вийшла гарна, а що найголовніше — жива. І кожного разу, коли проходитиму повз книжкові полиці й бачитиму її — буду згадувати, як робота над нею зігрівала мене в холодну пору.

Бесіду вела Катерина Коркішко

Купуйте книгу «Українська міфологія» в онлайн-книгарні ВсіКниги.

Фото з особистої сторінки Тетяни Гущиної у Facebook.

Читайте також інтерв’ю з ілюстраторками Віолеттою Борігард та Надією Каламєєць.

Як виявилося, мій співрозмовник любить розмовляти та з запалом ділитися власними міркуваннями. Його власні думки чітко структуровані, висновки аналітично обґрунтовані, а мрії не обмежені «земними» ідеями, а досягають найвіддаленіших куточків Всесвіту.

Мова про молодого одеського юриста та письменника-фантаста Андрія Крижевського, автора серії романів, що входять до фантастичного циклу «Лабіринти Евотона», з яким ми нещодавно розмовляли про поєднання юридичної практики з письменницькою діяльністю, сучасний стан фантастики, як жанру в літературі та майбутнє людства в цілому.

– Андрію, скажіть, будь ласка, що значить бути сучасним українським письменником-фантастом? Чи легка ця ноша?

– Сучасний український письменник – це частіше випробування характеру, у тому числі віри у себе та цілеспрямованості. На жаль, сьогодні молодий письменник в Україні повинен розраховувати, у першу чергу, на власні сили – фінансові, фізичні чи психологічні. Якщо його творчість чогось варта, до процесу становлення особистості як письменника (а це не тільки власне навчання письменництву, а й справжнє виховання особистості) долучаються видавництва. Але тільки ті, які можуть собі дозволити це з огляду на їх фінансове становище. І таких вихователів наразі можна перелічити по пальцях. Тож треба мати неабияке терпіння, аби тебе помітили ті, хто залишився на плаву.

От я й підійшов до головного питання – відсутності належної державної підтримки книжкової галузі. Про що може йти мова, коли державотворці за двадцять п’ять років незалежності не зрозуміли простої істини: аби створити конкурентоспроможну українську книжку, потрібні кардинальні податкові зміни в цій сфері. В першу чергу потрібно раз і назавжди заборонити таку абревіатуру, як «ПДВ». Знижувати ставки податків, а не підвищувати їх в умовах кризи, породжуючи величезні черги у битві за книжку із захмарною ціною. Стосовно ПДВ… Знаєте, одного разу в моїй юридичній практиці трапився доволі кумедний випадок – у процесі написання консультації стикнувся з потребою перекладу для клієнта на російську величезного листа податківців. Тож аби не гаяти часу вирішив скористатись програмою-перекладачем. Та уявіть собі мою реакцію, коли я побачив переклад словосполучення «суму податку на додану вартість» – «печали налога на добавленную стоимость». Гадаю, такий переклад заслуговує на певну увагу… Підсумовуючи вищезгадане, молодий український письменник сьогодення повинен, по-перше, терпляче шліфувати власний талант, по-друге, не розраховувати на миттєвий результат та, по-третє, плекати в собі зерно ентузіазму.

– Яким чином ви поєднуєте діяльність письменника-фантаста та юридичну практику? Ви юрист який пише чи, навпаки, письменник, який працює юристом?

– Я є письменником, який працює юристом, та юристом, який працює письменником. Перша причина стверджувати це – філософська. Справа в тому, що будь-яка праця – це творчість за умови бажання самовдосконалюватись. Для цього не існує природних меж на відміну від тих, що знаходяться у нашому мозку. Також вважаю, що не можна одній професії надавати статус основної, а іншій – додаткової. На мій погляд, таке формулювання відповідає світогляду майбутнього, що пов’язаний із концепцією Всесвіту як цілісного об’єкта. У романі «Евотон: 180» (третя книга серії «Лабіринти Евотона», вихід якої разом із видавництвом «Кальварія» запланували здійснити до Нового року) я висловлюю думку, що Всесвіт – це програма. Але на відміну від відомого кінофільму «Матриця» її архітектура складається не з цифр та формул. Я впевнений, що на вивороті реальності взаємодія компонентів відбувається завдяки образно-асоціативному методу (щось на кшталт людського мислення). Натомість для нашої реальності результати такої взаємодії трансформуються у цифри та формули. Хтозна, можливо, наш Всесвіт – це всього лише клітина мозку іншої істоти… Але у будь-якому випадку космос має розглядатися як система об’єктів та явищ, що налаштована на самовдосконалення. За таких обставин кожне перетворення життя – зірка та чорна діра, матерія й антиматерія, письменник і юрист – з точки зору важливості розвитку має одну й ту ж саму цінність.

Але давайте повернемося від таких глобальних понять до земного світу. Як і люди, професії здатні допомагати одна одній. Юриспруденція, яка першою з’явилася у моєму житті, перетворила мене на поміркованого раціоналіста, навчила системному мисленню, вмінню будувати причинно-наслідкові зв’язки, тобто детермінізму. Наразі, серія фантастики «Лабіринти Евотона» складається з трьох романів, які об’єднують 9 детально змальованих цивілізацій та близько 50-ти вигаданих «з нуля» об’єктів й явищ на кшталт «Зоряних війн». І довелося об’єднати всі ці терміни у спеціальний словник, який в обов’язковому порядку друкується наприкінці кожної частини, аби самому не заблукати у вирії світів. Що ж стосується зворотнього напрямку, то завдяки письменництву та праці над «Евотоном» я став значно глибше розуміти реальність, що допомагає мені й в юридичній практиці. Тож, висновок з власного досвіду: писати чи не писати – то є індивідуальною справою кожного, а фантазувати – має стати масовою для суспільства XXI століття.

– Коли вперше у вас виникло бажання писати?

– Перший потяг до творчості я відчув за шкільних часів, коли постійно щось створював – або вірші, або прозу. Та перший серйозний виклик постав переді мною влітку 2003-го. Я готувався до навчання у виші на факультеті журналістики та вирішив накопичувати досвід. Так я почав вести у районній газеті власну колонку зі щотижневим футбольним оглядом. Мріяв стати або спортивним, або політичним журналістом. Можливо, працювати на телебаченні… Тоді ж я отримав свій перший гонорар – 150 гривень. А почалося все з того, що одного дня я відправив невеличку статтю про Андрія Тарковського, фільми якого (особливо “Соляріс” та “Сталкер”) неабияк надихали та живили прагнення пошуку сенсу життя. Але одного разу до рук потрапила брошура з інтригуючою назвою “Конституція України”… Зараз з посмішкою пригадую, як я заразом виправив олівцем 1/3 тексту. Ви навіть не уявляєте, наскільки потужний заряд ентузіазму я відчув тоді. Настільки впливовий, що миттю вирішив питання з вишем. Але на 3 курсі щось наче клацнуло у голові – мене знову накрила світоглядна хвиля, що переслідувала з дитинства, та тяга до письменництва з бажанням створити щось значуще для людства.

– Яким ви уявляєте читача своїх книг? На кого орієнтуєтесь пишучи? Які завдання ставите перед собою?

– Читач, для якого я пишу – це людина, яка, по-перше, полюбляє фантастику. Хоча в своїх творах я нерідко розмірковую над складними філософськими парадигмами, все ж таки серія «Лабіринти Евотона» ґрунтується на фантастичній основі. По-друге, мій читач – це світоглядний ентузіаст, який не лякається піддавати сумніву власне світосприйняття (у тому числі такі сакральні поняття як «Бог», «релігія» чи «життя після смерті») та налаштований на вихід поза межі. Під останніми я розумію створювані Автором Всесвіту (я дотримуюсь концепції ієрархічної світобудови) межі, власне за допомогою яких функціонує цей світ. Це як веб-сторінка: весь її код міститься між двома тегами <html> та </html>, всередині якого присутні й інші теги, що призначені для підтримання функціонування окремих елементів. Так і Всесвіт, в якому тегами є інформація, темна матерія, гравітація та психічна енергія створінь, планета, держава тощо. Щоб продемонструвати наявність вищезгаданих меж, я часто прошу співрозмовника (пропоную й вашому читачеві поекспериментувати) заплющити очі та спробувати уявити те, що фізично знаходиться поза Всесвітом. Працює майже однаково у всіх опитуваних – 99% бачать чорний простір. Ось ми й виявили одну з таких меж.

Мета творчості наполовину втілена в «Евотони», серед ідей яких вирізняються головна й додаткові. Пошук modus operandi із Автором цього Всесвіту для мене є найголовнішим сенсом життя, й зокрема – творчості. За допомогою книг я пропоную читачеві долучитися до цього захоплюючого процесу. Серед додаткових ідей – дослідження концепції «паралельної держави» чи, навпаки, вивчення можливості існування суспільства на засадах повної автономності, аналіз природи страху та місця моралі у Всесвіті тощо. А завдання відноситься до розважальної площини. Намагаюся забезпечити належний рівень читацького задоволення, гармонійно зашиваючи світоглядні роздуми у гостросюжетні космічні пригоди.

– Романам з циклу «Евотон» притаманні риси, так званої, «космічної опери». Чи пробували ви писати в інших жанрах? Чи не хотіли б ви написати роман в жанрі «твердої наукової фантастики» в центрі якого буде фантастична складова, що ґрунтується на наукових фактах?

– Хочу зауважити, що наукова фантастика ґрунтується не тільки на власне підтверджених наукових фактах, а й на наукових припущеннях. Сказати, що грань між цими двома дефініціями доволі слизька – не сказати нічого. Більш того, будь-яке наукове відкриття починається з припущення, іноді – доволі нелогічного з наукової точки зору. Давайте пригадаємо, як свого часу фізики сумнівно ставились до таких явищ як чорна діра чи нещодавно підтверджених гравітаційних хвиль… Я постійно не втомлююся повторювати одну з моїх найулюбленіших цитат з «Готелю «У загиблого альпініста» Стругацьких: «Якщо людський мозок може все це уявити, отже все це десь існує». Більше того, головна сюжетна ідея «Евотонів» (Всесвіт у чорній дірі, яка знаходиться у іншому Всесвіті й так до нескінченності як у бік зменшення, так і в сторону збільшення) – не виключення та навіяна гіпотезою американського фізика-теоретика Нікодема Поплавські.

– В циклі «Евотон» герої-інопланетяни, їхні вміння, технології дуже оригінальні. Чи складно вам було їх придумати?

– Напевно, не стільки складно, скільки вимагало максимальної концентрації. Коли створюється серія, тобто вельми масштабний світ, завжди виникає потреба вчасного фіксування ідей. Додайте до цього ще той факт, що останні мають узгоджуватись між собою та з уже створеним арсеналом предметів, явищ й процесів (чим пізнішою є частина, тим складніше їх узгоджувати в умовах зростаючої кількості) – тож іноді відчуваєш себе без перебільшень богом, тобто справжнім архітектором якогось паралельного всесвіту.

Що ж до джерел цих ідей, то все створено мною «з нуля». Звичайно, не можна говорити про їх незайману недоторканість, адже на протязі життя постійно зазнаєш впливу різноманітних сфер: щось прочитав у книзі чи в Інтернеті, побачив у кіно тощо. Всі ці знання зберігаються у мозку, тому головне завдання автора – не допустити їх безпосереднього імпортування у рукопис. Якщо говорити про процес вигадування, то я застосовую розроблений ще під час написання першої частини алгоритм, який складається з декількох обов’язкових елементів. Та, звичайно, це є моєю професійною таємницею. (Посміхається). Серед цікавого маю розповісти дещо інше… По-перше, доволі дивно, але майже кожен раз, коли я починаю працювати, десь поблизу обов’язково матеріалізується мій кіт Бекс та свердлить мене своїм загадковим поглядом. Або засинає, але не відходить аж допоки я не вимкну лептоп. Та ще маю зізнатись – у другій главі «Евотон: початок» є одне детально описане явище, яке я все ж таки скопіював… з власного досвіду.

– Які книжки ви любите читати? Чи є автори знакові для вас? Серед них багато українських?

– В дитинстві та у студентські роки я перечитав майже все Стругацьких, дякуючи яким раз та назавжди закохався у фантастику. Деякі їх твори я й досі перечитую. На мій погляд, головна цінність творчості Стругацьких – це здатність налаштовувати читача на власні роздуми. Вважаю, що це – найвищий пілотаж у літературі, адже книга має не тільки розважати, а й допомагати людині в її розвитку. Серед тих, чия творчість вплинула на моє світосприйняття, також маю виділити Антуана де Сент-Екзюпері. Я готовий підписатися під більшістю його думок! Зокрема, концепцією патріотизму, методів й процесів виховання людини тощо. Безумовно, це – виняткова людина для всієї людської цивілізації. Серед сучасних українських авторів назву Андруховича та Кононовича. Особливо «Тему для медитації» Леоніда Кононовича – роман, що справив на мене потужне враження завдяки глибокому філософському, емоційному та містичному висвітленню болючих для українського народу тем…

Міцно товаришую з нехудожньою літературою. Це філософські та історичні твори, космологія. З нещодавно прочитаного можу порекомендувати книгу-діалог «Гельмут Шмідт, Фріц Штерн. Наша епоха. Діалог» (у Німеччині вийшла 2010 року, а перекладено українською 2011-го). Це захоплююча книга-огляд найбільш значущих подій та векторів новітньої історії від двох визначних постатей. «Фішкою» цієї книги є те, що висвітлення історичних процесів та осіб, що ними керували, здійснюється авторами з урахуванням факту особистого знайомства. Це дуже цікаво!

– Як ви гадаєте, яке майбутнє української фантастики? Які тенденції її розвитку? Чи буде вона конкурентоспроможною західній?

– На мій погляд, майбутнє української книги, та, зокрема, фантастики залежить від авторів та видавництв. Хотілося б сподіватись на державну підтримку книжкової галузі, але як писали Ільф та Петров у «12 стільців»: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих».

Тож, яку саме роль я бачу для авторів та видавництв?

По-перше, це – налагодження механізму створення брендів. Звичайно, мій досвід у книжковій галузі невеликий, але враховуючи те, що я працюю юристом в одній з найбільших в Одесі консалтингових компаній вже понад шість років, гадаю, запропонована точка зору як мінімум заслуговує на увагу. Справа в тому, що вдало розкручений бренд гарантує великий відсоток успіху. Решта – якість продукту, автора як особистості, особливості міжнародного піару та інші деталі. Але одне без іншого функціонувати «на повну» не зможе. Можна скільки завгодно створювати якісних продуктів, але без належного брендування їх доля (за рідкісними винятками) не стане історією шаленого успіху. Принаймні, у короткостроковій перспективі. Звичайно, необхідно брати до уваги українські реалії, за яких, будемо відверті, українці читають небагато. Цей факт ще більше ускладнює досягнення успіху за відсутності вдало здійсненого брендування. Що важливо відмітити, першим брендом має стати саме читання. «Читати – це модно!»

– На вашу думку, художня література має навчати чи розважати?

– Переконаний, що призначення літератури полягає як у вихованні, так й у формуванні читацького задоволення. Що є найголовнішим для людини у будь-якій сфері її життя (книги, телебачення, релігія, їжа, секс чи приватна власність)? Задоволення! Так сталося, що емоційна природа людини є першопричиною для всього навколо неї. Такими нас створили чи то Бог, чи то прибульці, чи то еволюція, а можливо, всі троє одночасно… Тому головне завдання для автора – це знайти читача, який буде отримувати від твору таку порцію гормонів щастя, що з легкістю забезпечить достатній рівень задоволення. До речі, є лише одна сфера, в якій цей принцип абсолютизований. Це музика, переважно – рок. Знаюся на цьому, адже з юнацтва є справжнім рок-наркоманом. Так, першу книгу створював практично у тиші, другу – 50 на 50, а третю – виключно в навушниках – найчастіше звучить альбом «A Thousand Suns» гурту Linkin Park.  Музика забезпечувала крила за спиною, вогонь в очах та джерело нескінченного ентузіазму. Але на відміну від музики чи кіно, саме книга несе в собі інформацію у найбільш шліфованому вигляді та здатна змінювати світогляд найбільш ефективним способом. Конкуренцію книзі у цій сфері може скласти тільки документальне кіно з потужним саундтреком на кшталт творів Вагнера. Та все одно не дотягне до літератури… За таких умов функцію виховання важко недооцінювати. До того ж, її можна використовувати для втручання та докорінного змінення світогляду. Тож треба бути пильним у власному виборі прізвища чи назви…

– Чим ви займаєтесь у вільний від роботи час? Чи є у вас хобі?

– Серед моїх хобі – футбол, космологічні серіали National Geographic й Discovery, голлівудське та французьке кіно, музика. Вважаю себе досвідченим футбольним вболівальником. Я навіть інколи лякаю самого себе, коли замислююсь над кількістю запам’ятованих прізвищ. Найбільший кайф я отримую від аналізу гри у площині футбольних стратегій і тактики. До речі, любов до гри мільйонів знайшла своє художнє закріплення у другій частині «Евотон: трансформація». Що стосується серіалів та фільмів, то вони надихають й живлять мою фантазію, додають оптимізму, коли його бракує. Найулюбленіші жанри – фантастика і комедія, практично всі новинки з яких я переглядаю у кінотеатрі, а придбані квитки колекціоную у спеціальній коробці. Ви навіть не уявляєте, як цікаво пригадувати сюжет того або іншого фільму, розгрібаючи купу квитків… «Зоряні війни», трилогія про Ріддіка та «Смак життя» – ось мій топ-3. Із першими двома пов’язані незвичайні рекорди – підчас прокату кожної нової частини відвідую кінотеатр мінімум 5 разів, аби досконально насолодитись кіношедевром. Серед музики полюбляю, окрім уже згаданого року, електронну музику та фолк. Наразі, працюю над оповіданнями у дусі «Голого пістолета», тож в обов’язковому порядку слухаю веселі гурти на кшталт «KC and The Sunshine Band».

– Що найважливіше для вас у житті?

– Найважливішими цінностями для мене є сім’я, розвиток та мій кіт. Батьки, дружина, донька чи син – це гавань у океані священних довіри й любові. Адже ці душі – першопричина тебе, або першопричина від тебе. Вони є єдиними, кого програма наділяє правами Бога. І цим все пояснюється… Щодо розвитку, то тільки він здатний перетворити істоту на людину. На жаль, іноді доводиться стикатися із першими… А от що стосується мого кота Бекса (ім’я походить від відомого англійського футболіста Девіда Бекхема), то я б із радістю зарахував його до членів сім’ї, але, боюся, що коту це не сподобається через мій статус слуги… (Посміхається).

– Чи працюєте ви зараз над якимось романом? Якщо так про що він?

– Написавши за два з половиною роки повноцінну трилогію та захопившись ідеєю творчих експериментів, наразі створюю серію оповідань – спін-оффів з евотонівського всесвіту. Працюю у геть незвичних для себе жанрах – саспенсу та сатиричної комедії. Ці оповідання будуть об’єднані в єдиний великий приквел до трилогії «Лабіринти Евотона», де події розгортаються після Другої світової війни. Звичайно, окрім гумору у стилі братів Цукерів та Леслі Нільсена, за традицією планую представити читачеві цікаві трактовки декількох важливих аспектів системи міжнародних відносин, у тому числі зміни її моделей.

– Як ви вважаєте, якої літератури не вистачає в Україні?

– Гадаю, що це питання до літературознавців і критиків, адже я не можу стверджувати, що добре знаюся на всьому літературному полі України. Можу лише згадати про бренди, яких у нас точно немає. Так, є популярні автори, але вони поки що тільки претендують на справжній бренд. Якщо Ви спитаєте про фільтр для системи «бренд-не бренд», то треба вийти на вулицю. Для прикладу, якщо ви будь-кого на Заході спитаєте чи чули вони про Дена Брауна, то у більшості випадків почуєте ствердну відповідь.

– Кажуть, письменники-фантасти володіють даром передбачення. Яким вам бачиться майбутнє людства в цілому та українців зокрема?

– Маю щире бажання й впевненість одночасно, що Україна з часом займе гідне місце у світовому елітному клубі. Вона просто приречена на це долею! Я відчуваю це кожною клітиною… Так, під час написання другого роману «Евотон: трансформація» я вирішив, що один з головних персонажів – українець – обов’язково повинен стати головою Світової Ради – найвищого органу управління на планеті. Інколи люди сприймають це серйозно, інколи – із посмішкою. Але найчастіше я відчуваю національну гордість в їх серцях. Але й трапляються ситуації, коли супутником посмішки є лише сарказм. Знаєте, що я тоді бачу в очах такої людини? Порожнечу!

Тепер щодо людської цивілізації взагалі. Ось декілька коротеньких тез, що, на мою думку, стануть вирішальними для історії людства. По-перше, технічний прогрес та стрімка глобалізація здійснять революцію професій у бік розумової діяльності, перезавантажать космічні програми, що будуть фінансуватися переважно за рахунок приватних інвестицій, та все це призведе до появи міжнародних об’єднань, які будуть одночасно вміщати в себе ознаки держав, наддержавних утворень та міжнародних організацій. По-друге, прибульцями буде реалізоване рішення вийти із тіні, що прискорить технічний розвиток людської цивілізації й кардинальний перегляд її світогляду зі всіма цінностями та поняттями. По-третє, «ера ліквідації»: спочатку зникне релігія (відбудеться її злиття із наукою), потім – держава, кордони й етноси (стирання культурних й правових відмінностей до мізерного рівня), інститут колективної праці трансформується у бік всеохоплюючого фрілансерства (за винятком об’єднаної земної армії та декількох світових організацій-монополістів). Та, нарешті, все закінчиться остаточним оформленням єдиної людської цивілізації, межі свідомості якої перемістяться з земного до масштабу галактики.

Бесіду вів Микола Петращук 

«П’яний корабель» — молоде українське видавництво, що базується у Івано-Франківську. Його засновниками є Христина Михайлюк (директор, промоутер) і поет Мірек Боднар (перекладач, редактор).

Попри статус молодого видавництва, «П’яний корабель» вже засвітився знаковими виданнями. Одним з таких безумовно є повна збірка віршів поета, містика і музиканта Джима Моррісона «Американська молитва».

Отож далі про «Корабель», «шамана» і поезію загалом.

Олександр: Почнемо традиційно, а отже з видавництва. Кому спало на думку організувати? Яку переслідували мету і чого чекаєте від проекту загалом? І чому «П’яний корабель»?

Христина: Первинна ідея належить Мірекові, він мріяв про своє видавництво кілька років. Мені теж імпонував цей задум, але я, відверто кажучи, спочатку боялася його втілювати. А потім подумала: «Якщо не зараз, то коли?». Щодо мети, то, перш за все, ми просто отримуємо насолоду від процесу видання книжок, бо працюємо з текстами тих авторів, яких самі любимо, і дуже радіємо, що можемо поділитися ними з українськими читачами.

Від проекту очікуємо, що читачі отримуватимуть таке ж саме задоволення від читання, від тримання, розглядання наших книжок, як ми від створення.

А щодо назви видавництва, то ми сподіваємося, що алюзія зрозуміла нашій цільовій аудиторії. До того ж, порт Франківськ — це місце, звідки наш «П’яний корабель» вийшов у плавання.

О: Можу помилятися, але думаю, що «П’яний корабель» передусім знають як видавництво, яке подарувало читачам українські переклади віршів Джима «Шамана» Моррісона. Навряд чи задум був миттєвим. Тож як довго виношували ідею? Кому першому спало на думку і як самі ставитеся до Моррісонового доробку?

Мірек: Думаю, Ви не помиляєтеся, хоча він вийшов уже після збірки віршів Рафала Воячека (нашої першої книжки), теж не менш культового і знакового поета, такого собі польського Єна Кертіса, але, на жаль, менш відомого в Україні. Моррісона я почав перекладати ще задовго до того, як ми з Христиною вирішили, що засновуємо своє видавництво. Перекладав просто так, для себе, у шухляду.

На момент створення видавництва у мене вже був перекладений весь корпус текстів Джима.

Тож думок, вагань, з чого починати, у нас не було. Моррісон мав бути нашим першим виданням, але виникли певні обставини і довелося спершу видавати Воячека. До Моррісонового доробку ставлюся як і до будь-якої доброї поезії, просто насолоджуюся нею, перечитуючи і знаходячи кожного разу якісь нові пласти, сенси, алюзії.

О: Скажіть чесно, наскільки страшно було видавати поезію, яку безумовно не назвеш маслітом, в країні, де панує трикутник «Жадан-Бубабісти-Костенко»? Бо надто вона відмінна від того, що користується популярністю.

Х: Страшно було вникати у всі адміністративно-бюрократичні нюанси та процедури. Але виявилося, що в них нічого страшного немає. Ну, майже.

Щодо популярності, то згаданий Вами трикутник вже зайняв своє почесне місце в історії української літератури, ми не мали амбіцій зваблювати їхню аудиторію. Ми чесно орієнтуємося на меншість, на тих, кому цікаві трохи інші тексти, дещо відвертіші та жорсткіші. Бачимо, що попит на них теж є, звісно, не масовий, але й ми не мали жодних ілюзій щодо смаків та вподобань більшості.

Окрім цього, ми збираємося видавати не тільки поезію, а й прозу. Наприклад, нашою третьою книжкою буде збірка новел «Злодій» німецького експресіоніста Ґеорґа Гайма в перекладі Ольги Свиріпи. Тобто від нас і надалі варто чекати рок-н-ролу. У випадку Гайма радше хардкору, який може збентежити читачів. Непозбувно. Бо справжня література — це завжди вихід із зони комфорту.

М: Мені не було страшно до того моменту, поки не з’явився відкритий лист Павла Шведа про подальшу долю проекту «Komubook» і коли з’ясувалося, що Джеймс Джойс, Вірджинія Вулф, Трумен Капоте, Джозеф Конрад, Маркіз де Сад, Філіп К. Дік, Гантер С. Томпсон, Вільям Берроуз, Річард Бротіґан — це «специфічна література». От тоді мені реально стало страшно. Якщо люди не читають і, судячи з обговорення, не збираються читати вище перелічених авторів, класиків світової літератури, то куди премося ми зі своїми Воячеками і Гаймами? Але нічого, згодом мене попустило і я подумав, що оскільки ми вже назвалися кораблем, то мусимо бути деякою мірою і криголамом, щоб хоч трохи пробити лід всієї цієї пафосно-сопливої і претензійної літератури, яка останнім часом переважає на ринку.

О: Побутує думка, що американська поезія 60-х зупинила війну у В’єтнамі. Читаючи вірші Моррісона, періодично знаходиш паралелі і алюзії на ті події. Як вважаєте, чи має поезія таку силу зараз і чи мала колись взагалі? Можливо, то просто було потрібне місце і потрібний час?

М: Це, швидше, якась така дуже красива метафора, красива фраза: поезія зупинила війну. Чому тільки поезія? А як же ж проза, проза залишалася осторонь від війни? А мистецтво? Я б не хотів говорити про силу поезії, я б, скоріше, поговорив про її слабкості, про це її вічне перетягування ковдри на себе, якесь таке месіанство: ах, Поезія, ах, Поет! Але про це все вже написав Вітольд Ґомбрович у своєму есе «Проти поетів», тож можу лиш повторити услід за ним: «Тисячі людей пишуть вірші, сотні тисяч схиляються перед цією поезією, видатні генії висловлювалися віршем, з прадавніх часів Поетів ушановують — я ж проти цього огрому слави зі своєю підозрою, що поетична літургія відбувається у цілковитій пустці». Тобто я це все веду до того, що вплив і сила поезії надто перебільшені, що поезію насправді читають і розуміють одиниці. Поезія — це останній плацдарм для нескорених, але скільки нас, тих нескорених, лишилося? Одиниці.

О: А як щодо української сучасної поезії? Чи має вона рушійну енергію? Чи може надихати людей на великі зрушення?

М: Чесно кажучи, останні два-три роки я не дуже слідкував за сучасною українською поезією, за винятком кількох авторів, тож не бачу цілісної картини. Але що стосується Ваших запитань, то, як на мене, функція справжньої поезії — розширяти приватні горизонти, а не організовувати масові зрушення.

О: Одним із секретів успіху The Doors були дивні і незрозумілі більшості поезії Моррісона, які попри це все одно чіпляли людей за живе. Читаючи збірку, постійно наштовхуєшся на ті ж самі алюзії на В’єтнам, на окультні традиції, міфологію і загадки, розгадавши які людина, умовно кажучи, може отримати ключ до раю. Отож, наскільки складно було працювати над перекладом і наскільки ці теми близькі вам самим?

М: Над перекладом працювалося легко, у Джимовій поезії немає нічого такого, що потребувало б якихось спеціальних знань і було б важко перекласти. Ґері Снайдер якось писав про деякі зі своїх віршів так: «Я прагнув зовнішньої простоти, що була б наповнена тривожною глибиною». От у Моррісона якраз цей випадок, він виражається дуже просто, але ти розумієш, що за цією простотою ховається величезний досвід осмислення всіх цих традицій, міфологій і загадок. А теми, звісно ж, близькі, інакше я б не брався його просто так перекладати.

О: Які плани у видавництва? Чим збираєтеся захопити читача у новому році?

Х: Я точно знаю, чим не збираємося захоплювати читача, — презентаціями. Нам не імпонує концепт звичних літературних презентацій, це нудно. Ми мали амбіцію робити ненудні, атмосферні, мультимедійні презентації. Зробили одну таку open air у рідному Івано-Франківську, вона пройшла успішно, таке собі свято для друзів. Але ми зрозуміли, що воно забрало в нас невиправдано багато енергії та ресурсів, які краще вкласти в самі книжки. До того ж, ми видаємо мертвих, яких неможливо привезти на презентацію. А я не думаю, що комусь буде аж так цікаво подивитися чи послухати тільки нас з Міреком, ну, максимум, людей, які працювали над книжкою.

Звісно, якщо в нас буде достатньо фінансової свободи і натхнення, то ми будемо організовувати поодинокі, але яскраві події. Ну або нам зроблять пропозицію, від якої не зможемо відмовитися, таке зрідка трапляється. А наразі нехай наші книжки говорять самі за себе. Намагатимемося спокусити читача їхньою якістю.

О: І останнє питання, восьме, на знак безкінечності: якби була можливість поспілкуватися з Джимом Моррісоном тут і зараз, що ви йому сказали б?

Х: Знаєте, колись Джонні Деппа запитали щось на кшталт: «Якби ти потрапив до раю і побачив Бога, що б ти йому сказав?» Депп відповів: «Вау!» Ну ось.

М: Джим любив давати інтерв’ю, напиваючись у процесі. Тож наша з ним розмова десь так би й проходила, я б його просто інтерв’ював за спільним розпиванням якогось бурбону чи пива.

Читайте також: Коли ти чужий – огляд книги віршів та записів Джима Моррісона

Фото: vezha.vn.ua

У новому футурологічно-реалістичному романі «Свій час» авторка міркує про людей, що живуть у різних часових та просторових межах, які займаються письменством, музикою, вчаться в університеті. Для кожного з них час свій та унікальний: хтось із нього випадає, хтось зупиняє, а хтось пришвидшується настільки, що за ним не встигають близькі люди. Роман допоможе замислитися над власним часом, уважні читачі знайдуть у ньому яскравих представників богемного світу літератури, вгадають найбільшу книжкову подію в Україні, старе й містичне місто, котре охороняють камінні леви.

У тексті не сказано, де конкретно відбувається дія, та це місто в романі всі впізнають. Саме на Форумі видавців була задумана книжка. У цьому химерному просторі і часі завжди відбуваються складні й примхливі речі, пов’язані з хронотопом. Кажуть, що на Форумі одна людина може перебувати водночас у різних місцях: у деяких популярних письменників так навіть складені програми виступів, і їм це якось вдається. З іншого боку, у Львові, як усі ми знаємо, багато затишних кав’ярень, і досить часто трапляється, що гості та учасники культурних подій зустрічають старих друзів, заходять на каву і зупиняють свій час. Постфактум вони розуміють, що ніде не були, нічого не бачили, але їм було добре. Бо людина зупиняє свій час тоді, коли вона щаслива. І всі ці речі, безпосередньо пов’язані з часом, існують паралельно у кілька днів Львівського форуму, дуже щільно й химерно переплетені. На цьому тлі цікаво вишивати тканину тексту.

Я давно не була на Форумі видавців, бо в мене була велика видавнича пауза, безпосередньо пов’язана з тим, що відбувалося в країні, зокрема з моїм Кримом. Я не їздила до Львова і взагалі дуже фрагментарно брала участь в літературному житті. Повернулася на форум, коли цей роман був виданий — і помітила, що в Україні змінилося дуже багато, а в оцьому герметичному хронотопі — майже нічого. Літературне життя і досі влаштовано якось окремо від іншого світу. Той пласт у романі, який стосується літературного життя — цілком правдивий, я розкрила всі секрети (сміється).

Коли говориш і пишеш про час, то в певний момент не вистачає лексики

У романі є дві лінії — одна реалістична, інша — футурологічна. В футурологічній, фантастичній лінії, концепція свого часу буквалізована: кожна людина, окрім свого власного простору й помешкання, має і свій час. Людина може ним керувати: або пришвидшувати його, або, навпаки, сповільнювати, а може зупиняти зовсім. Це накладає відбиток на життя суспільства: коли люди не мають загального виміру часу, суспільство атомізується, індивідуалізується, людям потрібні сильні мотивації, щоб зустрічатися й спілкуватися, робочі або особисті. Є субкультура тусовщиків, які це роблять для фану, але більшості людей таке не потрібно. Тому певною мірою це суспільство самотніх людей. Власне, «свій час» крім усього іншого — це ще і метафора самотності.

Друга сюжетна лінія цього роману відбувається в наші часи — але і тут люди можуть чимало робити зі своїм часом. Наприклад, Арна, молода поетеса і музикантка, живе дуже швидко: усе встигає, може обернутися по всій країні за якісь лічені години, обганяючи астрономічний час. А поетеса Віра, немолода жінка, зустрічає своє останнє кохання і її час зупиняється, консервується. Але і той, і інший варіанти не можуть існувати в такому режимі весь час, вибачте за непевне слововживання — коли говориш і пишеш про час, в певний момент не вистачає лексики. Бо коли з часом відбуваються такі дивні речі — то вся граматика мови повстає проти цього, адже наша мова зав’язана на час. Головний герой роману, письменник Андрій Маркович, у певний момент випадає з часу взагалі. І тоді вже починають відбуватися зовсім химерні й дивні речі, для яких у мові просто не вистачає слів.

У кожного власні, дуже особисті відносини з часом

У кожного в житті особисті стосунки з часом. Хтось для себе це рефлексує, хтось ні, але відносини з часом в усіх дуже непрості. Хтось не встигає нічого, хтось встигає дуже багато, хтось помічає, що за ним не встигають інші люди, інший, навпаки, бачить, що гальмує стосовно тих, хто поряд, і намагається щось із цим робити… Всі ці речі, можливо, не вимірюються фізичними параметрами, але на суб’єктивному рівні, ясна річ, існують.

Прототипи героїв — це окремий атракціон, зашитий у романі, але не треба сприймати його буквально. Це такий ігровий пласт. І я бачу, що в Києві впізнають одних прототипів героїв, у Львові — інших, у Москві — третіх. І це добре. У романі в Андрія Марковича запитують: «Чи берете ви прототипів ваших творів із життя?». Він пояснює, що це велика спокуса — взяти якийсь образ із життя і пересадити його на літературний грунт, але це не працює, і тому цікавіше вигадувати нових людей. А якщо їх потім упізнають — отже, я непогано вигадав.

Читачі й критики часто запитують, хто захований за тим чи іншим персонажем, але я тримаю інтригу, роблю загадкові очі (сміється). Нічого не спростовую, але і не підтверджую здогадки, бо їх може бути насправді багато.

Час — ресурс, який можна використати продуктивно, а можна спустити крізь пальці

Я намагаюсь розуміти час так само, як і Андрій Маркович. Певною мірою він списаний також і з мене, є ліричним героєм цього роману. Для нього час — це ресурс, який можна використовувати з великою продуктивністю, а можна і спустити крізь пальці. З іншого боку, він розуміє, що час сильніший за нього. У романі герої роблять з часом все, що завгодно, але є одне залізне правило: час немає зворотної ходи, тому він сильніший за героя, а його це не влаштовує. І герой хоче подивитися на час об’єктивно, ззовні — і випадає у безчасся. А вже тоді розуміє, що найголовніші цінності в його житті не можуть існувати поза часом: його сім’я, література. Тому він прагне повернутися.

Роман «Свій час» водночас побачив світ в Україні та Росії

Книжка одночасно вийшла в російському видавництві «Время» і у «Видавництві Старого Лева». Я для цього не докладала якихось окремих зусиль, ця синхронність виникла спонтанно. Бачу в цьому певний символізм, що книжка з’явилася в двох країнах із дуже складними стосунками, можливо, вона щось зробить для закінчення цієї війни.

Щодо перекладу. Текст складний, великий за обсягом, насичений авторськими неологізмами, літературними цитатами. Перекладачка Вікторія Стах каже, що їй було дуже цікаво працювати над ним. І для мене це теж був чималий шматок роботи. Бо російський редактор, прочитавши книжку, запропонувала на обсяг близько п’ятисот сторінок десь 10-15 правок. Я деякі з них прийняла, декілька ні. На цьому власне робота скінчилася, і я дуже ціную таке обережне ставлення редактора до тексту. Але коли йшлося про переклад — це був дуже великий шматок роботи, бо це по суті створення тексту заново. Перекладачка надсилала мені його невеликими фрагментами, я їх ретельно вичитувала, пропонувала свої варіанти окремих слів. Ми обговорювали це все в режимі реального часу, доходили згоди. Потім підключився ще редактор Віктор Мартинюк, нам дуже пощастило з ним, він добре відчув цей текст. І потім, коли це все було зібрано у верстку, і я, і перекладачка читали її наскрізь не один раз. Тому за цей переклад я як автор відповідаю і Вікторії Стах дуже вдячна.

Що може література, коли відбуваються війни

Роман «Свій час» написано до подій у Криму і на сході України. В одному з моїх попередніх романів «Н2О» йдеться про революцію, яка пішла силовим варіантом і зазнала поразки, і про її подальші наслідки в країні. В іншому, «Глобальне потепління», показано, як країни, схожі на Україну та Росію, доходять до війни. Все це я писала кілька років тому, і навіть попри те, що наша революція перемогла, дуже багато паралелей справдилися майже дослівно. Але я абсолютно тим не хвалюся, це радше викликає розпач — як же, я ж передбачила, а воно все одно відбулося. Бо що тоді може література, коли все одно трапляються війни, все одно все іде по колу, і не знаєш, як з нього вирватися? В романі «Свій час» теж є інтуїтивне передбачення, що часи, зображені в його реалістичній лінії, ось-ось зламаються. А поки що герої летять на сонячний півострів, подорожують шахтарським краєм… Для мене дуже важливо, що це довоєнний роман, де все інакше, де літаки зі Львова ще літають до Криму.

Від себе як письменника вимагаю тільки чесності

Я вважаю, що розголос, який мають літературні твори, залежить не стільки від письменника, скільки від ситуації в житті, в країні, та від чого завгодно — дуже багато складових мають зійтися у контрапункті, щоби книжка вибухнула і мала справжній розголос. В моєму випадку ці всі складові ще не зійшлися: може, вони ніколи не зійдуться, а може, це станеться завтра, хто його знає. Від себе як письменника я вимагаю тільки чесності. Коли почну писати з огляду на те, як це відгукнеться десь у суспільстві, чи я зачеплю певну больову точку, чи подражню гусей, чи сподобаюсь цільовій аудиторії, чи ні — це для літератури смерть. Коли пишу, то живу текстом. Мені цікаво те, що відбувається з людьми всередині нього, а не те, що відбуватиметься з книжкою, коли вона побачить світ.

Ніколи не знаєш, яким довгим буде шлях книжки до читача. Це неможливо спланувати. Наївні люди можуть вибудовувати стратегії успіху актуального твору-вибуху і вірять, що це обов’язково спрацює. В когось, може, і спрацьовує, але в маси людей, які пишуть, заздалегідь розраховуючи на успіх — ні. Ми просто про них і не чуємо, і не знаємо.

Україномовний читач — естет. Він не читатиме попсу

З фантастикою у нас досить дивна ситуація. Україномовний читач вважає себе естетом. Він хоче читати хорошу літературу, коли йому пропонують попсу і пишуть великими буквами — це попса, то він не візьме її до рук. Тому наклади детективів, любовних романів, тієї-таки фантастики у нас зазвичай навіть менші, ніж наклади серйозних книжок. Це викривлена, постколоніальна ситуація — масові ніші зайняті російською продукцією.

При цьому пояснити читачеві, що фантастика може бути хорошою серйозною літературою — дуже важко, в нього вже закладений оцей стереотип. Легше взагалі не вживати слова «фантастика», і зазвичай наші видавці так і роблять. Фантастичного в українській літературі, і класичній, і сучасній, дуже й дуже багато.

На рівні своєї родини намагаюсь вибудувати партнерські стосунки

Жінки упродовж століть не мали доступу до якісної освіти, соціальна роль жінки обмежувалася родиною. І не можна сказати, що це повністю у нас подолали. Бо коли жінка веде активний спосіб життя, коли вона творча або робить кар’єру, все одно вся хатня робота і сім’я за замовчуванням теж на ній. Суспільство не зрозуміє чоловіка, який візьме цю соціальну роль на себе. Жінка, яка присвячує себе видатному чоловіку, має певну соціальну згоду, її схвалюють. А чоловік, який присвятив себе видатній жінці, то вже істота, на яку дивляться зверхньо. Ми з чоловіком, попри всі стереотипи, які тяжіють над нами, намагаємося вибудувати партнерські стосунки, рівний голос у прийнятті рішень, рівний розподіл обов’язків — не скажу, що це легко, але сподіваюсь, нам вдається. Я не беру участь у соціальному феміністичному русі, але на рівні своєї родини намагаюсь цей перекіс між жінками і чоловіками, котрий спирається на багаторічну традицію, виправити і перевести до більш цивілізованих стосунків.

Купити книгу

Нещодавно опублікований «Видавництвом 21» роман «Історія, варта цілого яблуневого саду» написав молодий чернівецький письменник Максим Дупешко.

На сторінках цієї книжки автор розповідає життєву історію Павела Бачинського, який казав про себе «Ich bin ein Czernowitzer». Нам випала нагода поспілкуватися з письменником про роман, його героїв, місто Чернівці та багато іншого.

Микола Петращук: Максиме, скажіть, будь ласка, які відчуття у Вас після публікації роману «Історія, варта цілого яблуневого саду»?

Максим Дупешко: Відчуття звісно чудові, оскільки це моя дебютна книга, до якої я йшов понад 10 років, шукаючи власний стиль, набиваючи руку. Я не поспішав видаватися тому, що вважав, що спершу треба написати щось справді якісне і варте не тільки видання, а й самої назви «літературний твір».

М. П.: Завершилися презентації «Історії…» по різних куточка України. Як читачі сприйняли Ваш роман?

М. Д.: Насправді особливої різниці між тим, як сприймали книгу в різних містах я не помітив, але мені було дуже приємно, що скрізь презентації викликали дискусії і від кількості запитань та вражень заходи розтягувалися довше запланованого. Поки відгуки дуже гарні й приємні, що звісно теж тішить. Єдина відмінність — міста центральної та східної частини нашої країни були більш зацікавлені, аніж західної. Це пояснюється тим, що там літературні імпрези ще тільки зароджуються і мешканці дуже потребують такого спілкування.

М. П.: Що Вам найбільше запам’яталося на зустрічах із читачами?

М. Д.: В першу чергу звертаєш увагу на очі. Дуже важливо, щоб вони горіли під час презентації у глядачів, щоб в них я помічав жвавий інтерес. Тоді й спілкуватися простіше і сам починаєш ловити драйв. Іноді все ж бувають такі люди, які сидять із якимось збайдужілим поглядом, та мені пощастило, що не часто. Важливим було те, що багато хто із читачів та глядачів почав розповідати історії з їхнього життя, життя їхніх батьків чи дідусів, на які наштовхнув мій роман. Адже те, що траплялося із героями мого роману, відбувалося в багатьох родинах в Україні і у Європі, тому роман універсальний.

М. П.: Скажіть, будь ласка, створюючи текст, Ви уявляєте свого потенційного читача? Чи навпаки — пишете бо пишеться?

М. Д.: Письменник не повинен орієнтуватися на читача, але повинен його поважати. Пишу, бо маю якісь певні позиції, деяке ставлення до світу, окреме світовідчуття, яким хочу поділитися.

М. П.: Читаючи Ваш роман виникає враження, що історія життя Павела Бачинського справжня. Але, наскільки знаю, він вигаданий персонаж. Скажіть, як Вам вдалося придумати настільки реалістичну історію?

М. Д.: Письменник в дечому фокусник. Його завдання — створити ілюзію реальності. Завдання письменника запевнити читача, що він все знає навіть тоді, коли про це тільки здогадується. З іншого боку, письменник ще й рибалка. Він розставляє гачки, а читач повинен ловити їх і якщо ці гачки розставлені у потрібних місцях, і у правильному порядку, то тоді все вдається. Але при цьому всьому треба ще й не думати про читача. Я намагаюсь написати такий текст, який тішив би особисто мене самого. І якщо це відбувається, значить, принаймні одного читача я на гачок спіймав.

М. П.: В романі Ви не називаєте ім’я співрозмовника Павела. Відразу складається враження, що цей співрозмовник — Ви. Але ж історія вигадана. Та й Ви, якщо не помиляюся, на сході не воювали. Хто ж тоді цей співрозмовник?

М. Д.: Так, він — не я. Він навіть за віком не підходить, бо на 92-ий рік йому вже понад 20 років, а мені було лише сім на той час. Це герой, якому я не дав імені, бо оповідачеві не обов’язково давати ім’я. Хоча за духом він схожий на мене.

М. П.: Вашу «Історію…» можна трактувати як родинний роман. Ви хотіли написати роман в цьому жанрі чи так вийшло випадково?

М. Д.: Я б не сказав, що це абсолютно родинний роман, бо насправді дія відбувається за межами однієї родини. Тут взагалі цікаво вийшло. Бо якщо йти по порядку, то спершу можна сказати, що це роман про Павела Бачинського. Але є ще й Дора. Отже, це роман про кохання. Але є ще їхні родини, і можна сказати, що це родинний роман, але є ще Чернівці, які теж можна назвати героєм роману, але ж крім Чернівців тут ще є Городенка і Вінниця, і багато інших міст, тож цей роман і про Україну, і про Європу. Так само із часом. Роман не тільки про 1935-1945 роки, бо ми маємо ще 1992-1993, і 2015-2016. Від малого до великого і навпаки. Так само із минулим і теперішнім.

М. П.: Дійсно, окрім родинної історії в романі багато уваги приділяється Вашому рідному місту. Що для Вас значать Чернівці?

М. Д.: Чернівці для мене магніт, який ніяк не хоче відпускати. Я не можу без того, щоб час від часу не поглянути на Цецинську вершину, щоб влітку не скупатися в Пруті в районі Ленківців, не пройтися вулицею Кобилянської. Врешті-решт — це місто, яке дало мені все, і те місто, в якому мені комфортно жити. Зараз я працюю в тому числі й над тим, щоб повернути йому те давнє європейське обличчя.

М. П.: В романі Ви говорите про те, що сучасна війна на сході України є продовженням Другої світової. Чому саме так і як на Вашу думку можна припинити це протистояння?

М. Д.: Так і є. Ми досі боремося за Незалежність України, як боролися за неї воїни УПА під час і після Другої світової. Бо коли ми отримали формальну незалежність у 1991 році, то ми отримали лише ілюзію, будучи, фактично, на повідку у Росії, яка в будь-який момент була готова його смикнути, використовуючи ЗМІ, проросійських політиків чи газову трубу. Для того, щоб припинити протистояння потрібно, щоб кожен українець продемонстрував, що «русскому міру» тут не місце. Щоб у них навіть не виникало ілюзій щодо можливості нас завоювати. На жаль, багато українців досі створюють таку ілюзію, слухаючи російську попсу, дивлячись їхні серіали, врешті-решт, продовжуючи спілкуватися російською мовою.

М. П.: Чия творчість надихає Вас? Хто Ваші улюблені письменники?

М. Д.: Люблю американських письменників: Джерома Селінджера, Вільяма Фолкнера, Курта Воннегута, Трумена Капоте. Люблю скандинавських: Торгні Ліндгрена, Тар‘єя Весоса, Югана Баргума, Арто Паасилінну, Геннінга Манкеля. Люблю Мілорада Павича, Орхана Памука, Мішель Уельбека, Богуміла Грабала, Ольгу Токарчук. Серед українських то є Валер’ян Підмогильний, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Володимир Винниченко. Про сучасних поговоримо іншим разом, бо то тривала розмова.

М. П.: Чи працюєте Ви зараз над новим романом? Якщо так, то натякніть, будь ласка, про що він.

М. Д.: Якщо минулий роман був про середину XX століття з точки зору початку XXI-го, то тепер будуть роздуми про середину XXI-го століття з точки зору початку XXI-го. Це буде не фантастичний роман, не антиутопія, а просто така спроба натякнути на те, що якщо ми не змінимо своїх цінностей, то на нас чекає попереду велика халепа. І це стосується не лише України, а й усього людства. Тобто тема буде більш-менш глобальна, але показана вона буде знову ж таки через якогось локального героя чи героїв.

Купити книгу Максима Дупешко «Історія, варта цілого яблуневого саду»

У видавництві “Теза” побачив світ новий роман Олександра Есаулова “Чорний ворон”. Цей твір вийшов у серії “Дитячий детектив”, у якій вже надруковано 10 книжок автора.

Для оформлення обкладинки “Чорного ворона” автор звертався в СБУ, для назви шукав символ у живій природі, а у творі намагався показати діткам рідне місто, у якому вони живуть. В інтерв’ю проговорили й досить болісну тему: трагедію на Чорнобильській АЕС. Ця тема близька письменникові, адже він брав участь в роботах з ліквідації наслідків аварії. До 30-річчя найбільшої техногенної, екологічної і гуманітарної катастрофи людства Олександр Есаулов написав книжку “Мамо, що то було?”.

Яр Левчук: Пане Олександре, ми з Вами познайомилися на церемонії нагородження переможців міжнародного літературного конкурсу “Коронація слова”. Ви тоді написали найкращий кіносценарій для дітей. Що далі відбулося з роботою?

Олександр Есаулов: Це був кіносценарій на першу книжку із серії “Дитячий детектив” під назвою “Кенінгова колекція”. Ним зацікавилася одна з робітниць телеканала “1+1”. Я зустрічався із нею, ми поспілкувалися, ніяких договорів поки не підписали. Лише усна домовленість.

Я. Л.: Цікаво, про що цей сценарій?

О. Е.: Ця історія реальна. В Голландії жив такий собі колекціонер Кенікс, у сценарії він Кенінг, я навмисно трошки поміняв прізвище, щоб до мене не було ніяких претензій. Кенікс зібрав дуже велику мистецьку колекцію – це малюнки відомих майстрів, наприклад, художника Леонардо да Вінчі та багатьох інших. Коли розпочалася криза 30-их років XX cторіччя, він мусив закласти цю колекцію в банк, щоб отримати кредит, але повернути її назад не зміг.

Ця колекція пішла-пішла-пішла по руках і, врешті-решт, опинилися в руках, не у кого іншого, як Адольфа Гітлера, бо ж він вважав себе художником. Свого часу він навіть поступав до Віденської академії образотворчих мистецтв. На жаль, він не вступив до цієї школи. От коли б поступив то, може, і історія пішла б іншим шляхом (посміхається).

І коли в 1945-ому році радянські війська взяли Берлін, то звідти почали забирати те, що фашисти вивезли із Радянського Союзу, і на додаток ще щось. До речі, зі столичного музею Варвари і Богдана Ханенків, він колись називався Київський музей західного та східного мистецтва, вивезли більш ніж 20 тисяч експонатів.

До Києва потрапила третина колекції Кенікса, частину вивезли до Москви в Музей ім. Пушкіна, а частину в Ленінград до ермітажу. Ця колекція жодного разу ніде в Україні не експонувалася. І Президент України Леонід Кучма повернув її в Голландію – просто так! Це я вже дізнався з Інтернету, коли шукав інформацію. І я собі подумав: а раптом із цієї колекції щось пропало? Кілька малюнків. І от українські дітки знаходять якусь ниточку.

Поїхав до столичного Музею Богдана і Варвари Ханенків на консультацію і здивувався. Після розмови із хранителькою цієї колекції, виявилося, що я мав рацію, справді так було. Кілька малюнків пропало. І от у моїй книжці дітки натрапляють на щось незрозуміле: якийсь план, а на зворотному боці акт, датований 1945 роком! Їм це все цікаво і вони починають розкручувати цю справу. І так появилися герої цієї серії, а з неї надруковано вже 11 книжок, дві ще лежать у видавництві. Героїв моєї серії “Дитячий детектив” звати: Льоха на прізвисько Холмс, Міха на прізвисько Ватсон і Льохіна сестра Настя на прізвисько Бонасьє. І вони почали розкручувати одну справу за іншою.

Я. Л.: Пане Олександре, ми вже почали говорити про ваші детективи, які виходять у видавництві “Теза”. Розкажіть, будь ласка, докладніше про концепцію цих детективів. Як зав’язалася ваша співпраця?

О. Е.: Видавництво “Теза” розташоване у Вінниці. До речі, там мешкають мої батьки і брат із родиною. Коли я заліз в Інтернет і почав шукати, виявилося, що вони знаходяться недалечко від моїх батьків. Я зателефонував до видавництва, запропонував їм видати дитячу книжку. Вони тоді видавали книжки для дітей молодшого віку, тому передали мій рукопис Братам Капрановим. Брати Капранови її взяли і видали п’ять книжок з цієї серії (йдеться про серію “Заекрання”, до якої входять: “Game over!”, “Антивірус”, “Канікули для Інформи”, “Вихідний формат”, “Таємниця Великого Сканера” – Авт.). У 2013-2014-ому роках вона перевидана харківським видавництвом “Фоліо”. А ці видання побачили світ, дістали непогані відгуки і тоді у видавництві “Теза” мені запропонували написати дитячі детективи. Я подумав – а чом би й ні? І з того моменту я зайнявся Кенінговою колекцією. Зараз у “Тезі” виходять більшість моїх книжок. Видавництво вже випустило 15.

Я. Л.: Нещодавно вийшла нова книжка “Чорний ворон” із серії “Дитячий детектив”. Розкажіть про неї.

О. Е.: Ця книжка про сьогодення. Про те, що відбувається останні три роки. У книжці відбувся теракт, поранило дівчинку, Льохину знайому, і його самого ледь не поранило. І хлопці зачепилися за це, мовляв: як так, на нашій рідній землі й теракт!.. До речі, герої цієї книжки живуть в Горобинівці. Якщо хтось читає, той одразу пізнає Ірпінь. Я сам живу в Ірпені.

Я. Л.: Ця книжка про ваше місто?

О. Е.: Так. Я навіть назви вулиць не міняв.

Я. Л.: Ви намагаєтеся зробити упізнаваним власне місто?

О. Е.: Так, я намагаюсь писати книжки таким чином, щоб читач читав і бачив, що воно таке. Це все для того, щоб дитина читала і уявляла собі все у голові. Набагато простіше писати, коли ти сам бачиш з чого ти пишеш.

Я. Л.: У книжці є окрема сюжетна лінія, в якій діти шукають власних предків, дідів-прадідів. Одна з героїнь ходить до музею, їздить в село, шукаючи власні корені та рідню. Ця тема трендова й модна, письменники багато пишуть про це. Навіть згадувані Брати Капранови у новому романі “Забудь-річка” взяли подібну тематику. Ви свідомо взяли цю тему?

О. Е.: Про те, що ви кажете, чую вперше, чесне слово. Я просто взяв як сюжетну лінію – дівчинка зацікавилася долею свого прадіда – хоче знати правду! Все. Не корені шукає, просто знати правду. Начебто всі радянські нагороди в діда, а тут бац! А він служив в УПА! Як же так?! І вона починає копати: то як було насправді?

Я. Л.: Чому така назва: “Чорний ворон”?

О. Е.: Це такий тренд. Ми домовилися з видавництвом, що кожний детектив буде мати символом якусь тварину, живу істоту. У мене є тут і щур, і кошеня, і собачка. В цьому романі – чорний ворон. Тут зачеплена така історична тема. Починається з того, що головний герой дивиться новий серіал про Чапаєва, а там пісня “Чорний ворон”. Звідти і пішла назва. Все ж таки тут йдеться про страшні події, а чорний ворон є символом цих подій.

Я. Л.: Дуже цікаве оформлення книжки. Тут така велика фотографія з військовими.

О. Е.: Це дуже цікава історія. Коли почали оформляти обкладинку, мені зателефонував директор видавництва і сказав: “Cлухай, потрібно знайти справжню, тільки дійсно справжню фотографію енкаведистів, які під виглядом УПА творили всілякі неподобства. Звернися в СБУ”.

Я пішов у Службу безпеки України, кажу їм “хлопці так і так, потрібні такі фотоматеріали”. Вони попросили, щоб я надіслав офіційного листа. Я написав офіційного листа з проханням і бац! Вони знайшли цю фотку, аж десь у Канаді. Бо у їхніх справах такої світлини не було. Мені офіційно прислали фотографію з листом. Це не підробка, не скачана з Інтернету, а справжня фотографія.

Я. Л.: Пане Олександре, чому саме діти? Чому працюєте саме з такою аудиторією?

О. Е.: Мені доволі часто ставлять це питання. Чому я почав писати для дітей? Скажу чесно: я не знаю. Чи може там на небі хтось-щось перемкнув, чи може в мене характер такий веселий і простий. Перша моя книжка – це мемуари про 86-й рік, я тоді працював у Прип’яті заступником мера. І написав про це книжку. З того часу пишу для дітей.

Я. Л.: У які школи їздите, бібліотеки?

О. Е.: Мене дуже часто запрошують в школи, бібліотеки по всій Україні. Я побував у багатьох містах і в Рівному, і в Хмельницькому, і в Луцьку, і в Краматорську. В Києві більш за все. Бо я мешкаю в Ірпені, а працюю в Києві.

Я. Л.: Будь ласка, розкажіть про найцікавіший відгук на вашу книжку.

О. Е.: Я був у Вінниці. Там школа №1. Запросили мене, я приїхав до брата, було п’ять зустрічей по всьому місту. І в першій школі вони таку зустріч зробили, що я був у шоці. Як я зайшов у клас, а там всі стінки завішані обкладинками моїх книжок. Вони почали всілякі сцени розігрувати з моїх книг, діалоги, читали вірші. Наостанок подарували великий коровай. Я привіз його до брата і вся родина теж була вражена. Дуже мені сподобалася ця зустріч.

Я. Л.: Пане Олександре, знаю, що ви були учасником ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, до речі, там нещодавно встановили новий саркофаг. Прокоментуйте цю подію.

О. Е.: Конфаймент. Саркофаг – це назва того, що досі закривала четвертий блок. Конфаймент – це новий, що збудували зараз. До 30-річчя трагедії на Чорнобильській АЕС я написав книжку, вона називається “Мамо, що то було?”. Писав її чотири місяці. Дуже старався і встиг до трагічної дати. Я намагався все описати так, щоб читач вліз у шкіру прип’ятчан.

Нам завжди говорили, що аварії на Чорнобильській АЕС не може бути. Розумієте, нам завжди втовкмачували в голови! Завжди: ніякої аварії на Чорнобильській АЕС не може бути, навіть теоретично. Що сказав академік Александров? Автор цього проекту… Що це настільки безпечна штука, що її можна побудувати навіть на Червоній площі в Москві. Це його, всім відомі, слова. І всі ми з цим жили, жили і нічого не боялися. Мені батько казав: “А не дай Бог воно вибухне!”. Я йому казав: “Тату, ти чого?! Нічого там не може бути, навіть теоретично”.

Я ж не фізик, не атомник. Раз сказано, то маєш вірити. Потім, коли вибухнуло, ніхто не міг зрозуміти, що відбувається. А ті хто знали, тримали все у великій таємниці. Тому що такі були правила, інструкції. Наприклад, директор атомної станції міг щось сказати про рівень радіації, не нижче, ніж секретарю обкому. Себто нам станція взагалі не підкорялася, нікому в Україні, а напряму Москві. І коли до Прип’яті приїхав другий секретар Київського обкому партії Маломуж, він офіційно запросив у Брюханова (Брюханов Віктор Петрович – колишній директор Чорнобильської атомної електростанції – Авт.) дані про те, що відбувається в місті. Відповідь була такою – все нормально, нічого не відбувається.

У 2014-ому році в Національному музеї “Чорнобиль” співробітниця продемонструвала мені декілька документів, які мене відверто шокували. Наприклад, лист від заступника міністра Міненерго до ЦК, де чітко написано, що відбулася аварія, але ніяких там евакуацій не треба, бо все добре. У військовому містечку “Чорнобиль-2”, це між Прип’яттю і Чорнобилем, зробили радіаційну розвідку. Її провели і в Прип’яті. За даними цієї розвідки населення підлягало евакуації.

Я. Л.: Розкажіть докладніше про книжку “Мамо, що то було?”.

О. Е.: Я уявив так, родина – тато, мама, 5-річний син і собака. В книжці описано три дні: останній день до аварії у п’ятницю, потім субота і неділя – евакуація. В післямові описано, як вони на 30-річчя приїздять додому, в Прип’ять. Я описав, що герої думають, спостерігаючи ці події. Це дуже реалістична книжка. Головний герой подібний до мене. Тато працює в мерії – я працював там і знаю, що там відбувалося. Мама трудиться в медчастині, я був в медчастині добу, тому знав, що і як написати, все там бачив. Словом, я написав так, як кожен бачить своїми очима. А син… Я просто уявив себе на його місці.

Фото з особистого архіву Олександра Есаулова

В книгах молодої української письменниці Галини Ів йдеться про далеку Японію — країну, яка для багатьох видається трохи казковою.

Але її твори приваблюють читачів не лише екзотичними мандрами. Тим більше, що в них йдеться по буденне життя. Так може писати не турист, який через брак часу звертає увагу лише на найяскравіші риси чужої країни, а людина, яка прожила в Японії довгі роки.

Таміла Тарасенко: Ваш літературний дебют — роман «Поверни мене в Японію» — став лауреатом престижного конкурсу «Коронації слова» у 2014 році, а наступного року вже вийшов друком у видавництві «Брайт Букс». Нечасто доля першого роману молодих письменників складається так успішно. Але чи цей роман — справді перший? Чи були інші твори, написані «у стіл», відомі лише вузькому колу друзів і знайомих?

Галина Ів: Цей роман дійсно був першим, якщо не враховувати шкільні твори «на вільну тему». І, відправляючи його до конкурсу «Коронація слова», я не дуже сподівалась отримати відзнаку. Хоча, певно, як кожен автор, я потай мріяла, що його помітять. Коли мені зателефонували і повідомили, що я є номінантом, не могла повірити в таку удачу! Адже до вручення залишалось усього чотири дні, і я вже не чекала на дзвінок. Але радість після такого довгого очікування була неймовірною!

Т. Т.: Існує думка, що перший роман часто автобіографічний. Розмовляючи з читачами на якусь важливу тему, яка не дає спокою, письменник-початківець, нібито, водночас щедро ділиться своїми переживаннями, думками, яскравими подіями зі свого життя. Наскільки це твердження справедливе для Вас? Чи вважаєте, що Ірина, головна героїня Вашого роману, схожа на Вас?

Г. І.: Мабуть у цьому є частинка правди. Відвідавши музей землетрусу в Японії, у місті Кобе, я була настільки вражена, що не могла не поділитися цим із рідними та друзями. А вони вмовили мене «розширити аудиторію». Адже історія цього міста, долі людей, що пережили страшну катастрофу та повага сучасних японців до своєї історії заслуговують бути розказаними максимальній кількості людей.

У романі дійсно є й автобіографічні моменти, і власні переживання, хоча їх частка там досить мала. Чи схожа Ірина на мене? У чомусь — однозначно. Адже виписуючи героїню, особливо не маючи творчого досвіду, всі її думки та вчинки я приміряла на себе. Але вона, швидше, збірний образ із мене та моїх подруг.

Т. Т.: У книзі «Японські історії» в багатьох оповіданнях головна героїня — молода українська жінка, сильна і водночас лірична особистість. Вона із захопленням спостерігає за життям зовсім іншої країни, мешканці якої живуть в іншій культурній парадигмі, дотримуючись інших звичаїв і традицій. І раптом з’ясовується, що в чомусь головному мешканці і Японії, і України дуже схожі. Наскільки важливою є для Вас ця ідея?

Г. І.: Я провела в Японії достатньо багато часу, щоб перестати сприймати її очима туриста. Але не достатньо, щоб відчути себе там удома. Мабуть саме тому добре помічала схожості та відмінності. Японці — дуже особлива нація. Мені важливо було показати в невеличких оповіданнях, що японці — такі самі люди. Зі схожими на наші проблемами та переживаннями. Вони так само закохуються, їздять на роботу та вирішують побутові негаразди. І хоча за менталітетом нація дуже відрізняється від українців, це не робить їх «мешканцями іншої планети».

Т. Т.: Ваші книги цікаві ще й тим, що в них, окрім захопливих сюжетів, багато побутових подробиць життя в Японії. Прочитавши їх, можна дізнатися, як живуть в Країні вранішнього сонця іноземні студенти, як японці працюють, ставляться до домашніх улюбленців, до велосипедів та… до ремонту і багато про що інше. А чи можна користуватись отриманими з них знаннями на практиці? Чи стануть ці книги у пригоді як путівник для тих, хто хоче помандрувати до Японії?

Г. І.: Коли я писала збірку, не думала, що вона може бути путівником. Хоча деякі цікаві місця і події з оповідань можуть наштовхнути майбутнього туриста на думку змінити свій запланований маршрут і приділити увагу місцевому фестивалю чи маленькій французькій кав’ярні зі смачними тортиками. Мої оповідання про Японію швидше можуть відхилити завісу далекого та, на перший погляд, незрозумілого світу. Влаштувати маленьку екскурсію навіть для тих, хто ніколи не планував туди потрапити.

Т. Т.: В оповіданні «Магнолії», написаного від першої особи, йдеться про жінку, яка перебуває в Японії та переймається долею воїнів в АТО. З’ясовується, що вона — волонтерка, яка прагне допомогти українським бійцям й перебуваючи поза межами рідної країни. Наскільки автобіографічним є цей момент?

Г. І.: Він повністю автобіографічний. Ведучи в Україні соціально активне життя, в Японії я відчувала себе нещасною, безпорадною та відірваною від свого світу. Я не могла хоч трошки полегшити життя нашим воїнам в АТО, і це неймовірно пригнічувало. Весь час шукала, чим себе зайняти так, щоб це приносило користь. Тоді, наприклад, почала активно плести браслети виживання з паракорду. Зробила їх дуже багато. Рахунок ішов на сотні. Це дуже заспокоювало мене і водночас радувало та рятувало наших воїнів, коли вони отримували посилки.

Т. Т.: За останні кілька років у багатьох країнах світу заговорили про Україну. Вона перестала бути «сліпою плямою» на мапі. А наскільки цікава наша держава для мешканців Японії?

Г. І.: Раніше про Україну в Японії, дійсно, знали дуже мало. Але після Революції гідності це змінилось. Не скажу, що всі почали про неї говорити, або хоча б спроможні показати на мапі, але суттєві зсуви є. Якось пізно ввечері, у кав’ярні маленького містечка, бармен запитав мене, звідки я. І дізнавшись, що з України, ще довго висловлював свої співчуття з приводу нашої ситуації та бажав перемоги над окупантом.

Японці, які хоч трохи познайомились з Україною, щиро у неї закохуються. У місті Кіото, наприклад, є балетна школа, в якій японки танцюють під українську музику та у вишиванках. Українська діаспора регулярно проводить просвітницькі заходи та фестивалі. Хоча, на жаль, інколи їм доводиться виходити і на мітинги проти неправдивої інформації щодо України в місцевих ЗМІ, адже над дезінформацією японців активно працюють російські інформаційні бюро. Взагалі, росіян на території Японії набагато більше, ніж українців, і це дуже ускладнює ситуацію із правдивістю сприйняття ситуації в Україні пересічними японцями.

Т. Т.: У Вас — творча родина, Ваша мама — відома письменниця та видавець Міла Іванцова. Як живеться двом письменницям під одним дахом? Чи доводилось спільно обговорювати сюжети, «позичати» якийсь цікавий вислів чи ідею, просити про допомогу, аби «покликати» заблукалу музу? Як мати ставиться до Вашої творчості?

Г. І.: Саме мама свого часу спонукала мене до творчості. Хоча я ніколи і не збиралася писати. А зараз я їй за це неймовірно вдячна. Адже якби не вона — всі герої моїх творів та їхні історії ніколи б не народились. Я дуже люблю обговорювати з мамою творчі плани. Переказувати ідеї нових оповідань чи роману. Обговорювати сюжетні лінії. Це дає бачення ситуації у 3D. Наприклад, коли я писала книжки про Японію, висилала мамі тексти з питанням «бачиш чи не бачиш?». Інколи бувають і кумедні ситуації, коли під час розмови народжується ідея оповідання, і ми вирішуємо, хто ж його писатиме: я чи мама.

Т. Т.: Читачам подобаються розповіді про далекі краї. А Ваші книги свідчать, що Ви не лише любите Японію, але й розумієте цю країну, знаєте про неї багато цікавих історій, які могли б розповісти. То чи буде «японська тематика» в наступній Вашій книзі?

Г. І.: Японія дійсно живе в моєму серці. Хоча я не японознавець, не знаю добре історію країни та не сильно розбираюсь в її традиціях. Мої знання про Японію скоріше на рівні відчуттів та образів. Я ще не знаю, чи народяться в моїй голові нові японські історії. Швидше за все так, адже ще маю що розказати читачеві про Країну вранішнього сонця. Але поки вектор моєї творчості спрямований на Україну. Працюю над романом про воїнів АТО, адже вони, як ніхто інший, заслуговують, щоб про них говорили.

Т. Т.: Коли Ви пишете новий твір, то уявляєте своїх ідеальних читачів, для яких він призначений? Якщо так, то які вони? Щоб Ви хотіли побажати всім, хто візьме Ваші книги до рук?

Г. І.: Ніколи не уявляла, якими саме будуть мої читачі. Усі люди настільки різні, важко вгадати, кому саме буде цікавою моя творчість. Я отримувала відгуки на роман «Поверни мене в Японію» від школярів одинадцяти років та від літніх людей. Кожен знаходив у ньому щось цікаве для себе. Нещодавно помітила, що збірку оповідань частіше дарую чоловікам, а от роман — жінкам. Мабуть, для мене читач стає ідеальним, коли бере до рук книгу. А сподобається вона йому чи ні, це вже справа смаку. Проте людина, що любить читати, одразу викликає у мене повагу.

Я дуже сподіваюся, що мої книжки будуть цікаві читачам. І хочу побажати, щоб ці подорожі книжками залишали у душах теплі спогади. Автор стає письменником не тоді, коли створює рукопис чи видає книгу. Справжнім письменником стаєш тоді, коли отримуєш своїх читачів. Тож щиро дякую, що ви у мене є!

Таміла Тарасенко

Минулого року молоду письменницю Ксенію Циганчук нагородили спеціальною премією від Андрія Кокотюхи «Золотий пістоль», за найкращий гостросюжетний детектив Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова».

Нещодавно авторка подорожувала містами України з презентаціями детективу «Коли приходить темрява», опублікованого «Клубом сімейного дозвілля». Нам вдалося поспілкуватися з нею.

Микола Петращук: Ксеніє, що Ви відчули, коли дізналися про номінацію на премію «Золотий пістоль» конкурсу «Коронація слова»?

Ксенія Циганчук: Дізналася я про це вже на сцені під час вручення. Коли мені телефонували і пропонували приїхати на «Коронацію», не казали, яку саме відзнаку отримала. Хоч я здогадувалася, що це може бути саме «Золотий пістоль», адже у мене детектив.

Що відчула? Літала на сьомому небі від щастя. І навіть не тому, що отримала саме «Золотий пістоль», а тому, що здобула відзнаку на такому конкурсі, як «Коронація». З дитинства про це мріяла.

М. П.: Добіг кінця Ваш тур з презентаціями роману «Коли приходить темрява». Які враження від подорожей Україною та зустрічей із читачами? Що сподобалося, запам’яталося?

К. Ц.: Насправді добігла кінця лише перша частина. Друга почнеться з двадцятого квітня. Враження дуже позитивні. Мені сподобалося. Люблю подорожувати, тож у цьому турі поєдную корисне з приємним, як то кажуть.

Найбільше запам’яталися люди, з якими зустрічалася й знайомилася під час поїздки. І навіть не тільки ті, які якимось чином пов’язані із презентаціями — читачі, менеджери книгарень «Є» та модератори. Завела навіть доволі неочікувані знайомства. Дуже запам’ятався чоловік, який сидів поряд у потязі до Харкова. Сам з Полтави, повертався додому після піврічної роботи у Польщі. Дружина спершу сказала, що чекатиме на нього вдома, потім перетелефонувала й повідомила, що зустріне на вокзалі. Треба було бачити, як сяяли його очі після її дзвінка! А ще він розповів чимало про своє місто. Тож тепер мені страшенно хочеться відвідати Полтаву. Десь в серпні, аби потрапити на Сорочинський ярмарок.

Міста також дуже сподобалися. Кожне по-своєму красиве й має свою родзинку.

М. П.: Якщо Ви не проти, давайте поговоримо про Ваш роман. Коли Ви вирішили його написати? В книжці вказано, що роман Ви писали шість років. Чи так це?

К. Ц.: Роман написаний шість років тому (вже навіть сім минуло). Проте час від часу я його перечитувала, щось підправляла. Перед виданням теж редагувала. Тому й зазначила термін написання у шість років.

М. П.: Чому Ви вирішили написати роман саме в детективному жанрі?

К. Ц.: Мені з дитинства подобалися детективи й жахливчики. Дуже любила читати книги Агати Крісті. Тож коли вирішила сісти за роман, відразу чомусь подумалося, що це має бути саме детектив.

М. П.: Кого Ви бачите читачем своїх текстів? На кого орієнтуєтесь коли пишете?

К. Ц.: Як на мене, детективи люблять читати усі: від підлітків, до літніх людей. Але насправді ні на кого не орієнтуюся, просто пишу й все. Хочу знайти свого читача.

М. П.: Чи є якісь повідомлення, які Ви прагнете донести своєму читачеві?

К. Ц.: У кожному моєму романі є якесь повідомлення, всюди вони різні. Зараз дописую вже третій, теж детектив. Що стосується «Коли приходить темрява», то тут я розмірковую про причини вчинків маніяків. Чому ці люди чинять саме так, а не інакше? Що їх до цього підштовхує? І чи є вони насправді божевільними? Відразу зазначу, що я не є професійним психологом. Мій погляд на ці питання − моє особисте бачення.

М. П.: Наратором у романі є молодий чоловік. Скажіть, будь ласка, чи легко Вам було писати від його імені?

К. Ц.: На диво, якихось складнощів не виникало. Певно тому, що була дуже зосереджена на сюжеті.

М. П.: Ви проводили дослідження психології злочинців, зокрема, й серійних вбивць, під час написання роману?

К. Ц.: Так, читала певну літературу, цікавилася фройдизмом, дивилася програми про дослідження психології маніяків.

М. П.: Чи відомо Вам, як читачі та критики відгукнулися на Ваш роман? Як його оцінюють?

К. Ц.: В основному людям подобається. Дехто, правда, вважає, що надто заплутано, хоч це детектив і, як на мене, по-іншому бути не може. Хтось каже, що несправедливо, що я не даю ніяких підказок у романі й відтак неможливо здогадатися, хто вбивця. Але вони там таки є, залишені мною навмисне. Цікаво, що деякі навпаки стверджують, що тих підказок забагато. Одним словом, відгуки різні.

М. П.: Хто з письменників Ваш улюблений?

К. Ц.: Якщо говорити про детективи, то це, звісно, Агата Крісті. Надзвичайно люблю її твори. Особливо «Десять негренят». Ще дуже подобаються С. Моем, Е. М. Ремарк, Дяченки, О. Грін і багато інших.

М. П.: Як вам видається, яких письменників потребує сучасний український читач? Чи ви потрапляєте в їх коло?

К. Ц.: Сучасний український читач потребує письменників, які пишуть про сучасність. Ну або ж, якщо про минуле, то не про те, як страждав наш народ. Ні, не тому, що ті книги погані. Хтось з відомих українців недавно влучно сказав, що нашим людям зараз потрібне щось позитивне; не те, як нас пригнічували усі, кому не лінь, не те, що ми були кріпаками, а те, що доводить, що ми таки повноцінна нація і маємо усі шанси активно розвиватися. Розповіді, який український народ нещасний, чисто психологічно діють негативно, пригнічують нашу віру у те, що ми вільні і можемо бути щасливими.

Чи потрапляю я в це коло? Думаю, так. Адже не пишу ні про кріпаків, ні про цькування з боку турків, поляків чи радянської влади. Історію свою ми повинні знати. Але на ній не можна зациклюватися. Ми мусимо йти вперед.

М. П.: Ви прагнете стати професійною письменницею і цим собі заробляти кошти на життя? Чи письмо — це для задоволення, а працюєте в іншій галузі?

К. Ц.: Працюю викладачем англійської мови на курсах, але мрію про професійне письменництво.

М. П.: Чи виникає у Вас бажання адаптовувати англомовні тексти для українського читача? Якщо так, то чий текст Ви б переклали в першу чергу?

К. Ц.: Колись була така думка, але потім зрозуміла, що писати мені все ж подобається більше, ніж перекладати. І хочеться зосередитися на чомусь одному. У моєму випадку — це мої книги.

М. П.: До речі, як Ви вважаєте, тексти яких іноземних авторів потрібно донести до українського читача?

К. Ц.: Думаю, у першу чергу сучасних (певно, тому, що люблю сучасну літературу).

М. П.: Чи є у Вас якісь хобі? Як ви проводите власне дозвілля? Звісно, якщо це не таємниця.

К. Ц.: Хобі, звісно, є. Люблю подорожувати, займатися фітнесом, писати книжки і читати, зустрічатися з друзями.

М. П.: Над чим Ви працюєте? Чи потішите Ви найближчим часом своїх шанувальників новим романом?

К. Ц.: Працюю над новим детективом, щоправда, вже не кривавим і не про маніяка. Також маю вже готовий рукопис жахливчика. Після третього роману планую спробувати себе в інших жанрах.

До Книжкового Арсеналу вийде нова книга українського письменника, перекладача та видавця Олексія Жупанського «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек».

Анонс книги

«Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек» — це примарна хроніка містичних пошуків, які починаються для героя у вугільній житниці на сході країни, продовжуються у його власному дитинстві, що виявляється зовсім не таким, яким він його завжди вважав, і закінчуються у столиці зловісним крещендо потойбічної гри, ставки в якій доволі заплутані і невизначені, але однозначно — найвищі.

Гру розпочато, а отже віднині єдиним правилом проголошується відсутність будь-яких правил. І Сліпа доля із зашитими повіками дістає по черзі героїв з чорного кулька BOSS, Давнє пророцтво прискіпливо вивчає їхні особові справи і розставляє їх на липкій червоній дошці 90-х, а божевільний Фатум, скутий зашмульганою віками гамівною сорочкою, смикає зубами рубильник й запускає іржаві шестерні історичного зламу.

І герої одразу опиняються у вирі надзвичайно заплутаних подій. Вони домовляються і зраджують, проводять темні корупційні ритуали і дістають дефіцит, шантажують і вбивають, оживляють Нікодімова і проводять сесію Верховної ради, внаслідок якої у депутатів вилучають м’яке ірраціональне, а решту — просто вбивають. Вони потрапляють у таємничий Червоний колектор, а потім — у сховище Бібліотеки Вернадського, де вивчають секретні архіви Скрижалів Влади, а отже — отримують ключі від останніх дверей, за якими, можливо, на них чекає головний приз, про який ніхто нічого толком не знає, окрім того, що він для всіх є найжаданішим.

Інтерв’ю з автором

Розкажіть, будь ласка, як народилася ідея до створення книги?

Ідея створення «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек» з’явилася не одразу, а визрівала поступово, формувалася з різних, переважно гротескних, сцен і подій, на які так багате наше життя. Це наклалося на бажання літературної гри, своєрідного діалогу з якимись класичними сюжетами і прийомами улюблених письменників, а ще намагання залучити в художній текст інші культурні пласти, як-от, скажімо, відсилання до апокаліптичної і багатозначної естетики канадського построк колективу Godspeed You! Black Emperor, якому, власне, роман і завдячує своєю назвою.

Усе почалося ще в далекому 2007 році з написання повісті, яка увійшла до збірки «Побутовий сатанізм».

Але вже тоді, дописавши текст, я усвідомлював, що крапка у тому сюжеті лише тимчасова — то був лише зачин, який з часом дедалі настирливіше вимагав продовження. Він, той сюжет, терпляче чекав, поки я писав «Лахмітника» — зовсім інший за настроєм і озвученою проблематикою роман, який з «БТБ!ЧГ» поєднує хіба що естетика 90-х. А потім, вже зі всією невідворотною очевидністю, я усвідомив, що той гельштат все ще відкритий, немов канава, розкопана водоканалом на свята, і його потрібно або закривати, або закопати назавжди. Закопувати не хотілося — довелося продовжувати. Таким чином, та повість, Godspeed You! Black Emperor, стала першою з трьох частин «БТБ!ЧГ».

Оповідаючи про концепцію роману, потрібно згадати 2007-й — тоді в житті були якісь потяги з неодмінною притаманною нашій залізниці романтикою у вигляді галасливого і задушливого плацкарта, і нудних випалених сонцем пейзажів центральної України за вікном. А на столі лежала книжка оповідань Лавкрафта зі всім отим його хтонічним надприродним жахом.

І читаючи лавкрафтівський жах, я водночас спостерігав цілком реальний жах нашого соціуму, бо де, як не в плацкарті, можна уповні відчути ті майже потойбічні безодні, які іноді розверзаються під час подорожі Укрзалізницею?

От тоді, можна сказати, вперше і зародилася ідея взяти класичний сюжет Лавкрафта про повернення героя до витоків свого роду, де, звичайно ж, на нього у кінці чекає жахливе крещендо у вигляді відкриття неприємної правди про свою генеалогію, і накласти його на нашу, не менш гротескну і зловісну, пострадянську дійсність. І це ще питання, що із цих двох складових лиховісніше і хтонічніше. Ну і, звичайно ж, південний схід, і шахти, і вугільновидобувна промисловість, яка насправді не зовсім вугільновидобувна, або й геть не вугільновидобувна, бо видобувають там геть не вугілля, а щось набагато-набагато цінніше, але, разом з тим, і страшенно небезпечне, бо звідкіля тоді всі оці постійні аварії та обвали? Ні, там все не так просто, думав я тоді, спостерігаючи у потязі за шахтарями, які з якоюсь дуже пронизливою приреченістю мовчки і задумливо жлуктили пиво, а потім так само мовчки пили теплу горілку, немов їм було відомо щось таке, що робило їх такими задумливо-сумними, і про що, водночас, вони ніяк не могли розповісти комусь іншому, тому, хто не спускався з ними у глибокі чорні провалля шахт…

Ну, а коли процес був запущений, все, звичайно ж, кілька разів змінилося, включаючи саму концепцію роману й початкову його назву, і тоді виник «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек». У процесі написання роман розгалужувався, дещо зміщувалися акценти, з’являлися нові ідеї, які теж вимагали вираження. Скажімо, грайлива історична альтернативність першої частини у подальшому стала однією з головних ідей роману, коли Радянський Союз не пощез у 91-му, а в якійсь паралельній реальності продовжує собі існувати і понині. А потім з’явилася тривожна думка: а чому, власне, у паралельній реальності? Звідкіля взялося це самозаспокоєння? Бо якщо озирнутися навкруги, пильно придивитися до нашої соціокультурної парадигми, то тоді оця паралельна реальність вже не здається аж такою паралельною. Якщо спробувати зняти з очей павутиння звички і поглянути довкруж так званим «неупередженим зором» — я знаю, що це важко, а інколи і взагалі неможливо, але варто хоча б спробувати, — то, починаючи з вигляду оцих наших рідних до крові в очах сірих облуплених багатоповерхівок, лабіринтів відразливих «ларьків», метастазів стихійної вуличної торгівлі, яка ніби навмисне намагається блокувати всі шляхи і будь-які об’їздні дороги, і закінчуючи пекельною симфонією Телевізора, закрадається гнітюча думка, а що, коли нічого не закінчилося?

Що, коли оті страшні 90-ті якимось лиховісно-містичним чином тривають і досі?

Бо як тоді інакше пояснити увесь цей хаос і безлад? Ні, тут, щось не те, думаєш собі, а десь за всіма цими тривожними і безсилими думками проступає бліда примара неупокоєного і належним чином невідспіваного «совка», з якою, на жаль, всі ми продовжуємо зіштовхуватися кожного дня, і кінця цим неприємним рандеву я поки що не бачу.

Оце у кількох словах і є той ґрунт, той неприємний, але загалом корисний для творчості гумус, на якому проріс «БТБ!ЧГ». Чи буде він актуальний у близькій, а чи в далекій перспективі — покаже майбутнє. Мені особисто цього б не хотілося, але й безпідставним оптимізмом я вже давно не страждаю.

Які маєте літературні плани на майбутнє?

Щодо літературних планів на майбутнє, то, судячи з усього, тема 90-х мене не скоро відпустить. Є щось таке трансцендентно-містичне у тому періоді буттєвого зламу: всі колишні ідеологічні та життєві платформи стрімко втрачали свою цінність і значення, натомість дуже незграбно і похапцем формувався новий соціокультурний базис, обрії нестримної свободи чи того, що підступно видавали за свободу, дурманили гарячі голови і п’янили незвиклих до таких міцних еліксирів людей. Час нових можливостей, час втрачених доль і життів, час, коли все було непевне, але настільки захоплююче і цікаве! Врешті, то час переходу мого покоління з дитинства у доросле життя. Нашому поколінню пощастило проходити ініціацію у часи, про які говориться у відомому китайському проклятті: «Щоб ти жив у часи змін!», і кому, як не нам, писати про ту зловісно-солодку епоху?

З іншого боку, окрім самої багато в чому трешової естетики 90-х, мене ще приваблює тема, а радше, проблематика пострадянського «втраченого покоління», людей, для яких нова реальність виявилася непосильною психологічною ношею і які так і не змогли, або ж не захотіли усвідомити масштаби і шкоду від радянського одурманення.

І справді, мабуть, нелегко змиритися з тим, що все, про що тобі розповідали, все чому ти більш-менш вірив, і взагалі вся реальність, якою ти звик її сприймати, насправді не зовсім така, або й геть інша.

Це, знаєте, б’є по психіці, і це ми теж спостерігали у 90-х. Але гаразд, кажу я собі, ті часи вже давно минули, вже надворі, слава Богу і Чорному Генсекові, 2017-й, а умовний «совок» у багатьох і багатьох головах нікуди не щезає, а навіть у деяких випадках відвойовує собі нових адептів радянського міфу, який завдяки часовій відстані постає ще фантастичнішим і компліментарнішим навіть порівняно з автентичною радянською пропагандою. І тоді починаєш думати, що не все так просто, що ота пропаганда, оте ідеологічне навіювання і зомбування, через які пройшли скільки поколінь радянських людей, так нікуди й не поділися, це інформаційне чаклунство і досі існує, видозмінюється, мутує, врешті-решт, фізично вбиває, що ми бачимо на Сході нашої країни. Отож цю тему поки що рано закривати — процеси тривають, і над ними цікаво рефлексувати. Деконструкція радянського міфу подекуди перетворюється на його реконструкцію з іще більшим розмахом брехні та облуди. Так що, у певному сенсі, 90-ті таки тривають і понині, а отже, є про що писати.

Фото: Юрко Остапа

Молода письменниця Євгенія Сенік, яка є авторкою кількох книжок («Przepraszam, навчи мене мовчати», «Письмовий стіл», «Країна У, або казки чужим дітям»), не обмежується створенням текстів — вона любить читати, подорожує, має досвід педагогічної діяльності.

Нам вдалося поспілкуватися з нею.

Микола Петращук: Євгеніє, коли ви відчули потяг до писання

Євгенія Сенік: Я можу чітко назвати той час. Дуже добре це пам’ятаю. Мені було шість років, коли я пішла у перший клас і лише вчилася тримати ручку в руках. Тоді я і написала першу поезію. Починала саме з поезії. Уже пізніше відкрила для себе прозу. Вона є дотепер мені ближчою. Хоча поезію іноді я пишу також.

М. П.: Якими були ваші відчуття, коли ви вперше тримали в руках власну книжку?

Є. С.: О, це було незабутнє відчуття! Думаю, це як народити дитину. Хоча я ще не є матір’ю, але уявляю собі це десь так. Коли ти надто довго «виношуєш» роман, а потім ще довше шукаєш видавця, працюєш з редакторами, то потримати в руках готову, уже «тілесну» книжку є певним сакральним моментом. І хоч «Країна У» була вже третьою книгою, але відчуття я мала, як з першою.

М. П.: Ким ви бачите свого читача?

Є. С.: Я вже мала кілька турів Україною, також часто отримую повідомлення від читачів, а тому можу сказати, що всі вони дуже різні. Тут важко говорити і про якусь окрему вікову категорію, бо це люди від 17 років і до 70. Серед них є футболісти і викладачі, домогосподині та бізнесмени, українці за кордоном та іноземці в Україні. Я сподіваюся, що мої тексти зачіпають загальнолюдські теми, а тому є універсальними для різних груп населення. Питанням є лише стиль написання, який подобається читачу або ні. Але це вже різні смаки кожного.

М. П.: Хто є вашими улюбленими письменниками? Чи вплинула їхня творчість на вас як письменницю?

Є. С.: Про письменників можу говорити багато і довго. Про їхній вплив також. Бо в кожен період мого розвитку та становлення це були різні автори, а тому виділити кількох складно. Якщо говорити про українських сучасних, то це Тарас Прохасько й Оксана Забужко. Вони геть різні, але кожен став для мене по-своєму важливим. Якщо брати раніший часовий проміжок, це буде Коцюбинський, дуже люблю його прозу — тонку та чуттєву. Він для мене є майстром. Але також люблю Лесю Українку і Івана Франка. Франко — геній. Якщо ж говорити про зарубіжних письменників, то першого завжди називаю Германа Гессе. Але це також Стефан Цвейг, Рей Бредбері, Антуан де Сент-Екзюпері, Джером Селінджер. Подобається проза японця Кобо Абе. Нещодавно відкрила для себе письменника й філософа Мартіна Бубера, а за ним Шмуеля Йосефа Агнона. Стосовно останнього, то мала радість бути однією з резидентів Літературного центру імені Аґнона в Бучачі. До речі, у травні на Книжковому Арсеналі презентуватиметься окрема книжка текстів трьох авторів — Софія Андрухович, Андрій Любка, Євгенія Сенік — про Агнона та Бучач.

Дуже люблю відвідувати ті міста та місця, де ці письменники жили та творили. Це дає можливість глибшого прочитання їхніх текстів. Так я була у Чернігові в будинку, де жив Коцюбинський. У музеї Франка у Львові. У Кальві, де народився Гессе, а потім і в Монтаньолі неподалік Луґано (Швейцарія), де він прожив більшу частину свого життя. У лютому цього року я була в Локарно на могилі Ремарка. Тобто я прагну виходити за межі текстів письменників, яких люблю, щоб мати з ними більш глибокі стосунки. Бачити, що їх оточувало й надихало, коли вони творили.

М. П.: За фахом ви філологиня. Чи доводилося вам викладати? І взагалі, ви любите працювати з дітьми?

Є. С.: Так, викладала я майже шість років у Львові. І здебільшого працювала з дітьми. З ними працювати найцікавіше, бо діти мають гнучкий спосіб мислення і вони вільні, не бояться робити помилки. А це і є передумовою успіху в навчанні. Бо ми вчимося найбільше, коли помиляємось. З дітьми я почала працювати ще з 18-ти років у різних літніх таборах. Був період, коли я навіть залишила наукову діяльність, щоб працювати вихователем в інтернаті у моєму рідному Лутугіне. Це особливий досвід і його важко з чимось порівняти. Бо навчаючи дітей, я сама багато чому вчилась від них. Що мене дійсно засмучує, це відсутність достойної платні вчителям і викладачам. Якщо у нас зараз всі стануть програмістами, то хто ж вчитиме тих майбутніх програмістів читати й писати. Ця разюча відмінність у заробітній платі є дико несправедливою.

М. П.: Як трапилося, що ви опинилися за кордоном?

Є. С.: Після роботи в інтернаті, я поїхала в Німеччину працювати в сім’ї і писати про це роман. І тут знову питання того, що письменник рідко коли може просто писати. Це велика розкіш — писати книжки. А потреба в тому у мене була гостра. Тому я знайшла для себе такі обставини, за яких я могла поєднувати роботу з написанням роману. Обрала тему українських заробітчан за кордоном і поїхала в Німеччину проживати сюжет на власному досвіді.

М. П.: Чи можна стверджувати, що ваш роман «Країна У, або казки чужим дітям», який був опублікований минулого року, автобіографічний?

Є. С.: Я думаю, що кожен твір будь-якого автора є у тій чи іншій мірі автобіографічним. Звичайно, це художній текст, а тому письменник може різати, немов кіноплівку своє життя і розкладати кадри в іншій, потрібній для вираження його задуму, послідовності. Навіть якщо сюжет не вичитується з долі автора, то там є його думки, опис емоцій та переживань, або ж життєвий досвід людей, з якими він перетинався у житті. Тому тут я б говорила, що кожен текст є автобіографічним. В «Країні У» є не лише мій досвід роботи в німецькій сім’ї, також можна прочитати в долі головної героїні мою роботу в інтернаті. Це є не мій прямий досвід. Адже Марія є сиротою, а мої батьки, дякувати Богові, ще живі. Але в тому образі я хотіла передати усе побачене і пережите разом із дітьми в інтернаті.

М. П.: Ви людина зі сходу України, яка працювала за кордоном, а тепер мешкає в культурній столиці західної України — Львові. Скажіть, будь ласка, якою бачиться вам різниця між українцями заходу і сходу?

Є. С.: Я насправді швидко змінюю місце перебування і вже від вересня живу в Києві. Хоча і це не є остаточний вибір. Різниця для мене була дуже помітною, коли я у 2010 році переїхала з Луганська до Львова. Тоді видавалося, що це дві різні країни. Очевидно, що багато людей із Західної України виїздять працювати за кордон. Вони, навіть не помічаючи того, запозичують культуру Західної Європи. І це одразу відчувається у спілкуванні з людьми, навіть у відносинах між роботодавцем і підлеглим, у сфері обслуговування. Східні українці здебільшого виїздили в Росію, тому там прослідковується інший культурний вектор. І це якщо не торкатися історії та впливу Австро-Угорської та Російської імперій на два різні регіони сучасної України. Стосовно різниці, яку я бачу, то мешканці Західної України у своєму загалі (адже скрізь є різні люди, а тому узагальнювати — це є спрощувати ситуацію) видаються мені більш ввічливими, для них вагоме місце займають традиції. На Сході люди більш відкриті та щирі. Вони говорять прямо те, що думають. Навіть якщо це не завжди доречно.

М. П.: А між українцями та іншими європейцями більше схожостей чи відмінностей?

Є. С.: Тут хочеться сказати, що попри все — усі ми люди, зі своїми слабкостями, хибами й вадами. Цього мене навчила Швейцарія, чиє населення є дуже мультикультурним. Там дуже важко згрупувати й охарактеризувати людей за походженням чи територіальною приналежністю. Адже на будь-яку критику кожного відповідають, що це людське, а не етнічне чи національне. І як пожартував сучасний швейцарський письменник Юрґ Гальтер: «Так, швейцарець з Берна дуже відрізняється від швейцарця з Цюриха, зате араби всі однакові». Тому думаю, що люди є люди. Хоча, звичайно, впливає загальна ситуація в країні на моральний стан окремих громадян. А це зумовлює і поведінку. Щойно повернувшись із Швейцарії, одразу впадає в око агресивність, невихованість і хамство більшості українців. Але звичайно усе можна пояснити і виправдати тією ситуацією, у якій ми живемо. І бути чемним та порядним в Україні значно важче, ніж у Швейцарії. Тому особливо приємно, коли попри все люди залишаються людьми. Тоді вони для мене майже герої. Я б бажала українцям більшої гуманності і поваги одне до одного. Адже є речі, які залежать від влади, а є речі, які залежать від кожного з нас.

М. П.: Ваші рідні та друзі залишилися на окупованій території. Чи вдається вам спілкуватися з ними? Чи знаєте, які настрої панують серед цивільного населення?

Є. С.: Так, мої батьки та деякі рідні живуть у Луганську та Луганській області. З батьками я спілкуюсь щодня по телефону. Навіть коли я за кордоном, ми зв’язуємось через скайп. Настрої дуже невеселі у тих, хто підтримує Україну, але з певних причин не може виїхати з окупованої території. Як наприклад, мої батьки. Решту напевно все влаштовує. Бо ж вони переконані, що вибороли свою «свободу». Я думаю, усі вже знають, що на тій території люди живуть за московським часом, користуються російською валютою, а вищі навчальні заклади є філіалами російських університетів. Я вчу себе бути реалісткою і розуміти, що дім свій я вже втратила. Ми навряд чи в найближчий час повернемо ту територію. Питання в тому, що мої батьки ще досі не можуть того прийняти. Тому ми і залишаємось досі по різні сторони блокпостів.

М. П.: Як гадаєте, коли завершиться протистояння з Росією?

Є. С.: О, якби я була провидицею! Навіть солдати, що повертаються з фронту, того не можуть сказати. Найгірше те, що ця війна є вигідною для обох сторін. І про це теж треба вже говорити вголос. Про контрабанду, на якій заробляються мільйони і таке інше…

Друге питання, що навіть віддавши окуповані території агресору, де є гарантія, що наш сусід не захоче більше? Адже відомо, що домовленість з Росією не варта навіть того паперу, на якому вона була підписана. Тому боюсь, що протистояння завершиться нескоро. Навіть якби хотілося зовсім протилежного.

М. П.: Як вам здається, література може покращити стосунки українців зі сходу та заходу? Чи міркували ви про це?

Є. С.: Я міркувала і навіть дуже сподіваюся, що це є можливим, але за умови, якщо українці ті книжки читатимуть. Як на мене, література є потужною зброєю. Вона змушує думати. Думати самостійно й критично ставитися до того, що відбувається навколо. Згадайте лише Рея Бредбері «451° за фаренгейтом». Чому там знищували книжки? Бо читання вважалося небезпечним. Люди починали задумуватись, а цього не можна було допустити. Тому література є надзвичайно важливою для суспільства. А письменники потребують підтримки. Але це вже інша війна…

М. П.: І наостанок, скажіть, будь ласка, чи працюєте ви над новим романом? Якщо так, хоча б натякніть про що він, і коли читач зможе його прочитати.

Є. С.: Я працюю уже з 2012 року над двома романами одночасно. Один є майже завершеним. Його я дописувала в мистецькій резиденції у Швейцарії. Він торкатиметься теми бездомних і базуватиметься на реальних історіях людей, які з різних причин втратили свій дім. Матеріал я збирала, працюючи пліч-о-пліч з безпритульними у швейцарській спільноті. Це дало мені змогу зануритись у потрібну атмосферу, щоб описати зсередини проблему бездомності. Коли я поїхала до Швейцарії вперше, прагнула вжитися в «роль» бездомного. А з останнім приїздом зі злого жарту моєї творчої долі, стала у буквальному сенсі безпритульною. Адже мій дім залишився на окупованій території. Роман називається «Будинок із сірників, взятих з різних коробок». Люблю довгі назви. Хотілося б видати книжку до Форуму видавців у вересні, але все залежатиме від пошуку видавця.

Інший роман, який я починала одночасно з «Будинком із сірників», розповідатиме про долю Анни Попович. Ви могли вже бачити фільм Тараса Химича «Жива», знятий за її історією. Свого часу команда Invert Pictures взяла мене на зустріч із Анною. Вони планували знімати свій перший художній фільм. Я була вражена її долею і вирішила написати про неї роман. Робота ще триває, адже для цього тексту мені потрібне глибше знання історії. Але я дуже сподіваюсь, що саме роман з робочою назвою «Жива. Поза кадром» буде цілком відрізнятися від усього, що я писала до того.

Молодий львівський письменник Олександр Дмитровський, автор романів в жанрі кіберпанку «Втрачені дні» та «Контроль», є засновником фензіну «Підвал» та укладачем збірок оповідань в жанрі горору.

Він веде доволі непублічний спосіб життя, але попри це нам вдалося з ним поспілкуватися.

Микола Петращук: Олександре, Ви є куратором фензіну «Підвал» та укладачем серії збірок україномовних горор-оповідань. Як виникла ідея створити серію збірок жахівчиків?

Олександр Дмитровський: Ідея виникла спонтанно. Нею я марив, навчаючись ще в школі. В той період читав літературу жахіть закордонних авторів і не розумів, чому серед сучасних українських авторів немає представників жанру горор. Я не розумів, чому серед великої талановитої нації нема такого жанру! Жанру який є успішним в багатьох країнах, але не у нас. Звісно, що серед українців були представники літератури жахіть, але це все ж локальні випадки. Ситуація зараз набагато краща.

Скажіть, будь ласка, чим Вас та Вашу команду приваблює література в жанрі жахів, зокрема й сплеттерпанк?

Розпочну зі сплеттерпанку. Я б не сказав, що саме цей піджанр мене найбільше приваблює. Я люблю й містику, саспенс, вірд. Стараюся не прив’язуватися лише до одного напрямку. Просто наша четверта збірка оповідань «Свині», яку ми плануємо опублікувати в травні, задумана в жанрі сплеттеру ще декілька років тому, і я виконую поставлені перед собою завдання. В загальному, література жахіть говорить нам про те, що не часто почуєш в буденних життєвих ситуаціях. В літературі горору відображений темний бік суспільства. Я вже колись відповідав на подібне питання і повторюсь — література горору вчить бути відповідальним за свої дії і вчинки. Горор чітко нагадує про величезну кількість зла, психів і неадекватів на вулицях. Цим і приваблива література горору, особисто для мене.

Розкажіть трішки про свою команду однодумців. Хто ці люди, які допомагають Вам.

Нам дуже допомагає наш редактор — Оксана Бондаренко з міста Кропивницького. Велику допомогу в оформленні книг надає художник Іван Дубровський з міста Кам’янське. Моя дружина, Надія, допомагає створювати внутрішні ілюстрації до оповідань. Василь Лавер з Ужгорода, Павло Черепюк з Києва, Ірена Зробок зі Львова допомагають написаннями цікавих рецензій до літератури жахіть та кіно. Вадим Потатуєв з Вінниці допомагає знімати буктрейлери до наших книг. За це я їм безмежно вдячний.

Знаю, що до згаданих збірок потрапляли Ваші оповідання. Хто, окрім Вас, є авторами текстів, що входять до збірок?

До наших збірок потрапило, в загальній кількості, оповідання 34 авторів. Але вартує згадати імена тих, чиї тексти публікувались у нас неодноразово — Василь Лавер, Назарій Вівчарик, Павло Черепюк, Юлія Васильєва, Євген Товстоног, Юлія Андрієнко, Галина Закидальська, Олександр Крот, Дмитро Чепур.

На кого Ви орієнтуєтесь, укладаючи збірки? Хто Вам бачиться їх потенційним читачем?

В загальному, орієнтуюся на всіх, хто любить горор. Це може бути пенсіонер або студент. Не важливо. Всі хто любить горор — запрошую до прочитання наших збірок!

Скільки книжок на сьогодні складають вашу серію?

Наша серія містить три книги і четверта («Свині») от-от вийде з друку. Випустили в світ такі збірки — «Світильник Джека», «Після опівночі», «Підвал».

Чи відомі Вам відгуки читачів на збірки жахівчиків?

Так, ми цікавимося конструктивними відгуками та критикою до наших збірок. Одні читачі вимагають «більше крові», інші — «потужного емоційного навантаження». Ми вдосконалюємося і пробуємо догодити всім любителям жанру.

Давайте поговоримо про Вас, Олександре. Ви завжди мріяли писати?

Були мрії написати книгу ще в шкільні часи. Але максималістських мрій стати письменником і заробляти цим на хліб не було і не буде.

Хто вони, ваші улюблені письменники, ті, чию творчість ви прагнете наслідувати?

Якщо говорити про письменників, які творять у горор напрямі, то це — Стівен Кінг (його рання творчість), Джо Ленсдейл, Джек Кетчам, Річард Леймон, Геррі Бренднер. Люблю й фантастику прочитати — Ніла Стівенсона, Філіпа Діка, Майкла Крайтона, Вільяма Гібсона.

Знаю, що Ви працюєте не тільки в жанрі короткої прози, але й є автором фантастичних романів «Втрачені дні» та «Контроль». Чи працюєте над новим романом?

Є певний фундамент для завершення циклу «Втрачені дні». Сподіваюся все ж таки знайти час і написати третю частину. Є мрія видати свою трилогію в одній книзі, зробити нову редакцію і певні зміни в попередніх двох романах. Підійти до цього я планую дуже скрупульозно і на це треба «вагон» часу. Може й таке статися, що я напишу третю частину вже тоді, коли не буде друкованих книг (посміхається). Також є мрії видати власну горорну збірку з оповіданнями та повістями. Все ж таки, я схильний більше до горору, ніж до постапокаліптики чи кіберпанку, як у «Втрачених днях».

Чим Ви займаєтесь окрім літератури? Де ви працюєте, які у Вас хобі?

Зараз я працюю в лінгвістичному сервісі. Чітких рамок в хобі у мене нема. Люблю подорожувати, дивитися цікаве кіно, слухати музику.

Які Ваші творчі плани на майбутнє?

Творчий план на майбутнє — це розвивати фензін «Підвал» і випускати цікаві збірки. Вже цього листопада, ми випустимо у світ збірку фантастичних оповідань «Ріплі». Тому, будемо раді новим читачам! Ласкаво просимо в «Підвал»!

Про сучасну війну, іменовану в нашій країні АТО, пишуть багато письменників. В книгарнях уже можна надибати цілу підбірку книжок на цю тему. Але ніхто ще так щиро й по-українськи не написав про хлопців, оборонців української землі, як це зробив київський прозаїк Олександр Карпенко.

Для його героїв слово «Вітчизна» — не пустий звук й коливання повітря, не територія з річками, містами та селами. Його персонажі дихають рідною землею, для них «Вітчизна» — це мати, яку потрібно обороняти від ворогів, це любов до близьких, глибока шана до батьків і братерська вірність, повага до традиції та української культури.

Отже, з письменником, заступником голови Міжнародної громадської організації «Четверта хвиля» Олександром Карпенком говоримо про нову книжку, її героїв, війну, публіцистичний цикл «Українці — від океану до океану».

Яр Левчук: Олександре Федоровичу, нещодавно побачила світ ваша книжка. Про що вона?

Олександр Карпенко: Це книжка оповідань про війну і кохання. Тобто я хотів подивитися на війну через кохання, і навпаки, на кохання через війну. У мене вони в образах білого і чорного танців, які довелося станцювати одному з моїх героїв. Незважаючи на те, що і до мене робилися тисячі спроб зобразити стосунки цих двох прямо протилежних субстанцій, одна з яких несе смерть, а друга — життя, повна картина цих взаємин так і не написана. Моя книжка один із мазочків у неї. І дуже сподіваюсь, що він не зіпсує загальне полотно. Кохання завжди перемагає, інакше життя зупинилося б. І цього разу воно переможе. Тобто книжка, незважаючи на те, що передає жахливий трагізм нашої війни, життєстверджуюча, оптимістична.

Читайте також: Рецензія на збірку оповідань О. Карпенка «Колесо часу»

Я. Л.: Чому така назва «Колесо часу»?

О. К.: Це ще одна філософія цієї книжки. Ми всі в цьому колесі, під його владою, воно нагадує, хто ти є, ким були твої пращури, і яке твоє покликання, місія. Хочу нагадати, що таких місій загалом небагато: хлібороб, творець, філософ, крамар чи купець, владар, воїн, злодій. Важливо зрозуміти, чому ти такий, а не інакший, чому ти займаєшся саме такою справою, чому поводишся саме так, а не інакше: з гідністю, чи навпаки, плазуючи перед сильним світу цього, агресивно, чи помірковано, звідки в тебе схильність до творчості? Чи не тому, що десь колись у минулому, тисячу років, два віки тому, хтось теж був таким же, як і ти, тобто ти його повторив? Відбулася його реінкарнація. Значить і тебе через сто чи тисячу років хтось повторить.

На цю думку мене наштовхнув такий випадок. У березні 2014 року, працюючи в своєму саду на Барвіновці, на Київщині, несподівано моя сапа викинула на поверхню, що б ви думали? Бронзову скіфську стрілу. Мене наче блискавки пронизали. Я подивився на цю місцину по-іншому, може, тут було поле битви? Що тут сталося? А тієї ж ночі приснився сон: до мене прийшов в гості скіфський воїн, мій далекий пращур, з яким ми потім пліч-о-пліч билися з ворогами. Той пращур сказав мені, що я колись був воїном, це моє покликання. Я описав все це в оповіданні. Вийшла напівреальна, напівфантастична історія. Людина може чим завгодно займатися в житті, але головне її покликання рано чи пізно дасть про себе знати. У більшості моїх героїв — покликання захисника Вітчизни. Вони були в житті посередніми слюсарями, трактористами, вчителями, проте на війні стали природженими воїнами, як і їхні пращури за часів Київської Русі, прапрадіди під час визвольних змагань ХХVII століття, прадіди під час Другої світової війни. Ця війна — величезна трагедія, але водночас, завдяки їй у нас відродилося плем’я героїв, якого нам бракувало у структурі нації. Але щоб вона була повноцінною, потрібно ще й відродити плем’я мудреців, філософів, не формальних зі званнями, кафедрами і регаліями, а справжніх. Без них ми будемо рухатися манівцями, блукати пустелею ще довго.

Я. Л.: Звідки брали своїх героїв, сюжети?

О. К.: Взагалі, всі оповідання в цій книжці дуже реальні, відсотків на 50 майже документальні. Писалися під враженнями подій на Майдані, на Сході, моїх поїздок на фронт, зустрічей із бійцями в госпіталях і просто на вулиці. Я був свідком, як формувався легендарний батальйон «Донбас», писав про його перші подвиги і поразки. Там у мене було багато друзів, займався волонтерством. На превеликий жаль, більшості людей, які стали прообразами моїх героїв, вже немає в живих.

Я. Л.: Знаю вас як публіциста, чи важко було змінювати жанр і кого з сучасних письменників чи класиків брали собі за взірець?

О. К.: Публіцистику викорінити дуже важко. Але мені здається, що в останніх оповіданнях я все таки її приборкав. Щодо взірця. В мене їх багато і в українській, і зарубіжній літературі. Хотілося б досягти висоти Олександра Довженка, чи Михайла Стельмаха, чи філософської глибини Германа Гессе. Проте коли пишу, не думаю про це, пишу собі та й годі, тобто вихлюпую із себе все, чого начитався колись за життя і чого набачився в цьому житті. А набачився я досить багато. Тому вважаю, що вже маю право писати і щось говорити людям. Тобто достатньо наповнився. Намагаюсь, щоб написане було просте, з легким гуморком, логічне. Ще одне. Коли я читаю, я чую музику. У когось між рядками лунає класика, у когось джаз, у когось фольклор.

Я. Л.: А що у вас між рядками?

О. К.: Рок. А тому, я б назвав свої літературні вправи рок-оповіданнями.

Я. Л.: Ви — автор публіцистичного циклу «Українці — від океану до океану», в якому досліджуєте історію та культуру українських громад за кордоном. У післямові до «Колеса часу» ви стверджуєте, що ця книжка теж належить до цього циклу. Чому?

О. К.: Чому я взявся досліджувати українців за кордоном? Мені подобається вивчати українця, який перебуває в екстремальних умовах. Завдяки цьому він розкривається в усій повноті. А хіба не можна назвати екстремалом людину, яка палить за собою мости, зривається з насидженого місця, бере з собою родину і їде світ за очі у незвідані краї. Так, до речі, мій дід Петро, якого я не знаю і не пам’ятаю, ще аж у 1905 році зібрав свою родину і виїхав у пошуках кращого життя в степи Казахстану, там у цих пошуках і згинув, бо напився води з якоїсь калюжі. А тому мені було дуже цікаво, як прижився українець у джунглях Бразилії, у суворих преріях Канади, в Австралії, Європі. І треба сказати, їм довелося сьорбнути лиха, як мовиться, з великої ложки. В Бразилії вони потерпали від спеки, від тропічних хвороб, укусів комах та змій, в Канаді від холоду, в Австралії теж були свої складнощі. Але наш єдинокровний брат в цих умовах зберіг не лише свою людську сутність, а й залишився українцем. Незважаючи на злигодні, вони жили за принципом: одну цеглину на власний дім, другу — церкву, третю — на українську школу. Завдяки цьому збудували за океанами наш український світ. Всі суспільства, де вони успішно прижилися, дякують їм за працелюбність, вміння вирощувати хліб, і за мужність, тому що вони ставали патріотами своїх нових Батьківщин.

Українці брали участь у війнах у складі канадської, американської, англійської армій під час Другої світової війни, а також у складі армії США та Австралії під час В’єтнамської війни. В Австралії я зустрів українця, який воював у В’єтнамі, був там поранений. Петро Худяк. І водночас я знаю іншого українця, свого однокурсника, який воював у В’єтнамі з іншого боку. Ми в школах і вишах вивчаємо історію і культуру України, проте маємо знати, що є ще й історія і культура світового українства. Я ставлю перед собою непосильне завдання написати цю історію.

Війна на Сході — ще одне випробування для нашого етносу. Можливо, пік її історії світового українства перемістився на Батьківщину. А це предмет мого дослідження. Я досліджую українця не на чужій війні, а на своїй, на війні за свою незалежність. На жаль, не всі витримали це випробування гідно. Ви знаєте, я з розумінням ставлюся до першої хвилі міграції, другої, третьої, четвертої, коли людей гнали на чужину невблаганні обставини. Але коли їдуть зараз, коли доля держави висить на волосині — це втеча, це зрада. За три останні роки на заробітки виїхало 2,5 млн. молодих, сповнених сили людей. Кажуть, ми повернемося, коли тут все налагодиться. А хто ж буде налагоджувати це життя, будувати громадянське суспільство? Зразком для мене і для всіх українців має бути життя Марка Паславського, полковника американської армії, який на початку 1990-х вклав свої гроші в аграрний бізнес в Україні, а в 2014-му пішов добровольцем на фронт і в складі батальйону Донбас загинув, а також співак Василь Сліпак. Повернись в Україну, де б ти не був, або фізично, або якимись справами, зроби для неї щось, тоді ти українець.

Презентація книги без автора — річ досить пересічна. А от презентація книги без книги, але з автором — трохи іншого формату.

Саме 11 травня трапився такий незвичний прецедент і молода зірка української абсурдистської прози, (не побоюся цього слова) член літературного угрупування «Свідки слова» Марина Єщенко презентувала свою нову книгу «ЖиттЯ моЄ!» (Вид-во «ПЕНМЕН»)… лише з велетенським картонним макетом видання і без жодного «живого» примірника на руках. Думаю, для такої події треба бути певним чином авантюристом.

Ірина Скакун: Ви авантюристка, Марино? Що найбожевільніше ви робили в своєму житті?

Марина Єщенко: Якщо усе ж таки припасувати мені це визначення, то я авантюристка внутрішньотекстового характеру. Як філолог і письменник більшість того, що можна було б у моєму житті назвати авантюрою, трапляється через моє невміння контролювати власне мовлення. Наприклад, у двадцять років я була вожатою у дуже дикому таборі, де на моїх очах зародилася тоталітарна секта з частини моїх же підопічних, у яких навіть пароль між собою був «Убити вожатих». З нами траплялися неймовірні моторошні речі, однак це не завадило мені 15-річному хлопчаку із сусіднього загону на фразу «Якби ти не була дівчиною, я б тебе ударив» відповісти: «Так у чому ж проблема? Давай, бий!». І показати на щелепу. Хлопець виявився професійним боксером. Думаю, не важко здогадатися, що потім усю ніч я простояла біля вуличного умивальника головою вниз. А могла б і змовчати.

Однак усе ж найбільшою авантюрою було навчатися на 5 курсі у двох університетах одночасно на денному відділенні, поєднуючи це з двома роботами.

Ця практика дозволила мені бути скрізь і ніде водночас, не планувати свого життя, не намагатися встигнути щось. І це, я скажу, дуже цінні навички. Виходячи на станції метро Льва Толстого зранку я дуже рідко уявляла, де саме опинюся за кільканадцять хвилин. Я могла дійти до жовтого корпусу КНУ, а за мить заскочити в маршрутку й поїхати на пари в НПУ, бо мій мозок вирішив, що там важливіша пара. З часом атрофується відчуття відповідальності за власну відсутність, адже вона вимушена й виправдана присутністю в іншому місці. Однак щоб такий хаос повністю не розладнав, завжди потрібен якийсь стержень для опори. Для мене це став біг і готування їжі. Які б не були проблеми, запарки, дедлайни: щовечора я бігала на стадіоні і готувала якусь цікаву страву. Кулінарія мене так більше не цікавила ні доти, ні після завершення навчання. Але як спосіб структурувати власне життя — дуже навіть помічне.

І. С.: Як так трапилося, що автор прийшов, а книга — ні?

М. Є.: Я знала, що моя книга має вийти на тижні перед Книжковим Арсеналом. І знала, що її друкують одночасно з книгою Сергія Демчука. У нього презентація була назначена на 11 травня. Я провела опитування серед фейсбучних друзів і виявила, що з-поміж можливих дат на цьому тижні найбільш вдалою є те ж 11 травня. Довго не метикуючи, я домовилася з книгарнею на цю дату, створила подію, запросила друзів і розіслала прес-анонси на мистецькі сайти. І зовсім несподівано (як для мене, звісно!) за два дні до заходу подзвонив видавець і заявив, що він шокований, що я назначила дату, не порадившись. Як виявилося, орієнтуватися на книгу Демчука було не варто, адже обкладинки нам робили різним способом, і моя тверда мала іще кілька днів просихати. Дощі й підвищена вологість повітря зробили свою справу. Тож цей процес затягнувся. Так що тут уже б краще я не змовчала. Бо гарне знання математики і вміння вираховувати за аналогією мене мало в монастир не завели.

Звісно, у нас презентація не обійшлася без книги — мали неймовірно чудовий муляж, який, щоправда, теж досихав по дорозі на презентацію, бо клеїли його з колегою в останній момент. Добре, що маю товариша в поліграфії, який попри завантаженість й черги роздрукував мені обкладинку в збільшеному в кілька разів розмірі за обмежену тривалість часу.

І. С.: Чому досі не прижилася традиція презентувати в першу чергу авторів, а не книги?

М. Є.: Автор вторинний після тексту. Автор усього лиш ретранслятор. Навіть якщо він убився об стінку, щоб здобути ті думки, ідеї, досвід, які втілив у текстах, що вразили мільйони читачів, — поза текстами він не цікавий читачам. Іншим людям, під іншим кутом зору — так, можливо. І на мою думку, це навіть виправдано. Звісно, це правило насправді не діє. Особливо щодо гарних молодих поетів.

Подекуди поезія — це лише один із методів пікапу.

Особисто знаю дівчину, яка зустрічалася з поетом із жахливим характером, бо її подружки вважають, що він гарно пише. Насправді ж, презентувати авторів, а не книги — не така вже й рідкісна практика. Принаймні, цей шлях проходять усі автори, які не мають виданих книг. Щоправда, для того, щоб на такі заходи хтось приходив, потрібна певна легенда чи бренд. Для цього зручно гуртуватися в літугрупування, літстудії, і вже з ними виступати. Мало який автор може похвалитися, що не належав до жодного з таких угрупувань. Звісно, можна бути інтровертом-соціофобом найважчої форми вияву, але тоді шанси потрапити в літературу теж катастрофічно зменшуються.

І. С.: Хто ж все-таки автор, на вашу думку? Яка його місія після того, як книга вже пішла в друк?

М. Є.: З власного досвіду скажу — це глибоко нещасна людина. Так складається ситуація в Україні, що письменник у комплекті з даром писання має володіти й купою інших необхідних навичок: реклами, піару, часто й верстки, редагування і тисячі інших. Коли я видавала першу книгу, то був момент, коли мені здавалося, що верстальник перестріне мене в підворітні і зарубає. По правді сказати, оскільки їхній офіс розташовувався в промзоні, то вчинити це було б не важко. Але мені доводилося контролювати усе: від полів, шрифта, кегля, колонтитулів, до обкладинки. З другою книжкою такого не трапилося, мені не доводилося аж наскільки втручатися в видавничі процеси, проте функцію контролю так легко я з себе зняти не могла.

Після виходу книги починається найважчий етап у житті автора: очікування реакції читача.

І справа навіть не в тому, чи купуватимуть книгу, чи ні, чи писатимуть захоплені відгуки, чи, навпаки, — розгромні. Просто цей рукопис припиняє належати тобі. Його уже неможливо заховати від світу. Наприклад, у мене дуже різні твори, є соціальні, психологічні, абсурдні, сюрреалістичні, іронічні. І коли мені доводиться читати десь, я уже перед самим виступом визначаю, який саме текст підходить під цю аудиторію. А тому дуже рідко помиляюся. Адже найнеприємніше прочитати не той текст перед не тими людьми. А коли книга видана — ти вже не знаєш, кому вона потрапить у руки. І от хтось читатиме, в нього кров з очей капатиме від усвідомлення, що за абсурдятина йому до рук втрапила. А відповідь же очевидна: просто це не його книга, а він не її читач.

І. С.: Яку роль відіграє матеріальне втілення тексту в сучасному літпроцесі?

М. Є.: У літературній тусівці інколи точаться дискусії з приводу того, коли саме автора можна починати називати письменником. Після першої виданої книжки, чи після десятої? Залежно від сукупного тиражу, чи кількості схвальних рецензій? Враховувати видання за власний рахунок, чи ні?

Думаю, для прозаїків дуже важливе матеріальне втілення їхніх текстів.

Адже це не поезія, яку можна постити у фейсбуку, і якщо вірш звучатиме в унісон з коливаннями сердець читачів — його поширять десятки людей, і автор зазнає неминучої слави. З прозаїком цей номер не пройде. Проте й видання книги не зробить її автора письменником. Тому варто прагнути не до друку творів, а до того, щоб за них було не соромно, коли їх урешті опублікують. Читала якось про чоловіка, який заради популярності своєї книги покінчив життя самогубством. Це й справді привернуло до неї увагу. Однак критики зійшлися на думці, що роман поганий.

І. С.: Чи може особа автора замістити собою книгу?

М. Є.: Щоб його біографія стала цікавішою за його твори? Ну якщо він авантюрист, колоритна персона, то цілком. Але мене, як читача, така перспектива не тішить. Коли мені подобається, як якийсь письменник пише, я перечитую усе, що він написав. Я буду аналізувати, чому його цікавлять такі теми, які ідеї повторюються, які події історично правдиві, які вигадані. Я буду робити тисячу речей, але біографією зацікавлюся лише в контексті цих досліджень. Мене завжди морально вбиває й дезорієнтує інформація, що мій улюблений автор був гульвісою, псував дівчаток, не платив податки, захоплювався азартними іграми, чи воював не за той бік. Звісно, після теперішньої війни, напевно, на останній пункт я погляну інакше, не зможу його ігнорувати. Проте інколи незнання рятує. Не автора, а мистецтво як таке.

І. С.: Хоча презентували на заході одну книгу, багато розмов крутилося навколо іншого Вашого невиданого шедевру — «Бібліотекарки не виходять заміж» — книги, яка може коштувати Вам роботи. Обидва тексти якось переплітаються?

М. Є.: Ого, цікаве питання! Насправді, версію, що мене за видання цієї повісті можуть звільнити, я озвучую дуже обережно — лише пересвідчившись, що у залі немає нікого з моєї бібліотеки. З одного боку, ця легенда не має якогось конкретного підґрунтя, швидше це моє романтизоване бачення ситуації. Адже я описала багато нюансів з бібліотечної роботи такими, як вони є, при бажанні багато хто може впізнати себе у моїх персонажах. Утім, у кожній бібліотеці працівники можуть впізнавати себе, бо є речі, які не залежать від конкретної установи. З іншого боку, хоча я й не належу до людей, чий девіз «виживуть лише параноїки», проте прецедент на роботі у мене вже був, коли ледь не звільнили. Спроба була жалюгідна, і я й досі не зрозуміла мети, проте елементарне знання законодавства дозволило уникнути цієї участі. Такі речі я сприймаю легко.

По-перше, інколи щось стається погане лише тому, що це єдиний спосіб збити людину з неправильного шляху.

По-друге, я письменник, і мені потрібно переживати певні незнані доти емоції, щоб краще розуміти своїх персонажів. На щастя, мої герої потрапляють у більші біди, аніж я сама. По-третє, інколи просто корисно знати, які рибки плавають в одному з тобою акваріумі.

Повість «Бібліотекарки не виходять заміж» і цикл новел «ЖиттЯ моЄ!» на перший погляд, ніяк не переплітаються. Ну хіба автор у них один, тож є ризик, що ідіостиль певною мірою в обох текстах буде перегукуватися. Проте, якщо звернути увагу, що різниця в часі написання між текстами — чотири роки — помітні інші нюанси. Наприклад, героїні обох текстів приблизно одного віку, проте дівчина зі збірки новел — субтильна й водночас цинічна особа, у постійному пошуку роботи, пошуку себе, сенсу життя. Натомість бібліотекарка — упевнена у собі, своїх силах і можливостях, вона має певні пріоритети, тож не бачить перепон при втіленні своїх планів. У неї одна робота, яку вона любить, але яку не боїться втратити, бо втрати — це не її фобія. Її альтер-его — директор, у той час як у першої героїні їх кільканадцять, і навіть саму себе вона не може вважати однодумцем.

І. С.: І наостанок, розкажіть секрет, як зробити невидані книги відомими та довгоочікуваними?

М. Є.: Боюся, це питання не до мене. Довгоочікуваними книги були для автора — ось цей рецепт, чи то секрет, я точно можу розповісти. Хоча… 21 із 28 новел зі збірки «ЖиттЯ моЄ!» були опубліковані в 11 виданнях. Також я досить часто читала їх на різних заходах, отримала за цей рукопис премію «Смолоскип» і україно-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара. Це робить текст видимим. Хоча це й не сприяло виходу у світ, проте після друку книга легше доходить до читача, бо певна когорта людей знайома з певними новелами і їм цікаво дізнатися інші.

З «Бібліотекарками…», про яких ми уже згадували, історія цікавіша, ця повість і справді стала довгоочікуваною. Оскільки бібліотека займає доволі вагоме місце у моєму житті, я не можу не помічати цікавих моментів, які тут відбуваються, тож з часом у мене з’явився хештег #бібліотечне для відповідних постів у фейсбуці.

Я про таке ніколи не задумувалася, але з часом у моїх бібліотечних постів з’явилися свої прихильники.

Ясна річ, що вони не могли пропустити новину, що мою повість про бібліотекарок врешті найближчим часом видадуть. Також певної слави додало жваве обговорення назви у соцмережах. Досить притомні люди сприйняли її за образу бібліотекарок і почали активно в коментарях доводити, що насправді мають подруг чи знайомих, які належать до цієї професії і все ж спромоглися вийти заміж. Такі закиди були доволі смішними, бо повість навпаки, націлена показати, що бібліотекарки самодостатні й веселі, а не пригноблені й притрушені книжковим пилом. Проте маховик було запущено — невидана книга набула більшої слави, аніж видані.

Розмову вела Ірина Скакун

Нещодавно чернівецьке видавництво «Книги-ХХІ» («Видавництво 21») опублікувало роман «По той бік війни», написаний молодою українською письменницею Іриною Жураковською.

Попри те, що авторка мешкає за кордоном, вона люб’язно погодилася поспілкуватися з нами.

Ірино, що для Вас значить бути письменницею?

Бути письменником — це торкатися людських душ. Чіпляти, надихати, змушувати сміятися й плакати разом з улюбленими героями, забуваючи про сон. Але передусім — змушувати разом з героями ставити собі складні запитання. Шукати себе, замислюватися, піддавати сумніву й виходити за звичні рамки. Хороша книга — це та, у якій герої проходять певну трансформацію від зав’язки до фіналу, і разом з ними трансформуються читачі. Кожен по своєму. Бо бути письменником не означає давати відповіді. Це означає лише ставити запитання, даючи можливість читачу самому знайти свої відповіді (які можуть і відрізнятися від моїх).

А ще письменник, як і будь-який творець, це трансформатор реальності. Він вбирає у себе увесь довколишній світ, усі переживання — свої чи чужі, усі почуття — й трансформує їх у нові історії та нові тексти. І ці історії, ці нові герої хочуть жити, просяться назовні, на папір, до читачів. Тож письменнику нічого не залишається, окрім як уважно до них дослухатися й дбайливо записувати.

Я тут пишу «письменник», у чоловічому роді, бо функція та сутність письменника не залежить від статі.

Скажіть, будь ласка, коли Ви зрозуміли, що хочете писати?

Років у шість чи сім. Я завжди любила вигадувати якісь історії та оповідати їх друзям, постійно щось писала «в стіл» чи для відносно вузького кола: вірші, легенди, оповідання. Однак, з одного боку економічна ситуація в країні та батьківські настанови спонукали здобути «нормальну професію» — за фахом я економіст. З іншого — не було впевненості, що мені є що сказати. Я завжди відчувала важливість і силу слів, і завжди обурювалася, коли за гарними словами був поверхневий, банальний, або й хибний зміст. Тож я вирішила, що обов’язково буду писати, але лише тоді, коли буду впевнена, що мені є що сказати.

Ваш роман «По той бік війни», в першу чергу, є романом про кохання. Але фоном для нього є складна і неоднозначна епоха в європейській історії. Чому саме Перша світова?

Я не погоджуюсь, що це роман передусім про кохання. Власне, це скоріше роман про розвінчання юнацького підліткового кохання, що спіткало героїв на самому початку роману. Сама Констанс, головна героїня, згодом піддає сумніву, чи це було кохання і чи так важливі гарні блакитні очі. Набагато важливішою є трансформація героїв, їхній дуже складний пошук передусім себе та свого місця у житті, який у них вийшов дуже різним. А війна — це те тло, ті екстремальні умови, що змушують героїв втратити все, що вони мали на початку роману, перевірити себе на міцність і вибудувати знову з руїн, з нуля.

Окрім того, тема війни для мене завжди була дуже цікавою, страшною і болючою. Це найбільша людська трагедія і найбільше безумство, яке люди творять своїми руками. І найцікавіше й найжахливіше те, що під час будь-якої війни кожна зі сторін переконана: ми — хороші, а вони, вороги — абсолютне зло. Як у Висоцького: «Мы на роли предателей, трусов, лжецов в детских играх своих возводили врагов». Саме тому мені дуже хотілося показати війну очима обох ворогуючих сторін, змусити читача співчувати й вважати «своїми» як французів, так і німців. І саме тому було обрано саме Першу світову та саме Західний фронт: така відстань у просторі й часі дозволить сучасному українському читачу бути неупередженим. Погодьтеся, якби однією зі сторін була Україна, нам було б дуже складно співчувати героям «по той бік війни».

До того ж, для мене Перша світова є набагато цікавішою за Другу, з одного боку тим, що була першою й призвела до надзвичайно важливих змін у повоєнному суспільстві (особливо для жінок), з іншого — своєю неоднозначністю. У Другій світовій досить однозначно є абсолютне зло нацизму та геноцидів, на тлі якого решта зла є хоча б «відносним» злом. У Першій же «добра і зла» не було взагалі. Усі сторони прагнули війни однаково, усі почали війну практично одночасно, усі порушували уже існуючі міжнародні договори (наприклад, щодо використання хімічної зброї, яку було заборонено ще до того, як її вперше використали). Німців зробили винними лише тому, що вони програли, а історію, як відомо, пишуть переможці.

Чи досліджували Ви Першу світову війну під час написання роману «По той бік війни»?

Звичайно! Оскільки за фахом я не є істориком, але дуже не люблю історичних помилок у книжках, мені довелося дуже багато читати й досліджувати. На щастя, у наш час знайти необхідну інформацію досить нескладно, особливо якщо володієш кількома мовами, у моєму випадку це англійська, французька та німецька. Я намагалася не переобтяжувати текст історичними подробицями та датами, але мені було важливо, щоб, наприклад, якщо у такій-то главі згадується літак, то на той момент авіація вже почала використовуватися. Ключові битви згадуються хіба що зі слів героїв, так, як ми б могли обговорювати Іловайськ чи ДАП. Однак усі ці історичні деталі, що надають роману яскравості та реалістичності, не заважають читачу відчути героїв «своїми». Дуже швидко читач взагалі забуває, що мова йде про якихось французів і німців сто років тому.

Не менш важливо, ніж дотриматися історичної точності, для мене було відчути епоху і людей. Зрозуміти їх. Адже у романі окрім, власне, війни, мова йде і про шпиталь, і про тил, і про біженців, і про емігрантів, і про дезертирів, і про жителів нейтральної Швейцарії. Як сказала одна з перших читачок, «цей роман — антологія війни, погляд на неї з усіх можливих боків». Для цього я відвідувала усі можливі виставки та музеї, присвячені тим подіям. Мені дуже пощастило, що на момент початку роботи над романом я жила у Німеччині, а закінчувала його вже живучи у Франції. Тож я, дійсно, мала можливість побачити цю війну очима обох сторін.

Працюючи над текстом, Ви замислюєтесь над тим, хто буде його читачем? Хто бачиться Вам потенційним читачем роману «По той бік війни»?

Замислюватись над цим питанням я почала уже коли роман було написано й постало питання про публікацію та позиціонування книжки. А до того я писала те, що мені самій було б цікаво прочитати. Тобто для себе і таких, як я. Читачами роману можуть бути усі ті, хто любить художню літературу «на подумати», пригоди, історію, психологію тощо. Я не можу виділити певну цільову аудиторію за віком і статтю: роман із задоволенням читають як жінки, так і чоловіки, як підлітки так і люди літнього віку. Мені від самого початку дуже хотілося уникнути гендерних стереотипів, мовляв, якщо автор — жінка, то й роман для жінок і виключно про кохання. Саме тому, перш ніж надсилати роман у редакцію, я попросила кількох знайомих чоловіків його прочитати й потому суттєво переробляла.

Хто ті письменники, що вплинули на Вас як особистість, спонукали до творчості.

Я обожнювала читати з дитинства, і звісно, улюблені автори змінювалися відповідно до віку. На сьогоднішній день, напевне, найбільший вплив на мене справили Гемінґвей, Лев Толстой та особливо Антуан де Сент-Екзюпері, на твори якого в моєму романі, до речі, є чимало алюзій. А з українських письменників — Коцюбинський, Хвильовий та Ліна Костенко.

Як Ви гадаєте, яких письменників потребує сучасний український читач?

Сучасному українському читачеві дуже пощастило: судячи з самого лише Книжкового Арсеналу, зараз українська література переживає розквіт, з’являються нові імена (як от моє), виходять нові шедеври від уже визнаних метрів, перекладається українською світова класика. Тож кожен може вибрати собі щось до серця. Але як на мене, українському суспільству найбільш необхідні письменники, що спонукають з одного боку до людяності й доброти, намагання слухати й розуміти інших (адже під час війни агресія та ненависть стають нормою, від якої потому суспільству доводиться довго лікуватися), а з іншого — до роздумів і зваженості. Ми живемо в час постійних медіа-істерик, фейків, просто роздутих з нічого скандалів. За цим усім дуже важливо іноді відійти на крок й подивитися на все відсторонено, аби не забути в хаосі новин про головне.

Зараз Ви мешкаєте за кордоном. Як Вам там ведеться? Сумуєте за домівкою?

За домівкою, звичайно, сумую, особливо за своєю родиною та друзями. Тому й намагаюся приїжджати кожні кілька місяців. Мені щоразу дуже цікаво слідкувати за змінами в країні і суспільстві, порівнюючи з попереднім приїздом.

Загалом же, я вожу Україну в серці, де б не жила і куди б не мандрувала. Життя склалося так, що починаючи з 20 років, кожні два-три роки я переїжджаю до нової країни. Для мене це передусім надзвичайно важливий досвід, можливість побачити і зрозуміти інших людей та інші погляди на життя, розширювати горизонти й виходити за рамки власних стереотипів. Коли після закінчення бакалаврату я виграла грант на рік навчання у Лозаннському університеті, який з таким теплом згадує головний герой мого роману Бастіан фон Деттен, це стало переломним моментом у моєму житті. Зустріч зі студентами й професорами з усього світу змусила піддати сумніву усі мої попередні переконання і звички, що можна тільки так і ніяк інакше. І з часом прийти до тих же переконань, але уже свідомо, а не тому що всі так роблять. Лише пізнаючи інші культури, можна краще зрозуміти власну.

А ще життя за кордоном звело мене з просто дивовижними українцями, що живуть за межами Батьківщини, але щосили допомагають українцям. За 2014 ми з друзями з Гамбурга вичистили всі запаси кевларових касок та броніків у Бундесвері, передали в Україну десятки тон гуманітарної допомоги, десятки тисяч євро та кілька реанімобілів. Постійно співпрацювали з волонтерами в Україні та інших державах (Великобританія, США, Ізраїль тощо), проводили акції, доносячи правду до німців, влаштовували фотовиставки та просто розказували усім про те, що відбувається.

Під час поїздок Вам більше цікаві місця, в котрі потрапляєте, чи люди, яких зустрічаєте?

Я не відділяю одне від іншого. Цікава архітектура чи історичні пам’ятки — це породження людей, що живуть у певній країні, природа ж у свою чергу чимало вплинула на самих цих людей та їхню культуру. Наприклад, усі гірські народи мають багато спільних рис. Саме тому глави роману «По той бік війни», де дія відбувається у швейцарських Альпах, здаються українцям такими рідними і схожими на Карпати. У них навіть є інструмент, подібний до трембіти — альпенхорн.

Подорожуючи, я найбільше хочу відчути дух міста, села чи й країни, зрозуміти настрій. Саме тому я уникаю популярних туристичних маршрутів і ніколи не подорожую через турагенства чи з групою: у такому випадку ти завжди лишаєшся у своїй країні, хоча й привозиш селфі й магнітики з Ейфелевою вежею. Я люблю відвідувати маленькі містечка, їсти у кафе, де немає меню англійською (бо це ознака, що воно для своїх, а не для туристів), розмовляти з випадковими знайомими. Це особливо важливо, щоб згодом передати ці відчуття читачу. Саме тому я люблю подорожувати або сама, або з найближчими людьми.

Наскільки близькими, на Вашу думку, є українці та інші європейці. Чи багато між нами відмінностей?

Дуже поширена помилка, вважати європейців чимось гомогенним. Попри спільну валюту, митну зону та гармонізоване у деяких сферах законодавство, європейські країни залишаються дуже різними і дуже самобутніми. Тож доцільніше спитати, чи подібні європейці до європейців! Як на мене, українці у цю різноманітну багатогранність вписуються ідеально.

Наприклад, між українцями та французами набагато більше спільного, аніж французами та німцями (які досі одні одних не дуже люблять та посміюються — а я люблю і тих, і інших, і з обох сторін маю чудових друзів). Українців з французами поєднує емоційність, національна гордість, любов до революцій та здатність суспільства розколюватися навпіл з будь-якого питання. Сподіваюся, колись ми від французів навчимося ще й легкості, уміння насолоджуватися життям та дбайливим ставленням до архітектури й зовнішнього вигляду свого міста. А від німців хотілося б навчитися толерантності, миролюбства (як не парадоксально), дбайливого ставлення до екології та порядку. Ви не уявляєте, наскільки легко і приємно почуваєшся за кермом, коли усі довкола дотримуються ПДР! Але цього б і французам з італійцями навчитись не завадило.

Однак і самі українці — нація з одного боку неоднорідна, з іншого — динамічна. Українці сьогодні кардинально відрізняються від українців літа 2013. Ми зараз переживаємо становлення нового українського суспільства, кристалізацію власного характеру. У цій динаміці найбільша наша відмінність від досить усталених та повільних європейців. Сподіваюся, за пару десятиліть уже європейці рівнятимуться на нас.

Чим, окрім написання романів, Ви займаєтесь? Чи є у Вас хобі?

Як ви уже, мабуть, здогадалися, я дуже люблю подорожувати. Зокрема тому, що в дорозі мені добре пишеться і думається. Окрім цього обожнюю велопрогулянки та шотландські танці, якими займаюся уже 12 років. Цей вид танців досить мало відомий в Україні, але в Києві є школа кельтських танців «Лугнасад», єдина в Україні афілійована група Royal Scottish Country Dance Society, де я колись викладала, а зараз викладає моя учениця, що також проходила навчання у Шотландії та отримала сертифікат викладача від RSCDS. А сама я продовжую займатися шотландськими танцями в Парижі та є членом збірної Німеччини на міжнародних змаганнях.

Зараз Ви працюєте над новим романом? Якщо так, про що він?

Мій наступний роман зараз на етапі задуму та підготовки до написання. Як і «По той бік війни», він охоплюватиме значний проміжок часу та значну географію, однак цього разу дія відбуватиметься у наш час та серед героїв будуть зокрема й українці. Не буду розкривати деталей, але на першому місці для мене все одно залишається становлення особистості й пошук себе. Сподіваюся, вийде цікаво, щиро і глибоко — це те завдання, що ставлю сама собі.

Спілкувався Микола Петращук

Фото Лесі Кічури

Леся Кічура — письменниця, казкарка, журналіст, доцент кафедри української преси факультету журналістики Національного університету ім. Івана Франка, кандидат наук із соціальних комунікацій, провідний редактор Театру ім. Марії Заньковецької, головний редактор всеукраїнських видань «Абетка казок» та «Найкращі жіночі історії». Понад усе любить свою сім’ю, домівку та книги.

Збірка казкових притч Лесі Кічури мандрує Україною. У маленьких і великих містах казкові персонажі письменниці все більше зацікавлюють дітей. В цьому полягає особлива магія жанру, коли все навколо оживає і промовляє до читачів своїм неповторним голосом.

Герої казок Лесі Кічури — корівки, качата, птиці, мигдалеві пряники, янголи, феї та ельфи, і навіть ображені гумки. У цьому розмаїтому світі для самої письменниці головне мораль, зернятка добра, котрі засіваються у серце дитини і конче мають «зійти» добрими вчинками та «вродити» щирими почуттями.

Як казка прийшла у ваше життя?

Мабуть не випадково. З дитинства я сама любила казки. Читала їх дуже багато. Спочатку це були українські народні, потім авторські, потім народів світу. Підбірка моїх дитячих книг ще досі зберігається як реліквія. А потім відбулося друге повернення казки — коли народилися мої діти. Перша казка «Турботлива корівка» була написана, коли синові виповнилося 3 місяці (зараз йому 12 р.). Звісно, вона також увійшла до моєї дебютної збірки. Згодом з’являлися все нові та нові казки. Коли народилася донька (їй минуло 9 років) — казок стало в рази більше. А зараз дуже часто, коли я вкладаю її спати, вона мені нагадує: «А давай ми напишемо казку про дівчинку, яка любила музику…» Так виникла історія «Пригоди Діанки і нотної феї».

Одного вечора донька посварилася з сином через те, що він погубив усі гумки для стирання. Тож вона прибігла до мене зі словами: «Мамо треба придумати казку про нечемного хлопця, від якого втекли усі гумки»… Так виникла історія про «Ображену гумку». Тож мої діти мене надихають щоразу для творення нового казкового сюжету.

Чому казка має бути доброю?

Мене дуже часто запитують, що для мене є головним у моїх казках? Звісно — мораль. Якщо казка немає моралі, то нащо її взагалі писати? Одним реченням чи абзацом автор завжди має вкласти ту думку, яку хотів донести до читача. Добрі казки — це обов’язково добрі притчі, які неначе зернятка добра засіваються у серце дитини і конче маю «зійти» добрими вчинками та «вродити» щирими почуттями. У моїй збірці навіть Баба Яга стала доброю, бо ж казки мамині, тому й добрі. Попри те, що розмір казок справді дуже лаконічний — мабуть це наразі той формат, який мені вдається найкраще.

Чому ваш проект «Добрі мамині казки» соціальний?

Соціально-книжковий проект «Добрі мамині казки» був презентований у Львові 29 травня — напередодні 1 червня — Міжнародного дня захисту дітей. Він має на меті популяризацію читання в дитячому віці. Заради цього я здійснюю відвідини бібліотек, шкіл, садочків, центрів творчості та знайомлю дітей із казками через призму особистого знайомства з письменником. На зустрічах діти бавляться, вигадують продовження казок, відгадують вікторини та розмальовують героїв моїх казок і звісно ж отримують подарунки. А ще в кожному місці, де ми організовується зустріч із дітьми, ми залишаємо примірник книги у подарунок, щоб добрі казки жили й там.

Коли книга була ще в роботі, ми навіть організували передпрезентаційні зустрічі. В різних локаціях міста випікали з дітьми пряники, розфарбовували їх, смакували ними, а поміж тим слухали 2 пряникові казки, які є в моїй книзі. Тож це дійство було справді інтерактивним і показувало, що казка буває смачною, запашною, веселою та цікавою. До речі, хлопчаків на цих смачних зустрічах було не менше, ніж дівчат.

Загалом дитяча книга має дуже багато конкурентів — це ґаджети та телебачення. І якщо дорослі люди розуміють, чому треба читати книги і яка з цього користь, то дітям це пояснити не завжди вдається. Саме тому з читання казок я щоразу роблю свято для малечі, де діти відчувають себе повноправними учасниками дійства і тоді вони розуміють, що читати казки круто, цікаво й весело! А це вже перший крок до любові читання!

Скільком закладам уже передали нову книжку?

29 червня буде лише місяць від дня офіційної презентації книги й проекту. У Львові та області за цей час ми відвідали понад 30 бібліотек, шкіл, дошкільних закладів та дитячих центрів (включно з маленькими селами) — усюди залишали по примірнику книги, 3 книги подарували бібліотекам у Червонограді, 2 — в Івано-Франківську, по одній у Стрию та Жидачеві. Попереду безперечно ще безліч мандрівок, зокрема до Тернополя, Києва, Миколаєва.

До речі, впродовж місяця в рамках нашого соціального проекту розіграш книги відбувався щоденно на радіо «ФМ-Галичина» — слухачам треба було просто надати правильні відповіді на запитання за мотивами українських народних казок. Крім того, у кожному місті на радіоефірах ми також давали змогу слухачам отримати книгу в подарунок, іноді такі розіграші влаштовували на творчих зустрічах — зокрема на Смачних читаннях у домі Франка (Літературно-меморіальний музей ім. І. Франка у Львові — Авт.) — ми подарували 2 примірники книги дітям, яких прийшло на зустріч аж 70 (!).

Щотижня для всіх охочих, які зголошуються до мене через сторінку в мережі фейсбук, я надсилаю книги. Тішуся з того, що на сьогодні моя книга є в маленьких українців Лондона, о. Пальма де Майорка, Новій Зеландії, Австралії, Греції та Італії. Ось так «Добрі мамині казки» через друзів та їхніх друзів долають моря, океани та континенти, доводячи просту істину — добро шириться незважаючи на кордони держав…

Саме ваші діти є основним джерелом для творчості. Як гадаєте, чи народилися б казки для нової книжки без дітей?

Відверто кажучи, мені важко уявити як письменник може писати казки не маючи власних дітей. Можна мати племінників чи похресників, але оце щоденне спостереження за своїм прототипом для створення образу героя — мені здається воно конче потрібне. Я зараз можу навіть якусь частину розмови зі своїми дітьми вплести у казку, як бесіду головних персонажів. Наприклад, моя донька неймовірно любить Різдво, бо ж народилася сама в ніч перед Різдвом, як у Гоголя — 6 січня. Тому для неї Свята вечеря, приготування страв і різдвяні традиції — щось дуже особливе. З її любові до цього свята я писала «Фею Різдва» і там справді багато наших звичаїв у приготуванні 12 страв.

Останнє питання. Яка ваша улюблена казка?

Мабуть та, яка запала в душу дорослим, котрі читали мою збірку — «Як Бог немовлят роздавав». Про цю казку відгукнулися всі мої рецензенти, які попередньо знайомилися з рукописом, поки книга готувалася до друку (Анна Багряна, Брія Блессінг, Жанна Куява, Сергій Дзюба, Наталя і Богдан Тихолози).

Наведу лише цитату з відгуку Марічки Бурмаки:

«…Найбільше зворушила казка „Як Бог немовлят роздавав“, розчулила до сліз… Я ще малою думала, як це так: якщо дитинка непосидлива, то в мами стає сил бігати за нею; якщо не відразу розуміє складні завдання, то в неньки вистачає терпіння все пояснити до ладу; а коли дитина квола, то мамині доброта і турбота неначе її обіймають… І тут Лесина казка! Дякую за позитивні емоції та за згадку дитинства! Дуже-дуже сподобалося!..».

Яр Левчук

Фото Лесі Кічури

Олена Андрейчикова — українська письменниця, яка працює в жанрі малої прози. Донедавна її книги виходили російською, але на цьогорічний Форум Видавців у Львові авторка привезе свою книгу українською — «Таємне понеділкування».

Жіноча проза — проза про життя, де немає закрученої сюжетної лінії та героїв, які хвацько справляються з усіма перипетіями. В основі сюжету жіночої прози завжди лежить життєва історія, в яку може потрапити кожен з нас. Особливість такої прози полягає не в подоланні певної проблеми, а в тому, який урок отримає з неї герой. А щоб краще зрозуміти, що таке жіноча проза, ми й вирішили поспілкуватися з Оленою Андрейчиковою. Її невеликі історії легко розповідають про дружин, коханок, сестер, колег… Розповіді не просто викликають посмішку та дають можливість поіронізувати над буденними проблемами, але і допомагають замислитися про власну душевну гармонію та про те, що дійсно важливо і цінно.

Олено, як ви почали писати?

Завжди писала паралельно з основною роботою. У стіл. Максимум родичам або друзям давала почитати, страшенно ніяковіючи при цьому. Я була впевнена, що письменники живуть десь там далеко, на іншій планеті, на яку мені не дістатися.

А як ви зрозуміли, що вже прийшов час показати свою творчість людям? Як наважилися видати першу книгу?

Побачила захід на фейсбуці «Як видати свою книгу». Зареєструвалася, купила квиток до Києва та зірвалася у вихідний день, залишивши вдома здивовану сім’ю. Сама сміялася над собою, не розуміючи до кінця, навіщо я це роблю. Показала свої розповіді спікеру, так з’явилася моя перша книжка.

Сьогодні ставлення до жіночої прози досить неоднозначне, проте ви пишете іронічні оповідання та новели, вносячи свій внесок у розвиток жіночої прози та української літератури, тому дуже цікаво дізнатися про творчі плани.

Таке ставлення до жіночої прози було завжди, не тільки сьогодні. Мені здається, тому що ми, жінки, дуже любимо себе виправдовувати, звеличувати, підсвічувати уявними чеснотами та дивними ідеалами. Коли це є в жіночій прозі, читач відчуває манірність і напівправду, тому розчаровується. Але це не означає, що гарної жіночої прози не існує. Дуже багато гідних авторів жінок в світі і в Україні вже теж. Я не кидаю писати свої іронічні легкі історії, вони змушують мене посміхатися, як, на щастя, і моїх читачок. Але мені цікаво пробувати себе в різних жанрах. Зараз це психологічна проза, наприклад, книга «Акулы тоже занимаются любовью». В ній повість та чотири оповідання. Я перфекціоніст по натурі, тому так, крок за кроком, наближаюся до свого першого роману.

Ви сценарист, берете участь в театральних постановках, навіть знімалися в кіно. Чи бачите ви себе в майбутньому актрисою або в кінематографі, чи все ж таки література — ваше основне заняття?

Література — найважливіша частина мене, я приділяю їй час максимально. Театр і кіно теж мені цікаві, але швидше просто з точки зору отримання незвичайного досвіду, проби своїх сил. Зараз спільно з Театром Вух працюю над п’єсою «Чужі» за моїм однойменним оповіданням. Є ще робота на радіо, програма про книги та їх авторів. Тут, не приховую, головна мета — моє особисте задоволення від спілкування з найталановитішими людьми. І, звичайно, популяризація літератури.

Олена, сьогодні ви успішний та популярний український автор. Першу свою книгу «Женщины как женщины» ви видали за свої кошти, друга книга — «Остаться дома в понедельник» була видана видавництвом «Форс» і зараз має вийти третя ваша книга «Акулы тоже занимаются любовью». Що ви можете про неї сказати?

Якщо говорити про відчуття, то мені здається, що в мене було дві доньки, а тепер народився син. Всіх люблю, але хлопчик же вперше. Тому дуже чекаю виходу цієї книги. А коротко про книгу найкраще скаже її логлайн: «Коли ми визнаємо правду про себе, зможемо спробувати стати справжніми. Тваринами, але все ж справжніми. А може, навіть і людьми».

Олена, ви плануєте відвідати літературний фестиваль «Зелена хвиля», який пройде в Одесі з 3 по 6 серпня цього року?

Так, звичайно, планую, і по можливості, всі заходи, їх буде достатньо багато і будуть присутні дуже багато цікавих авторів. Моя презентація нової книги в рамках «Зеленої хвилі» відбудеться 3 серпня 2017 року о 20:00 в лекторії «4CITY».

Восени ваша книга «Остаться дома в понедельник» повинна вийти українською. Чи планується перекладати українською інші ваші книжки?

З українською версією книги «Остаться дома в понедельник», яка має назву «Таємне понеділкування», я планую поїхати у вересні до Форуму Видавців у Львові. Обов’язково зроблю переклад усіх інших своїх книг. Найближчим часом, по можливості, зроблю переклад і «Акул».

Які поради ви можете дати молодим авторам-початківцям? З чого почати? Куди звертатися, до кого йти зі своїми рукописами?

Зараз дуже багато конкурсів для авторів-початківців — це хороший старт. Плюс мережі, плюс нові видання, які завжди раді новим авторам та текстам. Треба давати людям можливість знайомитися зі своєю творчістю, додому ніхто за рукописом не прийде та в стіл до вас не полізе.

Тобто ви радите не бояться і складати свої рукописи в шухляду, а діяти та активно просувати свою творчість?

Активно діяти раджу всім і завжди, як інакше? В стіл можна складати свої особисті щоденники, а якщо це все ж таки література — її повинні читати, вона повинна жити повним життям.

Світлана Варук

Фото: Юрко Остапа

Молода письменниця Євгенія Сенік, яка є авторкою кількох книжок («Przepraszam, навчи мене мовчати», «Письмовий стіл», «Країна У, або казки чужим дітям»), не обмежується створенням текстів — вона любить читати, подорожує, має досвід педагогічної діяльності.

Нам вдалося поспілкуватися з нею.

Микола Петращук: Євгеніє, коли ви відчули потяг до писання

Євгенія Сенік: Я можу чітко назвати той час. Дуже добре це пам’ятаю. Мені було шість років, коли я пішла у перший клас і лише вчилася тримати ручку в руках. Тоді я і написала першу поезію. Починала саме з поезії. Уже пізніше відкрила для себе прозу. Вона є дотепер мені ближчою. Хоча поезію іноді я пишу також.

М. П.: Якими були ваші відчуття, коли ви вперше тримали в руках власну книжку?

Є. С.: О, це було незабутнє відчуття! Думаю, це як народити дитину. Хоча я ще не є матір’ю, але уявляю собі це десь так. Коли ти надто довго «виношуєш» роман, а потім ще довше шукаєш видавця, працюєш з редакторами, то потримати в руках готову, уже «тілесну» книжку є певним сакральним моментом. І хоч «Країна У» була вже третьою книгою, але відчуття я мала, як з першою.

М. П.: Ким ви бачите свого читача?

Є. С.: Я вже мала кілька турів Україною, також часто отримую повідомлення від читачів, а тому можу сказати, що всі вони дуже різні. Тут важко говорити і про якусь окрему вікову категорію, бо це люди від 17 років і до 70. Серед них є футболісти і викладачі, домогосподині та бізнесмени, українці за кордоном та іноземці в Україні. Я сподіваюся, що мої тексти зачіпають загальнолюдські теми, а тому є універсальними для різних груп населення. Питанням є лише стиль написання, який подобається читачу або ні. Але це вже різні смаки кожного.

М. П.: Хто є вашими улюбленими письменниками? Чи вплинула їхня творчість на вас як письменницю?

Є. С.: Про письменників можу говорити багато і довго. Про їхній вплив також. Бо в кожен період мого розвитку та становлення це були різні автори, а тому виділити кількох складно. Якщо говорити про українських сучасних, то це Тарас Прохасько й Оксана Забужко. Вони геть різні, але кожен став для мене по-своєму важливим. Якщо брати раніший часовий проміжок, це буде Коцюбинський, дуже люблю його прозу — тонку та чуттєву. Він для мене є майстром. Але також люблю Лесю Українку і Івана Франка. Франко — геній. Якщо ж говорити про зарубіжних письменників, то першого завжди називаю Германа Гессе. Але це також Стефан Цвейг, Рей Бредбері, Антуан де Сент-Екзюпері, Джером Селінджер. Подобається проза японця Кобо Абе. Нещодавно відкрила для себе письменника й філософа Мартіна Бубера, а за ним Шмуеля Йосефа Агнона. Стосовно останнього, то мала радість бути однією з резидентів Літературного центру імені Аґнона в Бучачі. До речі, у травні на Книжковому Арсеналі презентуватиметься окрема книжка текстів трьох авторів — Софія Андрухович, Андрій Любка, Євгенія Сенік — про Агнона та Бучач.

Дуже люблю відвідувати ті міста та місця, де ці письменники жили та творили. Це дає можливість глибшого прочитання їхніх текстів. Так я була у Чернігові в будинку, де жив Коцюбинський. У музеї Франка у Львові. У Кальві, де народився Гессе, а потім і в Монтаньолі неподалік Луґано (Швейцарія), де він прожив більшу частину свого життя. У лютому цього року я була в Локарно на могилі Ремарка. Тобто я прагну виходити за межі текстів письменників, яких люблю, щоб мати з ними більш глибокі стосунки. Бачити, що їх оточувало й надихало, коли вони творили.

М. П.: За фахом ви філологиня. Чи доводилося вам викладати? І взагалі, ви любите працювати з дітьми?

Є. С.: Так, викладала я майже шість років у Львові. І здебільшого працювала з дітьми. З ними працювати найцікавіше, бо діти мають гнучкий спосіб мислення і вони вільні, не бояться робити помилки. А це і є передумовою успіху в навчанні. Бо ми вчимося найбільше, коли помиляємось. З дітьми я почала працювати ще з 18-ти років у різних літніх таборах. Був період, коли я навіть залишила наукову діяльність, щоб працювати вихователем в інтернаті у моєму рідному Лутугіне. Це особливий досвід і його важко з чимось порівняти. Бо навчаючи дітей, я сама багато чому вчилась від них. Що мене дійсно засмучує, це відсутність достойної платні вчителям і викладачам. Якщо у нас зараз всі стануть програмістами, то хто ж вчитиме тих майбутніх програмістів читати й писати. Ця разюча відмінність у заробітній платі є дико несправедливою.

М. П.: Як трапилося, що ви опинилися за кордоном?

Є. С.: Після роботи в інтернаті, я поїхала в Німеччину працювати в сім’ї і писати про це роман. І тут знову питання того, що письменник рідко коли може просто писати. Це велика розкіш — писати книжки. А потреба в тому у мене була гостра. Тому я знайшла для себе такі обставини, за яких я могла поєднувати роботу з написанням роману. Обрала тему українських заробітчан за кордоном і поїхала в Німеччину проживати сюжет на власному досвіді.

М. П.: Чи можна стверджувати, що ваш роман «Країна У, або казки чужим дітям», який був опублікований минулого року, автобіографічний?

Є. С.: Я думаю, що кожен твір будь-якого автора є у тій чи іншій мірі автобіографічним. Звичайно, це художній текст, а тому письменник може різати, немов кіноплівку своє життя і розкладати кадри в іншій, потрібній для вираження його задуму, послідовності. Навіть якщо сюжет не вичитується з долі автора, то там є його думки, опис емоцій та переживань, або ж життєвий досвід людей, з якими він перетинався у житті. Тому тут я б говорила, що кожен текст є автобіографічним. В «Країні У» є не лише мій досвід роботи в німецькій сім’ї, також можна прочитати в долі головної героїні мою роботу в інтернаті. Це є не мій прямий досвід. Адже Марія є сиротою, а мої батьки, дякувати Богові, ще живі. Але в тому образі я хотіла передати усе побачене і пережите разом із дітьми в інтернаті.

М. П.: Ви людина зі сходу України, яка працювала за кордоном, а тепер мешкає в культурній столиці західної України — Львові. Скажіть, будь ласка, якою бачиться вам різниця між українцями заходу і сходу?

Є. С.: Я насправді швидко змінюю місце перебування і вже від вересня живу в Києві. Хоча і це не є остаточний вибір. Різниця для мене була дуже помітною, коли я у 2010 році переїхала з Луганська до Львова. Тоді видавалося, що це дві різні країни. Очевидно, що багато людей із Західної України виїздять працювати за кордон. Вони, навіть не помічаючи того, запозичують культуру Західної Європи. І це одразу відчувається у спілкуванні з людьми, навіть у відносинах між роботодавцем і підлеглим, у сфері обслуговування. Східні українці здебільшого виїздили в Росію, тому там прослідковується інший культурний вектор. І це якщо не торкатися історії та впливу Австро-Угорської та Російської імперій на два різні регіони сучасної України. Стосовно різниці, яку я бачу, то мешканці Західної України у своєму загалі (адже скрізь є різні люди, а тому узагальнювати — це є спрощувати ситуацію) видаються мені більш ввічливими, для них вагоме місце займають традиції. На Сході люди більш відкриті та щирі. Вони говорять прямо те, що думають. Навіть якщо це не завжди доречно.

М. П.: А між українцями та іншими європейцями більше схожостей чи відмінностей?

Є. С.: Тут хочеться сказати, що попри все — усі ми люди, зі своїми слабкостями, хибами й вадами. Цього мене навчила Швейцарія, чиє населення є дуже мультикультурним. Там дуже важко згрупувати й охарактеризувати людей за походженням чи територіальною приналежністю. Адже на будь-яку критику кожного відповідають, що це людське, а не етнічне чи національне. І як пожартував сучасний швейцарський письменник Юрґ Гальтер: «Так, швейцарець з Берна дуже відрізняється від швейцарця з Цюриха, зате араби всі однакові». Тому думаю, що люди є люди. Хоча, звичайно, впливає загальна ситуація в країні на моральний стан окремих громадян. А це зумовлює і поведінку. Щойно повернувшись із Швейцарії, одразу впадає в око агресивність, невихованість і хамство більшості українців. Але звичайно усе можна пояснити і виправдати тією ситуацією, у якій ми живемо. І бути чемним та порядним в Україні значно важче, ніж у Швейцарії. Тому особливо приємно, коли попри все люди залишаються людьми. Тоді вони для мене майже герої. Я б бажала українцям більшої гуманності і поваги одне до одного. Адже є речі, які залежать від влади, а є речі, які залежать від кожного з нас.

М. П.: Ваші рідні та друзі залишилися на окупованій території. Чи вдається вам спілкуватися з ними? Чи знаєте, які настрої панують серед цивільного населення?

Є. С.: Так, мої батьки та деякі рідні живуть у Луганську та Луганській області. З батьками я спілкуюсь щодня по телефону. Навіть коли я за кордоном, ми зв’язуємось через скайп. Настрої дуже невеселі у тих, хто підтримує Україну, але з певних причин не може виїхати з окупованої території. Як наприклад, мої батьки. Решту напевно все влаштовує. Бо ж вони переконані, що вибороли свою «свободу». Я думаю, усі вже знають, що на тій території люди живуть за московським часом, користуються російською валютою, а вищі навчальні заклади є філіалами російських університетів. Я вчу себе бути реалісткою і розуміти, що дім свій я вже втратила. Ми навряд чи в найближчий час повернемо ту територію. Питання в тому, що мої батьки ще досі не можуть того прийняти. Тому ми і залишаємось досі по різні сторони блокпостів.

М. П.: Як гадаєте, коли завершиться протистояння з Росією?

Є. С.: О, якби я була провидицею! Навіть солдати, що повертаються з фронту, того не можуть сказати. Найгірше те, що ця війна є вигідною для обох сторін. І про це теж треба вже говорити вголос. Про контрабанду, на якій заробляються мільйони і таке інше…

Друге питання, що навіть віддавши окуповані території агресору, де є гарантія, що наш сусід не захоче більше? Адже відомо, що домовленість з Росією не варта навіть того паперу, на якому вона була підписана. Тому боюсь, що протистояння завершиться нескоро. Навіть якби хотілося зовсім протилежного.

М. П.: Як вам здається, література може покращити стосунки українців зі сходу та заходу? Чи міркували ви про це?

Є. С.: Я міркувала і навіть дуже сподіваюся, що це є можливим, але за умови, якщо українці ті книжки читатимуть. Як на мене, література є потужною зброєю. Вона змушує думати. Думати самостійно й критично ставитися до того, що відбувається навколо. Згадайте лише Рея Бредбері «451° за фаренгейтом». Чому там знищували книжки? Бо читання вважалося небезпечним. Люди починали задумуватись, а цього не можна було допустити. Тому література є надзвичайно важливою для суспільства. А письменники потребують підтримки. Але це вже інша війна…

М. П.: І наостанок, скажіть, будь ласка, чи працюєте ви над новим романом? Якщо так, хоча б натякніть про що він, і коли читач зможе його прочитати.

Є. С.: Я працюю уже з 2012 року над двома романами одночасно. Один є майже завершеним. Його я дописувала в мистецькій резиденції у Швейцарії. Він торкатиметься теми бездомних і базуватиметься на реальних історіях людей, які з різних причин втратили свій дім. Матеріал я збирала, працюючи пліч-о-пліч з безпритульними у швейцарській спільноті. Це дало мені змогу зануритись у потрібну атмосферу, щоб описати зсередини проблему бездомності. Коли я поїхала до Швейцарії вперше, прагнула вжитися в «роль» бездомного. А з останнім приїздом зі злого жарту моєї творчої долі, стала у буквальному сенсі безпритульною. Адже мій дім залишився на окупованій території. Роман називається «Будинок із сірників, взятих з різних коробок». Люблю довгі назви. Хотілося б видати книжку до Форуму видавців у вересні, але все залежатиме від пошуку видавця.

Інший роман, який я починала одночасно з «Будинком із сірників», розповідатиме про долю Анни Попович. Ви могли вже бачити фільм Тараса Химича «Жива», знятий за її історією. Свого часу команда Invert Pictures взяла мене на зустріч із Анною. Вони планували знімати свій перший художній фільм. Я була вражена її долею і вирішила написати про неї роман. Робота ще триває, адже для цього тексту мені потрібне глибше знання історії. Але я дуже сподіваюсь, що саме роман з робочою назвою «Жива. Поза кадром» буде цілком відрізнятися від усього, що я писала до того.

Молодий львівський письменник Олександр Дмитровський, автор романів в жанрі кіберпанку «Втрачені дні» та «Контроль», є засновником фензіну «Підвал» та укладачем збірок оповідань в жанрі горору.

Він веде доволі непублічний спосіб життя, але попри це нам вдалося з ним поспілкуватися.

Микола Петращук: Олександре, Ви є куратором фензіну «Підвал» та укладачем серії збірок україномовних горор-оповідань. Як виникла ідея створити серію збірок жахівчиків?

Олександр Дмитровський: Ідея виникла спонтанно. Нею я марив, навчаючись ще в школі. В той період читав літературу жахіть закордонних авторів і не розумів, чому серед сучасних українських авторів немає представників жанру горор. Я не розумів, чому серед великої талановитої нації нема такого жанру! Жанру який є успішним в багатьох країнах, але не у нас. Звісно, що серед українців були представники літератури жахіть, але це все ж локальні випадки. Ситуація зараз набагато краща.

Скажіть, будь ласка, чим Вас та Вашу команду приваблює література в жанрі жахів, зокрема й сплеттерпанк?

Розпочну зі сплеттерпанку. Я б не сказав, що саме цей піджанр мене найбільше приваблює. Я люблю й містику, саспенс, вірд. Стараюся не прив’язуватися лише до одного напрямку. Просто наша четверта збірка оповідань «Свині», яку ми плануємо опублікувати в травні, задумана в жанрі сплеттеру ще декілька років тому, і я виконую поставлені перед собою завдання. В загальному, література жахіть говорить нам про те, що не часто почуєш в буденних життєвих ситуаціях. В літературі горору відображений темний бік суспільства. Я вже колись відповідав на подібне питання і повторюсь — література горору вчить бути відповідальним за свої дії і вчинки. Горор чітко нагадує про величезну кількість зла, психів і неадекватів на вулицях. Цим і приваблива література горору, особисто для мене.

Розкажіть трішки про свою команду однодумців. Хто ці люди, які допомагають Вам.

Нам дуже допомагає наш редактор — Оксана Бондаренко з міста Кропивницького. Велику допомогу в оформленні книг надає художник Іван Дубровський з міста Кам’янське. Моя дружина, Надія, допомагає створювати внутрішні ілюстрації до оповідань. Василь Лавер з Ужгорода, Павло Черепюк з Києва, Ірена Зробок зі Львова допомагають написаннями цікавих рецензій до літератури жахіть та кіно. Вадим Потатуєв з Вінниці допомагає знімати буктрейлери до наших книг. За це я їм безмежно вдячний.

Знаю, що до згаданих збірок потрапляли Ваші оповідання. Хто, окрім Вас, є авторами текстів, що входять до збірок?

До наших збірок потрапило, в загальній кількості, оповідання 34 авторів. Але вартує згадати імена тих, чиї тексти публікувались у нас неодноразово — Василь Лавер, Назарій Вівчарик, Павло Черепюк, Юлія Васильєва, Євген Товстоног, Юлія Андрієнко, Галина Закидальська, Олександр Крот, Дмитро Чепур.

На кого Ви орієнтуєтесь, укладаючи збірки? Хто Вам бачиться їх потенційним читачем?

В загальному, орієнтуюся на всіх, хто любить горор. Це може бути пенсіонер або студент. Не важливо. Всі хто любить горор — запрошую до прочитання наших збірок!

Скільки книжок на сьогодні складають вашу серію?

Наша серія містить три книги і четверта («Свині») от-от вийде з друку. Випустили в світ такі збірки — «Світильник Джека», «Після опівночі», «Підвал».

Чи відомі Вам відгуки читачів на збірки жахівчиків?

Так, ми цікавимося конструктивними відгуками та критикою до наших збірок. Одні читачі вимагають «більше крові», інші — «потужного емоційного навантаження». Ми вдосконалюємося і пробуємо догодити всім любителям жанру.

Давайте поговоримо про Вас, Олександре. Ви завжди мріяли писати?

Були мрії написати книгу ще в шкільні часи. Але максималістських мрій стати письменником і заробляти цим на хліб не було і не буде.

Хто вони, ваші улюблені письменники, ті, чию творчість ви прагнете наслідувати?

Якщо говорити про письменників, які творять у горор напрямі, то це — Стівен Кінг (його рання творчість), Джо Ленсдейл, Джек Кетчам, Річард Леймон, Геррі Бренднер. Люблю й фантастику прочитати — Ніла Стівенсона, Філіпа Діка, Майкла Крайтона, Вільяма Гібсона.

Знаю, що Ви працюєте не тільки в жанрі короткої прози, але й є автором фантастичних романів «Втрачені дні» та «Контроль». Чи працюєте над новим романом?

Є певний фундамент для завершення циклу «Втрачені дні». Сподіваюся все ж таки знайти час і написати третю частину. Є мрія видати свою трилогію в одній книзі, зробити нову редакцію і певні зміни в попередніх двох романах. Підійти до цього я планую дуже скрупульозно і на це треба «вагон» часу. Може й таке статися, що я напишу третю частину вже тоді, коли не буде друкованих книг (посміхається). Також є мрії видати власну горорну збірку з оповіданнями та повістями. Все ж таки, я схильний більше до горору, ніж до постапокаліптики чи кіберпанку, як у «Втрачених днях».

Чим Ви займаєтесь окрім літератури? Де ви працюєте, які у Вас хобі?

Зараз я працюю в лінгвістичному сервісі. Чітких рамок в хобі у мене нема. Люблю подорожувати, дивитися цікаве кіно, слухати музику.

Які Ваші творчі плани на майбутнє?

Творчий план на майбутнє — це розвивати фензін «Підвал» і випускати цікаві збірки. Вже цього листопада, ми випустимо у світ збірку фантастичних оповідань «Ріплі». Тому, будемо раді новим читачам! Ласкаво просимо в «Підвал»!

Про сучасну війну, іменовану в нашій країні АТО, пишуть багато письменників. В книгарнях уже можна надибати цілу підбірку книжок на цю тему. Але ніхто ще так щиро й по-українськи не написав про хлопців, оборонців української землі, як це зробив київський прозаїк Олександр Карпенко.

Для його героїв слово «Вітчизна» — не пустий звук й коливання повітря, не територія з річками, містами та селами. Його персонажі дихають рідною землею, для них «Вітчизна» — це мати, яку потрібно обороняти від ворогів, це любов до близьких, глибока шана до батьків і братерська вірність, повага до традиції та української культури.

Отже, з письменником, заступником голови Міжнародної громадської організації «Четверта хвиля» Олександром Карпенком говоримо про нову книжку, її героїв, війну, публіцистичний цикл «Українці — від океану до океану».

Яр Левчук: Олександре Федоровичу, нещодавно побачила світ ваша книжка. Про що вона?

Олександр Карпенко: Це книжка оповідань про війну і кохання. Тобто я хотів подивитися на війну через кохання, і навпаки, на кохання через війну. У мене вони в образах білого і чорного танців, які довелося станцювати одному з моїх героїв. Незважаючи на те, що і до мене робилися тисячі спроб зобразити стосунки цих двох прямо протилежних субстанцій, одна з яких несе смерть, а друга — життя, повна картина цих взаємин так і не написана. Моя книжка один із мазочків у неї. І дуже сподіваюсь, що він не зіпсує загальне полотно. Кохання завжди перемагає, інакше життя зупинилося б. І цього разу воно переможе. Тобто книжка, незважаючи на те, що передає жахливий трагізм нашої війни, життєстверджуюча, оптимістична.

Читайте також: Рецензія на збірку оповідань О. Карпенка «Колесо часу»

Я. Л.: Чому така назва «Колесо часу»?

О. К.: Це ще одна філософія цієї книжки. Ми всі в цьому колесі, під його владою, воно нагадує, хто ти є, ким були твої пращури, і яке твоє покликання, місія. Хочу нагадати, що таких місій загалом небагато: хлібороб, творець, філософ, крамар чи купець, владар, воїн, злодій. Важливо зрозуміти, чому ти такий, а не інакший, чому ти займаєшся саме такою справою, чому поводишся саме так, а не інакше: з гідністю, чи навпаки, плазуючи перед сильним світу цього, агресивно, чи помірковано, звідки в тебе схильність до творчості? Чи не тому, що десь колись у минулому, тисячу років, два віки тому, хтось теж був таким же, як і ти, тобто ти його повторив? Відбулася його реінкарнація. Значить і тебе через сто чи тисячу років хтось повторить.

На цю думку мене наштовхнув такий випадок. У березні 2014 року, працюючи в своєму саду на Барвіновці, на Київщині, несподівано моя сапа викинула на поверхню, що б ви думали? Бронзову скіфську стрілу. Мене наче блискавки пронизали. Я подивився на цю місцину по-іншому, може, тут було поле битви? Що тут сталося? А тієї ж ночі приснився сон: до мене прийшов в гості скіфський воїн, мій далекий пращур, з яким ми потім пліч-о-пліч билися з ворогами. Той пращур сказав мені, що я колись був воїном, це моє покликання. Я описав все це в оповіданні. Вийшла напівреальна, напівфантастична історія. Людина може чим завгодно займатися в житті, але головне її покликання рано чи пізно дасть про себе знати. У більшості моїх героїв — покликання захисника Вітчизни. Вони були в житті посередніми слюсарями, трактористами, вчителями, проте на війні стали природженими воїнами, як і їхні пращури за часів Київської Русі, прапрадіди під час визвольних змагань ХХVII століття, прадіди під час Другої світової війни. Ця війна — величезна трагедія, але водночас, завдяки їй у нас відродилося плем’я героїв, якого нам бракувало у структурі нації. Але щоб вона була повноцінною, потрібно ще й відродити плем’я мудреців, філософів, не формальних зі званнями, кафедрами і регаліями, а справжніх. Без них ми будемо рухатися манівцями, блукати пустелею ще довго.

Я. Л.: Звідки брали своїх героїв, сюжети?

О. К.: Взагалі, всі оповідання в цій книжці дуже реальні, відсотків на 50 майже документальні. Писалися під враженнями подій на Майдані, на Сході, моїх поїздок на фронт, зустрічей із бійцями в госпіталях і просто на вулиці. Я був свідком, як формувався легендарний батальйон «Донбас», писав про його перші подвиги і поразки. Там у мене було багато друзів, займався волонтерством. На превеликий жаль, більшості людей, які стали прообразами моїх героїв, вже немає в живих.

Я. Л.: Знаю вас як публіциста, чи важко було змінювати жанр і кого з сучасних письменників чи класиків брали собі за взірець?

О. К.: Публіцистику викорінити дуже важко. Але мені здається, що в останніх оповіданнях я все таки її приборкав. Щодо взірця. В мене їх багато і в українській, і зарубіжній літературі. Хотілося б досягти висоти Олександра Довженка, чи Михайла Стельмаха, чи філософської глибини Германа Гессе. Проте коли пишу, не думаю про це, пишу собі та й годі, тобто вихлюпую із себе все, чого начитався колись за життя і чого набачився в цьому житті. А набачився я досить багато. Тому вважаю, що вже маю право писати і щось говорити людям. Тобто достатньо наповнився. Намагаюсь, щоб написане було просте, з легким гуморком, логічне. Ще одне. Коли я читаю, я чую музику. У когось між рядками лунає класика, у когось джаз, у когось фольклор.

Я. Л.: А що у вас між рядками?

О. К.: Рок. А тому, я б назвав свої літературні вправи рок-оповіданнями.

Я. Л.: Ви — автор публіцистичного циклу «Українці — від океану до океану», в якому досліджуєте історію та культуру українських громад за кордоном. У післямові до «Колеса часу» ви стверджуєте, що ця книжка теж належить до цього циклу. Чому?

О. К.: Чому я взявся досліджувати українців за кордоном? Мені подобається вивчати українця, який перебуває в екстремальних умовах. Завдяки цьому він розкривається в усій повноті. А хіба не можна назвати екстремалом людину, яка палить за собою мости, зривається з насидженого місця, бере з собою родину і їде світ за очі у незвідані краї. Так, до речі, мій дід Петро, якого я не знаю і не пам’ятаю, ще аж у 1905 році зібрав свою родину і виїхав у пошуках кращого життя в степи Казахстану, там у цих пошуках і згинув, бо напився води з якоїсь калюжі. А тому мені було дуже цікаво, як прижився українець у джунглях Бразилії, у суворих преріях Канади, в Австралії, Європі. І треба сказати, їм довелося сьорбнути лиха, як мовиться, з великої ложки. В Бразилії вони потерпали від спеки, від тропічних хвороб, укусів комах та змій, в Канаді від холоду, в Австралії теж були свої складнощі. Але наш єдинокровний брат в цих умовах зберіг не лише свою людську сутність, а й залишився українцем. Незважаючи на злигодні, вони жили за принципом: одну цеглину на власний дім, другу — церкву, третю — на українську школу. Завдяки цьому збудували за океанами наш український світ. Всі суспільства, де вони успішно прижилися, дякують їм за працелюбність, вміння вирощувати хліб, і за мужність, тому що вони ставали патріотами своїх нових Батьківщин.

Українці брали участь у війнах у складі канадської, американської, англійської армій під час Другої світової війни, а також у складі армії США та Австралії під час В’єтнамської війни. В Австралії я зустрів українця, який воював у В’єтнамі, був там поранений. Петро Худяк. І водночас я знаю іншого українця, свого однокурсника, який воював у В’єтнамі з іншого боку. Ми в школах і вишах вивчаємо історію і культуру України, проте маємо знати, що є ще й історія і культура світового українства. Я ставлю перед собою непосильне завдання написати цю історію.

Війна на Сході — ще одне випробування для нашого етносу. Можливо, пік її історії світового українства перемістився на Батьківщину. А це предмет мого дослідження. Я досліджую українця не на чужій війні, а на своїй, на війні за свою незалежність. На жаль, не всі витримали це випробування гідно. Ви знаєте, я з розумінням ставлюся до першої хвилі міграції, другої, третьої, четвертої, коли людей гнали на чужину невблаганні обставини. Але коли їдуть зараз, коли доля держави висить на волосині — це втеча, це зрада. За три останні роки на заробітки виїхало 2,5 млн. молодих, сповнених сили людей. Кажуть, ми повернемося, коли тут все налагодиться. А хто ж буде налагоджувати це життя, будувати громадянське суспільство? Зразком для мене і для всіх українців має бути життя Марка Паславського, полковника американської армії, який на початку 1990-х вклав свої гроші в аграрний бізнес в Україні, а в 2014-му пішов добровольцем на фронт і в складі батальйону Донбас загинув, а також співак Василь Сліпак. Повернись в Україну, де б ти не був, або фізично, або якимись справами, зроби для неї щось, тоді ти українець.