Презентація книги без автора — річ досить пересічна. А от презентація книги без книги, але з автором — трохи іншого формату.

Саме 11 травня трапився такий незвичний прецедент і молода зірка української абсурдистської прози, (не побоюся цього слова) член літературного угрупування «Свідки слова» Марина Єщенко презентувала свою нову книгу «ЖиттЯ моЄ!» (Вид-во «ПЕНМЕН»)… лише з велетенським картонним макетом видання і без жодного «живого» примірника на руках. Думаю, для такої події треба бути певним чином авантюристом.

Ірина Скакун: Ви авантюристка, Марино? Що найбожевільніше ви робили в своєму житті?

Марина Єщенко: Якщо усе ж таки припасувати мені це визначення, то я авантюристка внутрішньотекстового характеру. Як філолог і письменник більшість того, що можна було б у моєму житті назвати авантюрою, трапляється через моє невміння контролювати власне мовлення. Наприклад, у двадцять років я була вожатою у дуже дикому таборі, де на моїх очах зародилася тоталітарна секта з частини моїх же підопічних, у яких навіть пароль між собою був «Убити вожатих». З нами траплялися неймовірні моторошні речі, однак це не завадило мені 15-річному хлопчаку із сусіднього загону на фразу «Якби ти не була дівчиною, я б тебе ударив» відповісти: «Так у чому ж проблема? Давай, бий!». І показати на щелепу. Хлопець виявився професійним боксером. Думаю, не важко здогадатися, що потім усю ніч я простояла біля вуличного умивальника головою вниз. А могла б і змовчати.

Однак усе ж найбільшою авантюрою було навчатися на 5 курсі у двох університетах одночасно на денному відділенні, поєднуючи це з двома роботами.

Ця практика дозволила мені бути скрізь і ніде водночас, не планувати свого життя, не намагатися встигнути щось. І це, я скажу, дуже цінні навички. Виходячи на станції метро Льва Толстого зранку я дуже рідко уявляла, де саме опинюся за кільканадцять хвилин. Я могла дійти до жовтого корпусу КНУ, а за мить заскочити в маршрутку й поїхати на пари в НПУ, бо мій мозок вирішив, що там важливіша пара. З часом атрофується відчуття відповідальності за власну відсутність, адже вона вимушена й виправдана присутністю в іншому місці. Однак щоб такий хаос повністю не розладнав, завжди потрібен якийсь стержень для опори. Для мене це став біг і готування їжі. Які б не були проблеми, запарки, дедлайни: щовечора я бігала на стадіоні і готувала якусь цікаву страву. Кулінарія мене так більше не цікавила ні доти, ні після завершення навчання. Але як спосіб структурувати власне життя — дуже навіть помічне.

І. С.: Як так трапилося, що автор прийшов, а книга — ні?

М. Є.: Я знала, що моя книга має вийти на тижні перед Книжковим Арсеналом. І знала, що її друкують одночасно з книгою Сергія Демчука. У нього презентація була назначена на 11 травня. Я провела опитування серед фейсбучних друзів і виявила, що з-поміж можливих дат на цьому тижні найбільш вдалою є те ж 11 травня. Довго не метикуючи, я домовилася з книгарнею на цю дату, створила подію, запросила друзів і розіслала прес-анонси на мистецькі сайти. І зовсім несподівано (як для мене, звісно!) за два дні до заходу подзвонив видавець і заявив, що він шокований, що я назначила дату, не порадившись. Як виявилося, орієнтуватися на книгу Демчука було не варто, адже обкладинки нам робили різним способом, і моя тверда мала іще кілька днів просихати. Дощі й підвищена вологість повітря зробили свою справу. Тож цей процес затягнувся. Так що тут уже б краще я не змовчала. Бо гарне знання математики і вміння вираховувати за аналогією мене мало в монастир не завели.

Звісно, у нас презентація не обійшлася без книги — мали неймовірно чудовий муляж, який, щоправда, теж досихав по дорозі на презентацію, бо клеїли його з колегою в останній момент. Добре, що маю товариша в поліграфії, який попри завантаженість й черги роздрукував мені обкладинку в збільшеному в кілька разів розмірі за обмежену тривалість часу.

І. С.: Чому досі не прижилася традиція презентувати в першу чергу авторів, а не книги?

М. Є.: Автор вторинний після тексту. Автор усього лиш ретранслятор. Навіть якщо він убився об стінку, щоб здобути ті думки, ідеї, досвід, які втілив у текстах, що вразили мільйони читачів, — поза текстами він не цікавий читачам. Іншим людям, під іншим кутом зору — так, можливо. І на мою думку, це навіть виправдано. Звісно, це правило насправді не діє. Особливо щодо гарних молодих поетів.

Подекуди поезія — це лише один із методів пікапу.

Особисто знаю дівчину, яка зустрічалася з поетом із жахливим характером, бо її подружки вважають, що він гарно пише. Насправді ж, презентувати авторів, а не книги — не така вже й рідкісна практика. Принаймні, цей шлях проходять усі автори, які не мають виданих книг. Щоправда, для того, щоб на такі заходи хтось приходив, потрібна певна легенда чи бренд. Для цього зручно гуртуватися в літугрупування, літстудії, і вже з ними виступати. Мало який автор може похвалитися, що не належав до жодного з таких угрупувань. Звісно, можна бути інтровертом-соціофобом найважчої форми вияву, але тоді шанси потрапити в літературу теж катастрофічно зменшуються.

І. С.: Хто ж все-таки автор, на вашу думку? Яка його місія після того, як книга вже пішла в друк?

М. Є.: З власного досвіду скажу — це глибоко нещасна людина. Так складається ситуація в Україні, що письменник у комплекті з даром писання має володіти й купою інших необхідних навичок: реклами, піару, часто й верстки, редагування і тисячі інших. Коли я видавала першу книгу, то був момент, коли мені здавалося, що верстальник перестріне мене в підворітні і зарубає. По правді сказати, оскільки їхній офіс розташовувався в промзоні, то вчинити це було б не важко. Але мені доводилося контролювати усе: від полів, шрифта, кегля, колонтитулів, до обкладинки. З другою книжкою такого не трапилося, мені не доводилося аж наскільки втручатися в видавничі процеси, проте функцію контролю так легко я з себе зняти не могла.

Після виходу книги починається найважчий етап у житті автора: очікування реакції читача.

І справа навіть не в тому, чи купуватимуть книгу, чи ні, чи писатимуть захоплені відгуки, чи, навпаки, — розгромні. Просто цей рукопис припиняє належати тобі. Його уже неможливо заховати від світу. Наприклад, у мене дуже різні твори, є соціальні, психологічні, абсурдні, сюрреалістичні, іронічні. І коли мені доводиться читати десь, я уже перед самим виступом визначаю, який саме текст підходить під цю аудиторію. А тому дуже рідко помиляюся. Адже найнеприємніше прочитати не той текст перед не тими людьми. А коли книга видана — ти вже не знаєш, кому вона потрапить у руки. І от хтось читатиме, в нього кров з очей капатиме від усвідомлення, що за абсурдятина йому до рук втрапила. А відповідь же очевидна: просто це не його книга, а він не її читач.

І. С.: Яку роль відіграє матеріальне втілення тексту в сучасному літпроцесі?

М. Є.: У літературній тусівці інколи точаться дискусії з приводу того, коли саме автора можна починати називати письменником. Після першої виданої книжки, чи після десятої? Залежно від сукупного тиражу, чи кількості схвальних рецензій? Враховувати видання за власний рахунок, чи ні?

Думаю, для прозаїків дуже важливе матеріальне втілення їхніх текстів.

Адже це не поезія, яку можна постити у фейсбуку, і якщо вірш звучатиме в унісон з коливаннями сердець читачів — його поширять десятки людей, і автор зазнає неминучої слави. З прозаїком цей номер не пройде. Проте й видання книги не зробить її автора письменником. Тому варто прагнути не до друку творів, а до того, щоб за них було не соромно, коли їх урешті опублікують. Читала якось про чоловіка, який заради популярності своєї книги покінчив життя самогубством. Це й справді привернуло до неї увагу. Однак критики зійшлися на думці, що роман поганий.

І. С.: Чи може особа автора замістити собою книгу?

М. Є.: Щоб його біографія стала цікавішою за його твори? Ну якщо він авантюрист, колоритна персона, то цілком. Але мене, як читача, така перспектива не тішить. Коли мені подобається, як якийсь письменник пише, я перечитую усе, що він написав. Я буду аналізувати, чому його цікавлять такі теми, які ідеї повторюються, які події історично правдиві, які вигадані. Я буду робити тисячу речей, але біографією зацікавлюся лише в контексті цих досліджень. Мене завжди морально вбиває й дезорієнтує інформація, що мій улюблений автор був гульвісою, псував дівчаток, не платив податки, захоплювався азартними іграми, чи воював не за той бік. Звісно, після теперішньої війни, напевно, на останній пункт я погляну інакше, не зможу його ігнорувати. Проте інколи незнання рятує. Не автора, а мистецтво як таке.

І. С.: Хоча презентували на заході одну книгу, багато розмов крутилося навколо іншого Вашого невиданого шедевру — «Бібліотекарки не виходять заміж» — книги, яка може коштувати Вам роботи. Обидва тексти якось переплітаються?

М. Є.: Ого, цікаве питання! Насправді, версію, що мене за видання цієї повісті можуть звільнити, я озвучую дуже обережно — лише пересвідчившись, що у залі немає нікого з моєї бібліотеки. З одного боку, ця легенда не має якогось конкретного підґрунтя, швидше це моє романтизоване бачення ситуації. Адже я описала багато нюансів з бібліотечної роботи такими, як вони є, при бажанні багато хто може впізнати себе у моїх персонажах. Утім, у кожній бібліотеці працівники можуть впізнавати себе, бо є речі, які не залежать від конкретної установи. З іншого боку, хоча я й не належу до людей, чий девіз «виживуть лише параноїки», проте прецедент на роботі у мене вже був, коли ледь не звільнили. Спроба була жалюгідна, і я й досі не зрозуміла мети, проте елементарне знання законодавства дозволило уникнути цієї участі. Такі речі я сприймаю легко.

По-перше, інколи щось стається погане лише тому, що це єдиний спосіб збити людину з неправильного шляху.

По-друге, я письменник, і мені потрібно переживати певні незнані доти емоції, щоб краще розуміти своїх персонажів. На щастя, мої герої потрапляють у більші біди, аніж я сама. По-третє, інколи просто корисно знати, які рибки плавають в одному з тобою акваріумі.

Повість «Бібліотекарки не виходять заміж» і цикл новел «ЖиттЯ моЄ!» на перший погляд, ніяк не переплітаються. Ну хіба автор у них один, тож є ризик, що ідіостиль певною мірою в обох текстах буде перегукуватися. Проте, якщо звернути увагу, що різниця в часі написання між текстами — чотири роки — помітні інші нюанси. Наприклад, героїні обох текстів приблизно одного віку, проте дівчина зі збірки новел — субтильна й водночас цинічна особа, у постійному пошуку роботи, пошуку себе, сенсу життя. Натомість бібліотекарка — упевнена у собі, своїх силах і можливостях, вона має певні пріоритети, тож не бачить перепон при втіленні своїх планів. У неї одна робота, яку вона любить, але яку не боїться втратити, бо втрати — це не її фобія. Її альтер-его — директор, у той час як у першої героїні їх кільканадцять, і навіть саму себе вона не може вважати однодумцем.

І. С.: І наостанок, розкажіть секрет, як зробити невидані книги відомими та довгоочікуваними?

М. Є.: Боюся, це питання не до мене. Довгоочікуваними книги були для автора — ось цей рецепт, чи то секрет, я точно можу розповісти. Хоча… 21 із 28 новел зі збірки «ЖиттЯ моЄ!» були опубліковані в 11 виданнях. Також я досить часто читала їх на різних заходах, отримала за цей рукопис премію «Смолоскип» і україно-німецьку літературну премію імені Олеся Гончара. Це робить текст видимим. Хоча це й не сприяло виходу у світ, проте після друку книга легше доходить до читача, бо певна когорта людей знайома з певними новелами і їм цікаво дізнатися інші.

З «Бібліотекарками…», про яких ми уже згадували, історія цікавіша, ця повість і справді стала довгоочікуваною. Оскільки бібліотека займає доволі вагоме місце у моєму житті, я не можу не помічати цікавих моментів, які тут відбуваються, тож з часом у мене з’явився хештег #бібліотечне для відповідних постів у фейсбуці.

Я про таке ніколи не задумувалася, але з часом у моїх бібліотечних постів з’явилися свої прихильники.

Ясна річ, що вони не могли пропустити новину, що мою повість про бібліотекарок врешті найближчим часом видадуть. Також певної слави додало жваве обговорення назви у соцмережах. Досить притомні люди сприйняли її за образу бібліотекарок і почали активно в коментарях доводити, що насправді мають подруг чи знайомих, які належать до цієї професії і все ж спромоглися вийти заміж. Такі закиди були доволі смішними, бо повість навпаки, націлена показати, що бібліотекарки самодостатні й веселі, а не пригноблені й притрушені книжковим пилом. Проте маховик було запущено — невидана книга набула більшої слави, аніж видані.

Розмову вела Ірина Скакун

Нещодавно чернівецьке видавництво «Книги-ХХІ» («Видавництво 21») опублікувало роман «По той бік війни», написаний молодою українською письменницею Іриною Жураковською.

Попри те, що авторка мешкає за кордоном, вона люб’язно погодилася поспілкуватися з нами.

Ірино, що для Вас значить бути письменницею?

Бути письменником — це торкатися людських душ. Чіпляти, надихати, змушувати сміятися й плакати разом з улюбленими героями, забуваючи про сон. Але передусім — змушувати разом з героями ставити собі складні запитання. Шукати себе, замислюватися, піддавати сумніву й виходити за звичні рамки. Хороша книга — це та, у якій герої проходять певну трансформацію від зав’язки до фіналу, і разом з ними трансформуються читачі. Кожен по своєму. Бо бути письменником не означає давати відповіді. Це означає лише ставити запитання, даючи можливість читачу самому знайти свої відповіді (які можуть і відрізнятися від моїх).

А ще письменник, як і будь-який творець, це трансформатор реальності. Він вбирає у себе увесь довколишній світ, усі переживання — свої чи чужі, усі почуття — й трансформує їх у нові історії та нові тексти. І ці історії, ці нові герої хочуть жити, просяться назовні, на папір, до читачів. Тож письменнику нічого не залишається, окрім як уважно до них дослухатися й дбайливо записувати.

Я тут кажу «письменник», у чоловічому роді, бо функція та сутність письменника не залежить від статі.

Скажіть, будь ласка, коли Ви зрозуміли, що хочете писати?

Років у шість чи сім. Я завжди любила вигадувати якісь історії та оповідати їх друзям, постійно щось писала «в стіл» чи для відносно вузького кола: вірші, легенди, оповідання. Однак, з одного боку економічна ситуація в країні та батьківські настанови спонукали здобути «нормальну професію» — за фахом я економіст. З іншого — не було впевненості, що мені є що сказати. Я завжди відчувала важливість і силу слів, і завжди обурювалася, коли за гарними словами був поверхневий, банальний, або й хибний зміст. Тож я вирішила, що обов’язково буду писати, але лише тоді, коли буду впевнена, що мені є що сказати.

Ваш роман «По той бік війни», в першу чергу, є романом про кохання. Але фоном для нього є складна і неоднозначна епоха в європейській історії. Чому саме Перша світова?

Я не погоджуюсь, що це роман передусім про кохання. Власне, це скоріше роман про розвінчання юнацького підліткового кохання, що спіткало героїв на самому початку роману. Сама Констанс, головна героїня, згодом піддає сумніву, чи це було кохання і чи так важливі гарні блакитні очі. Набагато важливішою є трансформація героїв, їхній дуже складний пошук передусім себе та свого місця у житті, який у них вийшов дуже різним. А війна — це те тло, ті екстремальні умови, що змушують героїв втратити все, що вони мали на початку роману, перевірити себе на міцність і вибудувати знову з руїн, з нуля.

Окрім того, тема війни для мене завжди була дуже цікавою, страшною і болючою. Це найбільша людська трагедія і найбільше безумство, яке люди творять своїми руками. І найцікавіше й найжахливіше те, що під час будь-якої війни кожна зі сторін переконана: ми — хороші, а вони, вороги — абсолютне зло. Як у Висоцького: «Мы на роли предателей, трусов, лжецов в детских играх своих возводили врагов». Саме тому мені дуже хотілося показати війну очима обох ворогуючих сторін, змусити читача співчувати й вважати «своїми» як французів, так і німців. І саме тому було обрано саме Першу світову та саме Західний фронт: така відстань у просторі й часі дозволить сучасному українському читачу бути неупередженим. Погодьтеся, якби однією зі сторін була Україна, нам було б дуже складно співчувати героям «по той бік війни».

До того ж, для мене Перша світова є набагато цікавішою за Другу, з одного боку тим, що була першою й призвела до надзвичайно важливих змін у повоєнному суспільстві (особливо для жінок), з іншого — своєю неоднозначністю. У Другій світовій досить однозначно є абсолютне зло нацизму та геноцидів, на тлі якого решта зла є хоча б «відносним» злом. У Першій же «добра і зла» не було взагалі. Усі сторони прагнули війни однаково, усі почали війну практично одночасно, усі порушували уже існуючі міжнародні договори (наприклад, щодо використання хімічної зброї, яку було заборонено ще до того, як її вперше використали). Німців зробили винними лише тому, що вони програли, а історію, як відомо, пишуть переможці.

Чи досліджували Ви Першу світову війну під час написання роману «По той бік війни»?

Звичайно! Оскільки за фахом я не є істориком, але дуже не люблю історичних помилок у книжках, мені довелося дуже багато читати й досліджувати. На щастя, у наш час знайти необхідну інформацію досить нескладно, особливо якщо володієш кількома мовами, у моєму випадку це англійська, французька та німецька. Я намагалася не переобтяжувати текст історичними подробицями та датами, але мені було важливо, щоб, наприклад, якщо у такій-то главі згадується літак, то на той момент авіація вже почала використовуватися. Ключові битви згадуються хіба що зі слів героїв, так, як ми б могли обговорювати Іловайськ чи ДАП. Однак усі ці історичні деталі, що надають роману яскравості та реалістичності, не заважають читачу відчути героїв «своїми». Дуже швидко читач взагалі забуває, що мова йде про якихось французів і німців сто років тому.

Не менш важливо, ніж дотриматися історичної точності, для мене було відчути епоху і людей. Зрозуміти їх. Адже у романі окрім, власне, війни, мова йде і про шпиталь, і про тил, і про біженців, і про емігрантів, і про дезертирів, і про жителів нейтральної Швейцарії. Як сказала одна з перших читачок, «цей роман — антологія війни, погляд на неї з усіх можливих боків». Для цього я відвідувала усі можливі виставки та музеї, присвячені тим подіям. Мені дуже пощастило, що на момент початку роботи над романом я жила у Німеччині, а закінчувала його вже живучи у Франції. Тож я, дійсно, мала можливість побачити цю війну очима обох сторін.

Працюючи над текстом, Ви замислюєтесь над тим, хто буде його читачем? Хто бачиться Вам потенційним читачем роману «По той бік війни»?

Замислюватись над цим питанням я почала уже коли роман було написано й постало питання про публікацію та позиціонування книжки. А до того я писала те, що мені самій було б цікаво прочитати. Тобто для себе і таких, як я. Читачами роману можуть бути усі ті, хто любить художню літературу «на подумати», пригоди, історію, психологію тощо. Я не можу виділити певну цільову аудиторію за віком і статтю: роман із задоволенням читають як жінки, так і чоловіки, як підлітки так і люди літнього віку. Мені від самого початку дуже хотілося уникнути гендерних стереотипів, мовляв, якщо автор — жінка, то й роман для жінок і виключно про кохання. Саме тому, перш ніж надсилати роман у редакцію, я попросила кількох знайомих чоловіків його прочитати й потому суттєво переробляла.

Хто ті письменники, що вплинули на Вас як особистість, спонукали до творчості.

Я обожнювала читати з дитинства, і звісно, улюблені автори змінювалися відповідно до віку. На сьогоднішній день, напевне, найбільший вплив на мене справили Гемінґвей, Лев Толстой та особливо Антуан де Сент-Екзюпері, на твори якого в моєму романі, до речі, є чимало алюзій. А з українських письменників — Коцюбинський, Хвильовий та Ліна Костенко.

Як Ви гадаєте, яких письменників потребує сучасний український читач?

Сучасному українському читачеві дуже пощастило: судячи з самого лише Книжкового Арсеналу, зараз українська література переживає розквіт, з’являються нові імена (як от моє), виходять нові шедеври від уже визнаних метрів, перекладається українською світова класика. Тож кожен може вибрати собі щось до серця. Але як на мене, українському суспільству найбільш необхідні письменники, що спонукають з одного боку до людяності й доброти, намагання слухати й розуміти інших (адже під час війни агресія та ненависть стають нормою, від якої потому суспільству доводиться довго лікуватися), а з іншого — до роздумів і зваженості. Ми живемо в час постійних медіа-істерик, фейків, просто роздутих з нічого скандалів. За цим усім дуже важливо іноді відійти на крок й подивитися на все відсторонено, аби не забути в хаосі новин про головне.

Зараз Ви мешкаєте за кордоном. Як Вам там ведеться? Сумуєте за домівкою?

За домівкою, звичайно, сумую, особливо за своєю родиною та друзями. Тому й намагаюся приїжджати кожні кілька місяців. Мені щоразу дуже цікаво слідкувати за змінами в країні і суспільстві, порівнюючи з попереднім приїздом.

Загалом же, я вожу Україну в серці, де б не жила і куди б не мандрувала. Життя склалося так, що починаючи з 20 років, кожні два-три роки я переїжджаю до нової країни. Для мене це передусім надзвичайно важливий досвід, можливість побачити і зрозуміти інших людей та інші погляди на життя, розширювати горизонти й виходити за рамки власних стереотипів. Коли після закінчення бакалаврату я виграла грант на рік навчання у Лозаннському університеті, який з таким теплом згадує головний герой мого роману Бастіан фон Деттен, це стало переломним моментом у моєму житті. Зустріч зі студентами й професорами з усього світу змусила піддати сумніву усі мої попередні переконання і звички, що можна тільки так і ніяк інакше. І з часом прийти до тих же переконань, але уже свідомо, а не тому що всі так роблять. Лише пізнаючи інші культури, можна краще зрозуміти власну.

А ще життя за кордоном звело мене з просто дивовижними українцями, що живуть за межами Батьківщини, але щосили допомагають українцям. За 2014 ми з друзями з Гамбурга вичистили всі запаси кевларових касок та броніків у Бундесвері, передали в Україну десятки тон гуманітарної допомоги, десятки тисяч євро та кілька реанімобілів. Постійно співпрацювали з волонтерами в Україні та інших державах (Великобританія, США, Ізраїль тощо), проводили акції, доносячи правду до німців, влаштовували фотовиставки та просто розказували усім про те, що відбувається.

Під час поїздок Вам більше цікаві місця, в котрі потрапляєте, чи люди, яких зустрічаєте?

Я не відділяю одне від іншого. Цікава архітектура чи історичні пам’ятки — це породження людей, що живуть у певній країні, природа ж у свою чергу чимало вплинула на самих цих людей та їхню культуру. Наприклад, усі гірські народи мають багато спільних рис. Саме тому глави роману «По той бік війни», де дія відбувається у швейцарських Альпах, здаються українцям такими рідними і схожими на Карпати. У них навіть є інструмент, подібний до трембіти — альпенхорн.

Подорожуючи, я найбільше хочу відчути дух міста, села чи й країни, зрозуміти настрій. Саме тому я уникаю популярних туристичних маршрутів і ніколи не подорожую через турагенства чи з групою: у такому випадку ти завжди лишаєшся у своїй країні, хоча й привозиш селфі й магнітики з Ейфелевою вежею. Я люблю відвідувати маленькі містечка, їсти у кафе, де немає меню англійською (бо це ознака, що воно для своїх, а не для туристів), розмовляти з випадковими знайомими. Це особливо важливо, щоб згодом передати ці відчуття читачу. Саме тому я люблю подорожувати або сама, або з найближчими людьми.

Наскільки близькими, на Вашу думку, є українці та інші європейці. Чи багато між нами відмінностей?

Дуже поширена помилка, вважати європейців чимось гомогенним. Попри спільну валюту, митну зону та гармонізоване у деяких сферах законодавство, європейські країни залишаються дуже різними і дуже самобутніми. Тож доцільніше спитати, чи подібні європейці до європейців! Як на мене, українці у цю різноманітну багатогранність вписуються ідеально.

Наприклад, між українцями та французами набагато більше спільного, аніж французами та німцями (які досі одні одних не дуже люблять та посміюються — а я люблю і тих, і інших, і з обох сторін маю чудових друзів). Українців з французами поєднує емоційність, національна гордість, любов до революцій та здатність суспільства розколюватися навпіл з будь-якого питання. Сподіваюся, колись ми від французів навчимося ще й легкості, уміння насолоджуватися життям та дбайливим ставленням до архітектури й зовнішнього вигляду свого міста. А від німців хотілося б навчитися толерантності, миролюбства (як не парадоксально), дбайливого ставлення до екології та порядку. Ви не уявляєте, наскільки легко і приємно почуваєшся за кермом, коли усі довкола дотримуються ПДР! Але цього б і французам з італійцями навчитись не завадило.

Однак і самі українці — нація з одного боку неоднорідна, з іншого — динамічна. Українці сьогодні кардинально відрізняються від українців літа 2013. Ми зараз переживаємо становлення нового українського суспільства, кристалізацію власного характеру. У цій динаміці найбільша наша відмінність від досить усталених та повільних європейців. Сподіваюся, за пару десятиліть уже європейці рівнятимуться на нас.

Чим, окрім написання романів, Ви займаєтесь? Чи є у Вас хобі?

Як ви уже, мабуть, здогадалися, я дуже люблю подорожувати. Зокрема тому, що в дорозі мені добре пишеться і думається. Окрім цього обожнюю велопрогулянки та шотландські танці, якими займаюся уже 12 років. Цей вид танців досить мало відомий в Україні, але в Києві є школа кельтських танців «Лугнасад», єдина в Україні афілійована група Royal Scottish Country Dance Society, де я колись викладала, а зараз викладає моя учениця, що також проходила навчання у Шотландії та отримала сертифікат викладача від RSCDS. А сама я продовжую займатися шотландськими танцями в Парижі та є членом збірної Німеччини на міжнародних змаганнях.

Зараз Ви працюєте над новим романом? Якщо так, про що він?

Мій наступний роман зараз на етапі задуму та підготовки до написання. Як і «По той бік війни», він охоплюватиме значний проміжок часу та значну географію, однак цього разу дія відбуватиметься у наш час та серед героїв будуть зокрема й українці. Не буду розкривати деталей, але на першому місці для мене все одно залишається становлення особистості й пошук себе. Сподіваюся, вийде цікаво, щиро і глибоко — це те завдання, що ставлю сама собі.

Спілкувався Микола Петращук

Фото Лесі Кічури

Леся Кічура — письменниця, казкарка, журналіст, доцент кафедри української преси факультету журналістики Національного університету ім. Івана Франка, кандидат наук із соціальних комунікацій, провідний редактор Театру ім. Марії Заньковецької, головний редактор всеукраїнських видань «Абетка казок» та «Найкращі жіночі історії». Понад усе любить свою сім’ю, домівку та книги.

Збірка казкових притч Лесі Кічури мандрує Україною. У маленьких і великих містах казкові персонажі письменниці все більше зацікавлюють дітей. В цьому полягає особлива магія жанру, коли все навколо оживає і промовляє до читачів своїм неповторним голосом.

Герої казок Лесі Кічури — корівки, качата, птиці, мигдалеві пряники, янголи, феї та ельфи, і навіть ображені гумки. У цьому розмаїтому світі для самої письменниці головне мораль, зернятка добра, котрі засіваються у серце дитини і конче мають «зійти» добрими вчинками та «вродити» щирими почуттями.

Як казка прийшла у ваше життя?

Мабуть не випадково. З дитинства я сама любила казки. Читала їх дуже багато. Спочатку це були українські народні, потім авторські, потім народів світу. Підбірка моїх дитячих книг ще досі зберігається як реліквія. А потім відбулося друге повернення казки — коли народилися мої діти. Перша казка «Турботлива корівка» була написана, коли синові виповнилося 3 місяці (зараз йому 12 р.). Звісно, вона також увійшла до моєї дебютної збірки. Згодом з’являлися все нові та нові казки. Коли народилася донька (їй минуло 9 років) — казок стало в рази більше. А зараз дуже часто, коли я вкладаю її спати, вона мені нагадує: «А давай ми напишемо казку про дівчинку, яка любила музику…» Так виникла історія «Пригоди Діанки і нотної феї».

Одного вечора донька посварилася з сином через те, що він погубив усі гумки для стирання. Тож вона прибігла до мене зі словами: «Мамо треба придумати казку про нечемного хлопця, від якого втекли усі гумки»… Так виникла історія про «Ображену гумку». Тож мої діти мене надихають щоразу для творення нового казкового сюжету.

Чому казка має бути доброю?

Мене дуже часто запитують, що для мене є головним у моїх казках? Звісно — мораль. Якщо казка немає моралі, то нащо її взагалі писати? Одним реченням чи абзацом автор завжди має вкласти ту думку, яку хотів донести до читача. Добрі казки — це обов’язково добрі притчі, які неначе зернятка добра засіваються у серце дитини і конче маю «зійти» добрими вчинками та «вродити» щирими почуттями. У моїй збірці навіть Баба Яга стала доброю, бо ж казки мамині, тому й добрі. Попри те, що розмір казок справді дуже лаконічний — мабуть це наразі той формат, який мені вдається найкраще.

Чому ваш проект «Добрі мамині казки» соціальний?

Соціально-книжковий проект «Добрі мамині казки» був презентований у Львові 29 травня — напередодні 1 червня — Міжнародного дня захисту дітей. Він має на меті популяризацію читання в дитячому віці. Заради цього я здійснюю відвідини бібліотек, шкіл, садочків, центрів творчості та знайомлю дітей із казками через призму особистого знайомства з письменником. На зустрічах діти бавляться, вигадують продовження казок, відгадують вікторини та розмальовують героїв моїх казок і звісно ж отримують подарунки. А ще в кожному місці, де ми організовується зустріч із дітьми, ми залишаємо примірник книги у подарунок, щоб добрі казки жили й там.

Коли книга була ще в роботі, ми навіть організували передпрезентаційні зустрічі. В різних локаціях міста випікали з дітьми пряники, розфарбовували їх, смакували ними, а поміж тим слухали 2 пряникові казки, які є в моїй книзі. Тож це дійство було справді інтерактивним і показувало, що казка буває смачною, запашною, веселою та цікавою. До речі, хлопчаків на цих смачних зустрічах було не менше, ніж дівчат.

Загалом дитяча книга має дуже багато конкурентів — це ґаджети та телебачення. І якщо дорослі люди розуміють, чому треба читати книги і яка з цього користь, то дітям це пояснити не завжди вдається. Саме тому з читання казок я щоразу роблю свято для малечі, де діти відчувають себе повноправними учасниками дійства і тоді вони розуміють, що читати казки круто, цікаво й весело! А це вже перший крок до любові читання!

Скільком закладам уже передали нову книжку?

29 червня буде лише місяць від дня офіційної презентації книги й проекту. У Львові та області за цей час ми відвідали понад 30 бібліотек, шкіл, дошкільних закладів та дитячих центрів (включно з маленькими селами) — усюди залишали по примірнику книги, 3 книги подарували бібліотекам у Червонограді, 2 — в Івано-Франківську, по одній у Стрию та Жидачеві. Попереду безперечно ще безліч мандрівок, зокрема до Тернополя, Києва, Миколаєва.

До речі, впродовж місяця в рамках нашого соціального проекту розіграш книги відбувався щоденно на радіо «ФМ-Галичина» — слухачам треба було просто надати правильні відповіді на запитання за мотивами українських народних казок. Крім того, у кожному місті на радіоефірах ми також давали змогу слухачам отримати книгу в подарунок, іноді такі розіграші влаштовували на творчих зустрічах — зокрема на Смачних читаннях у домі Франка (Літературно-меморіальний музей ім. І. Франка у Львові — Авт.) — ми подарували 2 примірники книги дітям, яких прийшло на зустріч аж 70 (!).

Щотижня для всіх охочих, які зголошуються до мене через сторінку в мережі фейсбук, я надсилаю книги. Тішуся з того, що на сьогодні моя книга є в маленьких українців Лондона, о. Пальма де Майорка, Новій Зеландії, Австралії, Греції та Італії. Ось так «Добрі мамині казки» через друзів та їхніх друзів долають моря, океани та континенти, доводячи просту істину — добро шириться незважаючи на кордони держав…

Саме ваші діти є основним джерелом для творчості. Як гадаєте, чи народилися б казки для нової книжки без дітей?

Відверто кажучи, мені важко уявити як письменник може писати казки не маючи власних дітей. Можна мати племінників чи похресників, але оце щоденне спостереження за своїм прототипом для створення образу героя — мені здається воно конче потрібне. Я зараз можу навіть якусь частину розмови зі своїми дітьми вплести у казку, як бесіду головних персонажів. Наприклад, моя донька неймовірно любить Різдво, бо ж народилася сама в ніч перед Різдвом, як у Гоголя — 6 січня. Тому для неї Свята вечеря, приготування страв і різдвяні традиції — щось дуже особливе. З її любові до цього свята я писала «Фею Різдва» і там справді багато наших звичаїв у приготуванні 12 страв.

Останнє питання. Яка ваша улюблена казка?

Мабуть та, яка запала в душу дорослим, котрі читали мою збірку — «Як Бог немовлят роздавав». Про цю казку відгукнулися всі мої рецензенти, які попередньо знайомилися з рукописом, поки книга готувалася до друку (Анна Багряна, Брія Блессінг, Жанна Куява, Сергій Дзюба, Наталя і Богдан Тихолози).

Наведу лише цитату з відгуку Марічки Бурмаки:

«…Найбільше зворушила казка „Як Бог немовлят роздавав“, розчулила до сліз… Я ще малою думала, як це так: якщо дитинка непосидлива, то в мами стає сил бігати за нею; якщо не відразу розуміє складні завдання, то в неньки вистачає терпіння все пояснити до ладу; а коли дитина квола, то мамині доброта і турбота неначе її обіймають… І тут Лесина казка! Дякую за позитивні емоції та за згадку дитинства! Дуже-дуже сподобалося!..».

Яр Левчук

Фото Лесі Кічури

Олена Андрейчикова — українська письменниця, яка працює в жанрі малої прози. Донедавна її книги виходили російською, але на цьогорічний Форум Видавців у Львові авторка привезе свою книгу українською — «Таємне понеділкування».

Жіноча проза — проза про життя, де немає закрученої сюжетної лінії та героїв, які хвацько справляються з усіма перипетіями. В основі сюжету жіночої прози завжди лежить життєва історія, в яку може потрапити кожен з нас. Особливість такої прози полягає не в подоланні певної проблеми, а в тому, який урок отримає з неї герой. А щоб краще зрозуміти, що таке жіноча проза, ми й вирішили поспілкуватися з Оленою Андрейчиковою. Її невеликі історії легко розповідають про дружин, коханок, сестер, колег… Розповіді не просто викликають посмішку та дають можливість поіронізувати над буденними проблемами, але і допомагають замислитися про власну душевну гармонію та про те, що дійсно важливо і цінно.

Олено, як ви почали писати?

Завжди писала паралельно з основною роботою. У стіл. Максимум родичам або друзям давала почитати, страшенно ніяковіючи при цьому. Я була впевнена, що письменники живуть десь там далеко, на іншій планеті, на яку мені не дістатися.

А як ви зрозуміли, що вже прийшов час показати свою творчість людям? Як наважилися видати першу книгу?

Побачила захід на фейсбуці «Як видати свою книгу». Зареєструвалася, купила квиток до Києва та зірвалася у вихідний день, залишивши вдома здивовану сім’ю. Сама сміялася над собою, не розуміючи до кінця, навіщо я це роблю. Показала свої розповіді спікеру, так з’явилася моя перша книжка.

Сьогодні ставлення до жіночої прози досить неоднозначне, проте ви пишете іронічні оповідання та новели, вносячи свій внесок у розвиток жіночої прози та української літератури, тому дуже цікаво дізнатися про творчі плани.

Таке ставлення до жіночої прози було завжди, не тільки сьогодні. Мені здається, тому що ми, жінки, дуже любимо себе виправдовувати, звеличувати, підсвічувати уявними чеснотами та дивними ідеалами. Коли це є в жіночій прозі, читач відчуває манірність і напівправду, тому розчаровується. Але це не означає, що гарної жіночої прози не існує. Дуже багато гідних авторів жінок в світі і в Україні вже теж. Я не кидаю писати свої іронічні легкі історії, вони змушують мене посміхатися, як, на щастя, і моїх читачок. Але мені цікаво пробувати себе в різних жанрах. Зараз це психологічна проза, наприклад, книга «Акулы тоже занимаются любовью». В ній повість та чотири оповідання. Я перфекціоніст по натурі, тому так, крок за кроком, наближаюся до свого першого роману.

Ви сценарист, берете участь в театральних постановках, навіть знімалися в кіно. Чи бачите ви себе в майбутньому актрисою або в кінематографі, чи все ж таки література — ваше основне заняття?

Література — найважливіша частина мене, я приділяю їй час максимально. Театр і кіно теж мені цікаві, але швидше просто з точки зору отримання незвичайного досвіду, проби своїх сил. Зараз спільно з Театром Вух працюю над п’єсою «Чужі» за моїм однойменним оповіданням. Є ще робота на радіо, програма про книги та їх авторів. Тут, не приховую, головна мета — моє особисте задоволення від спілкування з найталановитішими людьми. І, звичайно, популяризація літератури.

Олена, сьогодні ви успішний та популярний український автор. Першу свою книгу «Женщины как женщины» ви видали за свої кошти, друга книга — «Остаться дома в понедельник» була видана видавництвом «Форс» і зараз має вийти третя ваша книга «Акулы тоже занимаются любовью». Що ви можете про неї сказати?

Якщо говорити про відчуття, то мені здається, що в мене було дві доньки, а тепер народився син. Всіх люблю, але хлопчик же вперше. Тому дуже чекаю виходу цієї книги. А коротко про книгу найкраще скаже її логлайн: «Коли ми визнаємо правду про себе, зможемо спробувати стати справжніми. Тваринами, але все ж справжніми. А може, навіть і людьми».

Олена, ви плануєте відвідати літературний фестиваль «Зелена хвиля», який пройде в Одесі з 3 по 6 серпня цього року?

Так, звичайно, планую, і по можливості, всі заходи, їх буде достатньо багато і будуть присутні дуже багато цікавих авторів. Моя презентація нової книги в рамках «Зеленої хвилі» відбудеться 3 серпня 2017 року о 20:00 в лекторії «4CITY».

Восени ваша книга «Остаться дома в понедельник» повинна вийти українською. Чи планується перекладати українською інші ваші книжки?

З українською версією книги «Остаться дома в понедельник», яка має назву «Таємне понеділкування», я планую поїхати у вересні до Форуму Видавців у Львові. Обов’язково зроблю переклад усіх інших своїх книг. Найближчим часом, по можливості, зроблю переклад і «Акул».

Які поради ви можете дати молодим авторам-початківцям? З чого почати? Куди звертатися, до кого йти зі своїми рукописами?

Зараз дуже багато конкурсів для авторів-початківців — це хороший старт. Плюс мережі, плюс нові видання, які завжди раді новим авторам та текстам. Треба давати людям можливість знайомитися зі своєю творчістю, додому ніхто за рукописом не прийде та в стіл до вас не полізе.

Тобто ви радите не бояться і складати свої рукописи в шухляду, а діяти та активно просувати свою творчість?

Активно діяти раджу всім і завжди, як інакше? В стіл можна складати свої особисті щоденники, а якщо це все ж таки література — її повинні читати, вона повинна жити повним життям.

Світлана Варук

Минулого року в Івано-Франківському літературному конкурсі «Перший рукопис» Олег Росткович отримав другу премію. Цього року видавництво «Твердиня» опублікувала збірку «Веселі й не зовсім фантастичні оповідання», сформовану з оповідань цього прикарпатського автора-фантаста.

Нещодавно нам вдалося поговорити з Олегом Ростковичем.

Олеже, що ви відчули, коли ваші тексти отримали другу премію літературного конкурсу «Перший рукопис»?

Це було приємною несподіванкою. Пригадую, сиджу на церемонії підбиття підсумків, нагороджують дипломантів. І так багато тих дипломів роздають, але мене не називають. Чекаю-чекаю, мене не кличуть. Оголосили третє місце. Зрозуміло — диплому не буде і третє місце не в мене. Але недовго страждав. Після третього місця оголосили друге, і це була моя збірка. Загалом, хочеться подякувати організаторам конкурсу, побажати продовжувати розпочате та відкривати загалу нових талановитих літераторів.

До цього ви брали участь в якихось літературних конкурсах чи надсилали рукописи видавництвам?

Багато років я більш-менш регулярно беру участь в конкурсах спільноти «Зоряна Фортеця», але особливими успіхами похвалитися не можу. Також кілька разів посилав оповідання на конкурси «Азимуту».

Звісно, надсилав рукописи у видавництва. Але це сумна історія. Здебільшого, жодної відповіді не отримував, а суть рідкісних відповідей полягала в тому, що збірка оповідань це неформат, от якби був роман, то інша справа. І тільки ПВД «Твердиня», за що їм дуже вдячний, зголосилося на видання «Веселих й не зовсім фантастичних».

До книжки «Веселі й не зовсім фантастичні оповідання» потрапило тридцять шість текстів. Протягом якого часу вони були написані?

Найдавнішим текстам, мабуть, років якщо не двадцять, то п’ятнадцять точно. Це «Сон номер 4», «Фантастичне оповідання», «Невдалий експеримент». Найсвіжіше — «Сет — планета буревіїв» написане на початку 2017 року. Тобто, в збірку ввійшло все найкраще з досі написаного.

Чи часто ви міркуєте про майбутнє людства, розвиток технологій?

Мабуть, ви здивуєтеся, але нечасто. На жаль, рівень освіти, чи освіченості, не дозволяє робити обґрунтовані спроби зазирнути у майбутнє. А ті моделі майбутнього, які все-таки зустрічаються в моїх оповіданнях, мають на меті не стільки прогнозування технологічного прогресу, скільки фокусування на проблемах людського суспільства, людських відносин. А про майбутнє, мабуть, інженери Google чи Apple можуть розказати більше, цікавіше та професійніше.

Взагалі, я бачу зараз два головних вектори розвитку людства, які протистоять один одному: технологічний, з наданням людям максимального доступу до технологій, тобто людина — кінцева точка технології, та імперський, коли особистість — ніщо, а інтереси імперії — все. В залежності який з цих векторів переможе, ми отримаємо або нове середньовіччя або майбутнє, за яке не соромно перед утопістами.

У своїх оповіданнях, попри фантастичну складову, ви багато уваги приділяєте взаємовідносинам між чоловіком і жінкою. Як гадаєте, наскільки важлива психологія цих відносин?

Як би ми не боролися за рівність, рівноправ’я і все таке, чоловіки і жінки, поки що, досить різні істоти. І наше співіснування досі не обходиться без як прекрасних так і не зовсім миттєвостей. Тому, в цьому питанні досі є про що писати як лірикам так і гумористам. А якщо додати трохи фантастичної складової — то вийде, наприклад, «Якби кава була кращою».

А щодо психології відносин, то гумор — це якраз той недооцінений ресурс, який дозволяє розрядити конфлікт, подивитися на проблему під іншим кутом зору, знайти взаємоприйнятний вихід із ситуації.

У ваших текстах багато гумору та іронії. Ви завжди дивитеся на світ з посмішкою?

На жаль, не завжди. В світі дуже часто трапляються трагічні речі, на які ніяк з посмішкою дивитися неможливо. Але все ж, я вважаю, що без гумору, хоча б стосовно себе, ніяк не обійтися.

Як гадаєте, хто читатиме вашу книжку?

Книжка є збіркою досить різношерстих оповідань — там і гумористична фантастика, і спроби писати більш менш серйозну наукову фантастику, є мініатюри? в яких зовсім відсутня фантастична складова. Тому, я сподіваюся, кожен читач, незалежно від статі та віку, знайде в ній щось цікаве.

Коли пишете, ви думаєте про потенційного читача?

Відверто кажучи, дуже рідко. Для мене на першому місці — отримання задоволення від самого процесу творення і намагання бути чесним з собою. Тому мої герої часто є людьми, які ніяк не є взірцем для наслідування. Напевне, через це і був таким довгим шлях до цієї публікації. Хоча, як відомо, справжні письменники в першу чергу повинні думати про читача, або, іншими словами — як книжку продати. Звісно, що такий підхід більш професійний і, можливо, колись і я до нього докочуся.

А загалом, яке повідомлення ви хотіли донести своїм читачам?

Знаєте, в програмістів є жарт, що комп’ютерні програми працюють не так, як ми хочемо, а так як ми їх написали. Щось схоже трапляється і в моїх оповіданнях, хочеться сказати читачеві одне, а в тексті написано зовсім інше. Але, якщо спробувати відповісти на це питання серйозно, то в одній із серій Термінатор каже фразу — «Наше головне завдання — залишатися людьми». Я б цю фразу трохи модифікував: наше головне завдання — стати людьми. Мабуть, це непогане гасло.

Знаю, що за фахом ви «технарь». Як так трапилося, що ви відчули потребу в письмі?

Почалося все з захоплення музикою. Свого часу писав якісь пісні, були спроби участі в рок-гурті. Оскільки з рок-музикою нічого не вийшло (головним чином, через власну скрутну економічну ситуацію та в країні в 90-ті роки — за щось потрібно було купувати апаратуру, інструменти, орендувати приміщення для репетицій), а якісь тексти продовжували писатися — то потрапив на сайт «Поетичних майстерень». Там мені швидко пояснили, що поет я бездарний і тому логічно було сконцентруватися на прозовихтворах.

Які автори вплинули на ваш літературний смак?

Мабуть, трохи неправильно говорити про літературний смак — не впевнений, що він у мене взагалі є. Це вже зараз я інколи ловлю себе на думці, що ось тут написано круто, а ось тут я би не так написав. А сформували моє ставлення до літератури, ухил в бік фантастики — «Фундація» Айзека Азімова, «Біл — герой Галактики» та «Сталевий щур» — Гаррі Гаррісона, марсіанські світи Рея Бредбері. Нещодавно перечитав Лемові «Зоряні щоденники Ійона Тихого», які свого часу не на жарт розірвали шаблони. Щодо «Соляріса» Лема-Тарковського, то скажу відверто, що пацаном, то була десь середина вісімдесятих, дивився його з відкритим ротом і, можливо, цей фільм був чи не першим поштовхом до фантастичних світів.

Як ви б могли охарактеризувати сучасну українську фантастику?

Якщо в двох словах, то вона недооцінена та належним чином не розкручена. Є багато авторів, які заслуговують на більш широке визнання: Наталка Ліщинська, Ігор Сілівра, Віталій Геник, Вадим Соколенко, Макс Пшебильський, Світлана Тараторіна і цей перелік можна продовжувати. До речі, це без врахування цілої когорти літераторів, які пишуть у жанрі фентезі.

На жаль, видавництва та письменники існують у своєму окремому інформаційному просторі, своєму задзеркаллі. Не пригадаю, коли я бачив письменника по телевізору. Чи може почати дивитися щось окрім футболу? На мою думку, книжці, як і кожному продукту, потрібна реклама, як то кажуть, промоушн. Виробники майонезу чи кетчупу не чекають, поки ви прийдете в магазин, виберете та придбаєте їх товар. Музиканти не чекають, поки ви прийдете в магазин і придбаєте їх диск, а нависають на вас концертами та кліпами. Чому є музичні ТВ канали та нема літературних? Якщо літератори здебільшого недурні люди, то хіба нецікаво було б їх послухати в той час, коли на інших каналах показують рекламу? Або, вибачте за сміливість, замість якогось поп-виконавця чи серіалу.

Відсутність сучасної системи «донесення» книжки від видавництва до читача — одна з найбільших проблем не тільки вітчизняної фантастики, а й інших, менш важливих та цікавих напрямків літератури.

І на завершення, розкажіть, будь ласка, про ваші творчі задуми на майбутнє.

Хотілося б написати роман і долучитися до лав справжніх письменників. У вузьких колах вважається, що справжні письменники пишуть романи, а оповідання — це несерйозно і їх може писати будь-хто — наприклад я.

Але, не впевнений, що цей задум найближчим часом вдасться втілити. Хоча ні, так казати неправильно. Якщо так формулювати, то він і справді ніколи не буде написаний. Сучасна психологія вчить, що потрібно моделювати позитивне майбутнє починаючи з думок, а в інтерв’ю — тим паче. Тому, одразу після цього інтерв’ю — сідаю за роман і наступного року до Великодня його закінчу.

Все ж, більш реалістично, спробую видати мої дорожні замітки про Єгипет, де довелося пропрацювати ось уже чотири роки. До речі, про фантастику: фантастично цікава та самобутня країна, яка розірвала рештки моїх досі не розірваних шаблонів.

Микола Петращук

То чи був секс? Ми поговорили з автором нової збірки 11 відвертих психологічних оповідань «Львів — одне велике ліжко» та склали портрет молодого письменника, занурившись в історію написання книжки та образи персонажів.

З архіву автора

— Читача завжди цікавить, чи заснований написаний твір на реальних подіях, чи справді автор відчував усе описане в реальному житті. Та чи мають оповідання твоєї збірки автобіографічне підґрунтя?

— Усі оповідання ґрунтуються на реальних подіях. Усі історії траплялися з реальними людьми. Частково я був свідком цих історій, частково їх мені переповідали друзі, знайомі і незнайомі. Тому і так, і ні.

— Що взагалі стало поштовхом почати писати?

— Чесно кажучи, я ніколи не писав до того. Навіть твори в школі не міг писати самостійно — завжди користувався різними збірниками на допомогу учню. Якби мені хтось у студентські роки сказав, що я напишу текст більше, ніж на одну сторінку, я б ніколи не повірив.

Як казала знайома поетеса, коли все нормально та стабільно, то нічого не пишеться. Пишеться тільки тоді, коли є сильні переживання, бурхливі емоції. Тоді ця чаша емоцій переливається і потрапляє на папір чи полотно. Так і зі мною сталось. Через фонтан емоцій я почав писати. Потім була довга перерва, коли, власне, усе було нормально. Аж допоки знову не вдарило по живому. Тоді я пішов на курси письменницької майстерності від «ЛітОсвіти», де заповнив усі філологічні прогалини (бо я за освітою викладач математики). Там же познайомився з письменницькою тусовкою, а далі назріла ідея безпосередньо оповідань.

— А як щодо зародження ідеї збірки? Чи було це первинним задумом?

— Ідея цієї збірки постійно мінялася. Я хотів написати і про моногамність — хлопця в пошуках єдиної дівчини. І навпаки — його радість, коли він має багато дівчат. Про сімейне життя. І про емоції, які відчуває чоловік, коли розходиться з коханою людиною. Усі ці емоції хотів описати, але від імені одного персонажа. І, власне, це не вклинювалося в один твір. З’явилася ідея оповідань. Було питання, які саме це мають бути оповідання: чи однакові, як продовження однієї історії, чи різні, із різними персонажами…

У якийсь момент назріла ідея оповідання «Інші Я». Про ідею часу, і те, як персонаж відчуває час — що всі його «Я» проживають одне життя в паралельних світах. Тоді в мене виникло прозріння, що можна кожне оповідання описати в паралельному світі. Оповідання з часом міняли свою структуру, деколи навіть у корені змінювали свою ідею — той посил, який мали донести читачам.

З архіву автора

— Тобто збірку ти писав упродовж тривалого часу й оповідання народжувалися поступово?

— Так. Проходили місяці між кожним. Потім я змінив послідовність оповідань. Змінив для того, щоб читача підготувати до інтимних моментів. Спочатку книжки йдуть більш емоційні розповіді. Я ділюся емоціями, розповідаю про переживання головного героя. І поступово в кожному оповіданні додається все більше інтимних речей — інтимних у плані сексуальних, — і вже під кінець я даю відверті сцени тексту.

Я не хотів на початку оповідань давати вульгарні речі, щоб не налякати читача, хоча й розумію, що читач не є лякливий, і навіть львівський. Тим не менш, підготувати таку собі прелюдію, а наступні оповідання і аж до кінця — це вже, власне, секс. Секс із читачем.

— Як ти позиціонуєш свою збірку? Це історії, у яких фігурує секс, чи все ж у книзі прослідковується ґрунтовний психологічний складник?

— Як на мене, вони дуже емоційні. У тому плані, що виписано дуже багато переживань. Зокрема чоловічих. Про які я розповідаю від першої особи, головного героя, якому 28 років (мені, до речі, не 28, бо часто запитують). Усе відбувається так, наче я обговорюю все з читачем. Ніби він сидить збоку, а я розповідаю, ділюся всіма своїми відчуттями.

— У книжці ми натрапляємо на чималу кількість жіночих персонажів. Чи мають вони прототипів, чи тут усе ж діє закон «Усі персонажі вигадані»?

— Скажімо так: У разі чого — усі персонажі вигадані.
Але загалом… майже кожний персонаж — хоча ні, словом «майже» можна знехтувати — має свого прототипа. Деякі персонажі такі собі Франкенштейни — вони мають риси декількох людей: зовнішність від однієї людини, емоції від іншої.

— А чи траплялося таке, що вони впізнавали себе в процесі прочитання оповідань?

— Так, звісно. Перші передзамовлення були зроблені з розрахунком побачити в книжці себе. Ще до того, як книга вийде в маси.

З архіву автора

— Чи надихався ти творами певних авторів чи, можливо, кінострічками, коли працював над збіркою? Зокрема, чи допомагало тобі щось під час детальних описів, подання інтимних сцен?

— До моменту видання збірки я пропустив крізь себе багато інших книжок. Тому, не можу виділити конкретних авторів. Проте були певні речі, які я запозичував в інших авторів.

Та в більшості описів мені допомагав сам Львів. Я гуляв по вулицях. Коли був гарний захід сонця і я сидів у кав’ярні — описував, як промені сонця торкаються стін, фасадів будинків, як вони лягають на стіл у кав’ярні.

В одному оповіданні «А чи була зрада?» всі події відбуваються вночі, під час того як на вулиці йде дощ. Щоб написати це, я кілька тижнів чекав того моменту, коли буде дощ і я в цей момент буду вдома в кріслі.

Я виловив це, швиденько вмостився в кріслі, заварив зелений чай — і давай писати. Потім знову чекав повторення цього моменту, аби вже закінчити текст.

— Наскільки змінилося твоє життя після видання збірки? Якого досвіду ти набув після цього?

— Моє життя до збірки та після неї кардинально відрізняється, власне, емоційно. У мене з’явилися нові знайомі, які побачили себе в книжці. Не ті, про яких я писав, а ті, які відчувають, що те, про що я писав, їх теж стосується. Люди розкуті, люди відверті, без комплексів.

Люди, яким важлива тема сексу — такі самі мене знаходять, на вечірках чи навіть на посиденьках десь у кав’ярні чи в пабі. І самі хочуть розказати свою історію. Я запустив якусь бомбу, ланцюгову реакцію — поділився маленькими таємницями львів’ян, а тепер ці львів’яни діляться зі мною.

З архіву автора

— Тобто ти все ж дотримуєшся думки, що Львів — не цнотливе, загорнуте в паранджу, місто, мешканців якого стримують численні конфесії?

— Аж ніяк. Це одне велике ліжко.

— Як, до речі, виникла ідея назви? Чому саме цю назву читачі тепер бачать на обкладинці книги?

— Спочатку ця назва не фігурувала, як назва книжки. І вже коли я зрозумів, що це буде не роман, що там буде багато історій та дійових осіб, тоді я використав фразу подруги. Фразу, яка прозвучала для мене вперше, коли зібралась компанія друзі. Спочатку в компанії пари були одних комбінаціях, потім в інших. Тоді й прозвучала фраза, що Львів — одне велике ліжко. Вона глибоко засіла в мені. Аж до того часу, коли я зрозумів, що для книжки це саме то.

Взагалі, багато хто ще до видання радив змінити назву. Тому що вона, нібито, не відповідає змісту збірки. Частково я з цим погоджуюся. Назва передбачає те, що партнери постійно міняються. Ніби всі герої в одному ліжку. У мене ж навпаки — у кожному оповіданні зазвичай моногамні стосунки. Навіть якщо й вільні, та в якомусь розумінні вони залишаються моногамними. Та якщо заглянути трохи глибше, і не дивитися на оповідання як кожне окремо, а на цілісну картину, зокрема й те, що головний персонаж відчуває всі свої «Я» в різних площинах, то можна побачити, що ліжко таки велике.

Розмовляла, ховаючись від дощу, Марія Прохоренко

Придбати книгу

«Тінь на порозі» — перша книжка української письменниці Нати Гриценко. Містична, як сама авторка,  і деталізована, як кіносценарій. Друг Читача встиг вихопити Наталю зі щільного розкладу презентацій і вивідати кілька таємниць.

— Чому Ви почали писати саме у 25? Це такий вік, коли треба почати писати, чи має щось особливе статися?

— До двадцяти п’яти просто про це не задумувалася. Це не пов’язано з тим, що 25 — якесь магічне число. Просто у цьому віці вже складається певне уявлення про світ і про своє місце у цьому світі, формується коло захоплень і орієнтирів, як художніх, так і світоглядних. В якусь мить просто захотілося викласти все на папері. Спочатку були невпевнені спроби і начерки, які згодом почали обростати подробицями.

— Історія написання твору часто не менш цікава, ніж сам твір. Якою була Ваша історія?

— У той період я дуже цікавилася шаманізмом. Все почалося з думки про те, що архаїчна шаманська культура, культура спілкування з духами, була досить природною для первісних середовищ, на відміну від сучасного суспільства. Цікаво й те, що майбутнього шамана обирають самі духи, а він сам може бути абсолютно до цього не підготовленим.

Ця книжка — не чисте міське фентезі, скоріше намагання уявити можливість подібної шаманської ініціації у сучасному місті. Мене зацікавило, як людина, яка отримує надзвичайні здібності і умовну місію, буде поводитися у наш час, коли до таких людей ставляться зовсім по-іншому.

— Як до диваків.

— Добре, якщо так. Частіше, як до психічно нездорових. Так що ані людина не знає, як саме ставитися до своїх надздібностей, ані суспільство, як ставитися до такої людини. Я намагалася створити історію на перетині етнографічних і психологічних понять та сучасної поп-культури. З точки зору сюжету вона абсолютно вкладається в коміксову та кінокультуру. В той же час утворився досить змістовний смисловий ряд, який можна розбирати з точки зору езотеричної символіки, психологічних архетипів та етнографічних елементів.

— Авторка рецензії на Вашу книжку написала, що вона така деталізована, що за нею можна знімати фільм.

— Я її досить кінематографічно собі уявляла, бо й сама кіноманка. Коли писала, то спершу бачила, як виглядає приміщення, люди, як вони розмовляють. А тоді вже картинку перетворювала на текст, тому там справді дуже багато візуальних елементів, які зчитуються, як кінематографічні.

Це історія, яка, за бажання, цілковито вкладається в кіносценарій, тому не було би проблемою перетворити книжку на фільм.

— Хто першим прочитав Вашу книжку?

— (Усміхається) Це була перша книжка, і до якогось моменту я геть не була певна, що допишу її, і що взагалі це гарна ідея. Тому читали чоловік і кілька друзів. Вони дійшли зі мною до певного етапу, далі вже працювали літературні агенти й редакторка. На кожному етапі були правки й переписування, тому фінальний варіант книжки до публікації бачили лише ми з редакторкою.

— Як воно мати літературного агента? Бо це ж не дуже типово для України.

— Дуже сподіваюся, що для нас це стане нормальною практикою. Важко поєднувати у собі творчу і менеджерську роботу. Одне зазвичай заважає іншому.

Це гарний погляд навіть із творчого боку. Літературні агенти мають уявлення про книжковий ринок. Вони можуть оцінити текст, сказати, що буде краще, а що гірше сприйматися читачем. До того ж, між видавцем і автором теж нерідко бувають розбіжності, бо ж кожен дивиться на роботу з текстом зі свого боку. Як показує практика, дуже корисно, якщо певна людина виступає в цьому процесі посередником.

— Які емоції у Вас були, коли Ви дізналися, що книжку видадуть?

— Це було дивно (сміється). У мене ще не пройшов процес звикання до тексту. Бо готовий варіант, який тримаєш у руках — це зовсім інші відчуття, ніж на кожному етапі роботи над рукописом.

— Які автори Вас надихають? Кого з українських та світових фантастів Ви читаєте?

— Я велика прихильниця альтернативної літератури. Можу назвати багато імен, але перший письменник, який спадає на думку — це Джефф Нун. Один із перших моїх орієнтирів, той, на кого особливо хочеться рівнятися у творчості.

Один з найулюбленіших класиків фантастики — Філіп Дік. Та й узагалі надаю перевагу жанровій літературі, але в Україні її тільки починають видавати. Хіба що більш-менш видають Паланіка, та хоча б із Паланіка добре починати ознайомлюватися і заглиблюватися далі.

Я писала з думкою про те, що в Україні подібної літератури й у перекладах замало, а власної ще менше. Останнє приємне відкриття — твори Олексія Жупанського, якого більше знають як видавця Лавкрафта і антиутопій, але який сам пише у класичному альтернативному ключі.

Мій твір не абсолютно фентезійний чи альтернативний. Важливо, що попри фантастичні елементи, це перш за все драма — підліткова, та все одно драма, у якій я зачіпала неприємні соціальні теми.

— Під час написання твору уявляли собі людину, яка це читатиме?

— Я інстинктивно орієнтувалася передусім на гік-аудиторію. Думаю, це буде молодий читач, що знайомий з подібним сегментом літератури і може зчитати кінематографічність тексту. Цей читач дуже зацікавлений, він побачить і пригодницьку, і драматичну історію, і класно, якщо його також зацікавить символічний ряд. Для мене під час написання було багато складних емоційних моментів, і сподіваюся, що мені вдалося передати свою емоцію і свої прагнення читачеві.

P.S.:

За теплі стіни і атмосферний стукіт друкарської машинки дякуємо Сoffee Сlub 119

Холодного осіннього дня ми підготували для вас теплу й душевну розмову за кавою з одним із найвідоміших українських письменників — Андрієм Любкою.

— Андрію, ти повернувся із найдовшого туру у своєму житті, туру Сполученими Штатами Америки. Розкажи про свої враження? Як ти ставишся до таких тривалих поїздок і чи важко відриватись від дому?

— Важко. Перед тим у мене також був довгий тур із «Карбідом», який охоплював 25 міст і тривав два місяці. Але то був тур Україною. Мені не все було так цікаво. А тур Америкою мені був цікавий передусім, як людині. Я побачив багато чого нового у Північній Америці. Коли ти їздиш Україною, все-таки більше сприймаєш це як роботу: ти не мусиш ходити в музеї чи гуляти центральними вулицями, бо ти вже там був. Із Америкою все інакше. Передусім, мене цікавив туристичний момент подорожі. А поза тим, зараз «Карбід» перекладається англійською, тому цей тур став ще й можливістю вийти на слід доброго комерційного видавця.

— Потрапити саме у США було однією з твоїх мрій, чому?

— У Штати мені хотілося, бо я виріс на американській поезії. Це те, що формувало мій смак у юнацькому віці. Але виявилося, що Америка бітників, і та Америка, яка реальна — вони трохи відрізняються. І це, в принципі добре, бо будь-яка подорож тим і корисна, що вона руйнує стереотипи: ти приїжджаєш туди зі своїми заготовками, які розбиваються об реальність.

— Що «розбилося» найперше?

— Мабуть, загальна думка про те, що Америка — це передова держава абсолютно у всіх розуміннях і те, що це країна суцільного драйву. Це неправда. Так, Нью-Йорк драйвовий, класний. Але, як і будь-які інші великі міста, Нью-Йорк існує поза межами своєї країни. До прикладу: якби турист приїхав у Київ, то чи зрозумів би він Україну? Для того, щоб її зрозуміти — потрібно поїхати на Полтавщину, подивитися Приазов’я, відвідати Галичину і так далі, а Київ не дає загального уявлення. Великі міста — це держава в державі. Америка виявилась дуже консервативною, повільною та розслабленою. Особливо, маленькі міста, в яких і живе ця реальна Америка: люди не виходять зі своїх машин, нікуди не ходять. Це замкнуте коло: робота, супермаркет, паб і так далі.

— У турі ти бачився лише з українською публікою?

—Тур був організований таким чином, що мене запрошували здебільшого університети, де були кафедри славістики. Тому, я бачився переважно з українцями та з іноземцями, які цікавляться Східною Європою. Багато людей приходило на зустрічі не тому, що їм цікава література, а тому, щоб дізнатися «інсайт» і поговорити про те, що я думаю про Україну, про Росію, про конфлікт і що буде далі: тобто людей більше цікавив політичний вимір.

— Що американці знають про українську літературу?

— Їхні знання дуже обмежені, тому що українська література може для них існувати тільки в тому вимірі, наскільки вона перекладена іноземними мовами, а відповідно, у нас вона слабо перекладена: кілька топових авторів, твори яких видані при університетських видавництвах. І це велика проблема, оскільки, це водночас дуже добра якість і погане розповсюдження, бо ці книги тільки при університетських бібліотеках. Їх неможливо знайти у книгарнях. Люди знають, хто такий Сергій Жадан, Юрій Андрухович. Зокрема, знають поезію Олега Лишеги, бо він отримав американську премію Пен-клубу (International PEN) свого часу.

Англомовний західний світ не перекладає, не має традиції читати перекладну літературу, якщо це тільки не Умберто Еко. Видавництва не йдуть на це, бо англомовний світ дуже великий, є безліч авторів, яких можна видавати й не платити за переклади чи авторські права.

— Чому перекладати англійською взялися саме «Карбід»?

— Це мені самому було цікаво, про що я й запитував у перекладачів. Я не думав, що американців зацікавить книга про вигадане забите містечко на Закарпатті, про персанажів, які перевозять через кордон цигарки. Але виявилось, це дуже актуальна для них тема, бо там є південний кордон з Мексикою, де абсолютно те саме відбувається, що й у нас: перестрілки, тунелі, контрабандні перевезення і це дуже знайома американцям історія. А потім я поїхав в Канаду і думав собі, що там це вже точно нікому не буде цікаво. Та розмовляючи із канадійцями у Вінніпезі, виявилось, що і для них це рідна тема. Контрабанда процвітає тут, зокрема між ними та американцями, які закуповуються тут, особливо ліками.

— Чому в Україні така непроста ситуація з перекладами?

— Тому що немає перекладачів. Три роки тому, коли я поїхав у Бразилію і потрібно було перекласти кілька віршів португальською, виявилося, що такого перекладача в Україні не існує. Є люди, які можуть перекласти меню, інструкцію, але не поезію.

— Повертатися додому для тебе — це повертатися в Ужгород. Можна вважати, що ти тут «пускаєш корені»?

— В принципі, давно можна так вважати. Кілька років тому я вирішив, що хочу тут жити. Це абсолютно моє місто, мені тут добре, тут добре працюється. Можливо, є питання щодо якості й наповнення культурного життя, але в плані творчої роботи — для мене це ідеальне місто. Думаю, саме тому тут розвинулась така потужна школа художників. Ужгород — гарне, тихе, недороге місто, скрізь близько.

— Ти ведеш колонки у різних виданнях, зокрема на політичні теми, Влітку проявив активну позицію і став на захист будинку Фунданича, історичної пам’ятки в Ужгороді. Людям цікава й важлива твоя думка у цій сфері. Чи варто чекати тебе у політиці?

— Я колись вже займався політикою, вона дуже мене цікавить. Це моя друга освіта. Але активна політика — ні. Я вважаю, що це марнування часу. Впливати на неї можна іншими шляхами.

— Прочитавши кілька твоїх книг, слідкуючи за твоїми публікаціями у соціальних мережах, я зауважила, що ти часто торкаєшся тем кулінарії, рецептів, приготування страв чи, навіть, досліджуєш їх походження. Не думав про кулінарну книгу?

— Я люблю готувати. Про книгу рецептів ми справді думали, була така ідея у видавця. Зміст книги — аби письменники з різних регіонів, які справді готують, поділилися улюбленими рецептами: я би представляв Закарпаття, Винничук — Галичину, Марія Матіос, до прикладу, Буковину і так далі. Задумка є ☺

— Що ти найбільше любиш їсти восени?

— Восени немає нічого прекраснішого, ніж лечо*. Воно дуже кольорове і вітамінне. Але те, що в цю пору я люблю найбільше — це карпатські чаї з імбиром і медом. Приготувати, бодай, три літри цього запашного напою і зігріватися осінніми вечорами.

— Опиши свій ідеальний вечір

— Зазвичай, вечорами я працюю. Але, коли вже говорити про ідеальний — то це пити вино і читати книжку. Звісно, багато вина не вип’єш, бо після кількох келихів читати вже не хочеться, хочеться іншого (усміхається).

— Що очікувати читачам від тебе найближчим часом?

— Зараз я закінчив редактуру сербського роману, який переклав («Fama o biciklistima» Svetislav Basara), думаю, він вийде друком вже у грудні. А ще я пишу роман. Це буде роман про Ужгород, наші дні. Книга про помсту, у якому Ужгород — один із головних героїв. Його вулиці, чим і як живе це місто. Загалом, я писав різні тексти і цей роман буде трохи відрізнятися від попередніх: це буде психологічний роман і я намагаюся наблизити його до тієї точки напруги, щоб його можна було б вважати трилером…

Мар’яна Ничка

Фото: Наталія Павлик
Атмосфера: Кафе «Антресоль Mrs.Greenwich» м. Ужгород

Лечо* — класична страва угорської кухні ,обов’язковими складниками якої є  болгарський перець, ріпчаста цибуля та помідори.  

Упевнені, коли Люба-Параскевія Стринадюк писала про своє карпатське дитинство, то не очікувала, що її книга стоятиме на поличці з народознавчими виданнями, а сама авторка стане втіленням «голосу Гуцульщини», напрочуд чесного і сповненого гідності:

«Ми, гуцули, не вміємо відповідати чиїйсь уяві про гуцулів, чиїмось стереотипам, кліше. Ми гуцули, не пробуємо виправдати чиїхось сподівань й надій від вражень від нас».

З архіву письменниці

ЇЇ книги: «У нас, гуцулів», «Вивчєрики», «До данцу!» — це стихійні, відверті, зворушливі, щемливі зізнання у любові до життя.

— Чи подобається Вам світ навколо? Чи все ще «кортит` жити»?

— Так, жити — це добре. Бути живою. Якщо світ всередині мирний, спокійний, то і світ довкола любий й милий. Тогди й кортит’ жити. У кожному разі, мені цікаво й радісно бути. Попри всі свої слабкості й немочі.

— Наскільки місце народження людини визначає її характер та подальшу долю? Здається, гуцули справжні фаталісти, а Ви? — пливли за течією чи взяли життя у власні руки?

— Досить таки легковажно вважати, що все наперед визначено. Є невідворотнім. Мені набагато цікавіше жити і знати, що я сама творю своє життя. Тут і зараз. Але разом з тим я не затискаю своє життя у власних руках, даю йому дихати, плисти. Вибирати напрямок. Мені подобається бути відповідальною за своє життя — за те, що я роблю, як поводжуся, що думаю, говорю. Я люблю працювати над собою, більше розуміти себе та інших. Ставати людянішою.

— Якою Ви були у дитинстві? Ви відрізнялися від решти однолітків? Що лякало, а що приносило втіху? Чи здійснилося те, про що мріялося?

— Надто емпатійною була. Пригадую, тато іноді аж сердився, казав, що не треба так переживати за інших. Перейматися їхніми проблемами. Що вони самі собі дадуть раду. Що я ще замала. А я бувало, як почую, що в когось щось лихе сталося, то ходжу така задумана й зажурена. І думаю, чого та й чого то таке в людей сталося. І ставлю себе на їхнє місце. І уявляю, як би мені було. І допитуюся в батьків, як та й чого таке могло статися… І, відколи себе пам’ятаю, я сама приймала рішення. Щось собі задумаю і зроблю. Тато казав, затята і вперта. І так, я ще собі любила десь сісти побіля старших людей і тихенько слухати їх. І лиш чудуватися їхнім розповідям.

Лякали непорозуміння, коли люди сварилися, кричали. Ображали одні одних. Страшила негода: гроза, блискавка. Град. Темрява. Похмурі люди. Звук трембіти на похороні. Що людина була — і вже її нема.
Я так собі пробую згадати, про що мріяла. Бо дуже любила багато мріяти. Про все. Від якихось дрібниць до чогось дуже глобального. Мрії змінювалися. Але відчуття таке, що все гаразд, що все зараз є, як має бути, як собі мріялося. Хоч є багато чого в моєму житті, про що я й не могла собі уявити, що так буде. І від того ще цікавіше.

— Чи було Вам ще десь так, як вдома?

— Дома — дуже особливе місце для мене. Як вершина для мандрівника, на яку він піднімається, однак довго там не може затриматися. Бо найважливішим для нього є пройти шлях, дістатися до тієї вершини. Піднятися. Я б не змогла довго бути світами, якби в певні моменти не поверталася назад додому. Не піднімалась на вершину.

— Коли вийшли друком книги «У нас, гуцулів», «До данцу!», якою була реакція Вашої родини і людей, поруч з якими Ви зростали?

— Дуже поступово мої рідні дізнавалися про те, що я пишу, що я щось видала. Мені не потрібна була реакція моєї родини на мої книжки, їхня рефлексія, а лишень, якби шо, розуміння того, що мені важливо було написати про ті речі. Деякі уривки я читала мамі, молодшим сестрам. Але вдома у нас в Замагорі є лишень мої «Вивчєрики». Їх читав брат, старша сестра, племінниця. А «До данцу» і «У нас, гуцулів» я не привозила д’хаті. І ніхто не допитував: ні — бо ні.

З архіву письменниці

— Коли читаєш діалоги у книзі «У нас, гуцулів», то спадає на думку, що такі ж діалоги лунали і сто років тому. Чи інакшими вони стануть через сто років потому? І чи швидко зміни торкаються гуцульського способу життя? Чи варто зберігати його деяку архаїчність?

— Ми дома говоримо гуцульською. В горах інакше просто ніяк. Самі гори говорять гуцульською. Поки є гуцули, доти є гуцульська. Якщо читати «Діда Йванчика» Петра Шекерика-Доника, книжку, написану майже сто років тому, гуцульською мовою про гуцулів, то в ній все ж трапляються гуцульські слова, які в наш час серед гуцулів все рідше, або взагалі вже не вживаються. Це стосується також деяких змін в побуті чи звичаях. Але в житті все так є: щось відходить. Щось додається. Змінюється. Життя не було б життям, якби застигло й не зазнавало змін. Як і мова. Але сама суть, гуцульський дух, залишається. І це — найголовніше.

— Як Ви ставитесь до масового туристичного паломництва у Карпати? Чи не завдає це шкоди?

— Є абсолютно туристичні місця, спеціально облаштовані для туристів. І вони існують вже відколи. Є тенденція розростання цього туристичного простору. Хто би забороняв людям подорожувати, мандрувати. Пізнавати. Але тут вже дуже залежить від кожного окремого туриста, його поведінки й мети подорожі. Наше село Замагора знаходиться ген далі від звичних туристичних маршрутів. Вонo не є центровим. До нього потрібно спеціально їхати, воно, як в нас кажуть, розташоване не попри дорогу. Тому вбережене від туристичних набігів. Можливо, тут варто говорити не так про шкоду від туристичного паломництва в Карпати, як про самі «паломницькі центри», відсутність розумної базової основи для туризму — інфраструктури.

— А як виникла ідея дитячої книжечки? Чому Ви вирішили самостійно її оздобити і чи свідомо не додали словничка гуцульської говірки? (йдеться про книгу «Вивчєрики: полонинська оповідка для дітей та їх батьків»)

— Три роки тому я працювала над розшифровкою аудіоархіву до документального фільму Остапа Костюка «Жива ватра». Я перекладала розмови героїв фільму з гуцульської на українську. Це були розповіді головних героїв, вівчарів, про їхню працю, про вівчарство, про полонини на Гуцульщині. Мене дуже вразили ці люди, їхня відданість справі і любов до неї. До того ж, я змалку ходжу на полонини. Ми збираємо там афини, ґоґодзи. Зустрічаємося з вівцями, коровами. Ватагами, бовгарями, вівчарями. І з роками все менше стає овець на полонині. І людей, охочих займатися цією справою, вівчарством. То ж мені захотілося розповісти про це. Про цей дуже багатий і водночас сповнений труднощами світ полонинський. Але в дуже простій і злагідній формі. Дитяча книжка — сталася найкращою можливістю для такої оповіді.

Мені спочатку хотілося запросити когось з досвідчених ілюстраторів до співпраці. Але тут така тема — гуцульський світ, полонини. Вівчарство. І малюнки мали лиш доповнювати текст, а не бути основними. То ж я спробувала сама. Пригадую, не могла ніяк добре намалювати овець. Якісь виходили не такі. Консультувалася у своєї дев’ятирічної учениці, яку вчу німецької. Вона мене вчила малювати таку товстеньку хмаринку, то і є овечка з вовною, а потім додавати кружечок — голівку. І лиш потім вушка, очка, ніжки…

Так, словничок, це те, чого немає в жодних моїх текстах. І не має бути. Гуцульська мова — це найперше інтонації, мелодика, тембр. Вимова. Ритм. Такт. Мої діалоги в текстах радше не читаються, а співаються, як гуцульська співанка.

З архіву письменниці

— Головний герой «Вивчєриків» дуже самостійний і вже, здається, визначився зі своїм покликанням. Як складеться його подальше життя?

— Якщо він і надалі буде собі не зраджувати, робити те, що любить, не соромитися свого покликання, то не загубиться в житті. Буде на своєму місці. І все буде так, як має бути.
Чи не є цей хлопчик ілюстрацією до ваших слів, про те, що дитина сама годна вирішувати, як з нею поводитимуться оточуючі? — це дуже цікава думка, на підставі чого вона виникла?

Я прикладала чимало зусиль, і це я добре пам’ятаю, щоби ставлення батьків, братів і сестер було до мене таким, як я хотіла. Але тут і самій потрібно було виробляти своє ставлення до кожного зокрема. Знаю лишень, що я дуже не любила, коли хтось думав, що я мала і старші краще знають як має бути. Іноді я спеціально йшла наперекір, щоби лиш вибороти право самій знати як краще.

— У Ваших текстах повсякчас зустрічаються профеміністичні зауваження — вважаєте цю тему актуальною для нашого суспільства?

— Я народилася у багатодітній сім’ї. Нас дев’ятеро. Я за рахунком шоста. Дві найстарші сестри. Потім — три брати. Тоді — я. Після мене ще три молодші сестри. Тобто проблему нерівності я зазнала ще змалку. Піди, принеси, подай, візьми, забери, вернись і ще раз забери — так звертаються брати до своїх сестер, особливо до молодших. Я чинила спротив такій експлуатації, не давала себе під ноги — і це збурювало у старших братів не найкращі емоції. І я була собі таким одним у полі воїном: старші сестри уже виросли, мені до них далеко, молодші — ще малі.

Мама мовчить. Тато просить мене не огризатися, послухатися, бо мені гірше буде, бо я мала, слабка, а вони хлопці, дужі і сильні. Однак я не відступала і брати таки були вимушені почати ставитись до мене по-іншому. А згодом і до моїх молодших сестер. «Ви такі, їк вашя Любочька. Навчіла вас си ни слухати!» Насправді це дуже непроста тема і потрібно починати зі своїх родин. Не терпіти принижень. Відстоювати себе. Говорити про це. Бо проблема існує. Замовчувати її — не вихід.

— І традиційне останнє питання: що зараз читаєте? На які книги радите звернути увагу?

— Зараз в основному читаю на німецькій мові, з якої перекладаю. Але зайду в книгарню і завжди для себе знайду там щось цікаве — це і поезія, і проза сучасних українських авторів, і перекладна література. І багато різноманітних новинок, видань, перевидань. Насправді вибір різноманітний і тут кожен сам собі радник.

 Катерина Коркішко

Підліткові повісті з’являються, як підсніжники серед зими. Деякі й справді з весняними настроями і назвами. Василь Теремко, директор «Видавничого центру “Академія”», започаткувавши лінійку видань для тінейджерів, нещодавно і сам наважився дебютувати як автор для цієї аудиторії. Розпитали його про перший досвід писання для підлітків.

За ким підглядали і з ким радилися, щоб персонажі повісті «16 весна» вийшли об’ємними й цікавими?

За життя багато побачив і пережив, різного назбирала пам’ять відчуттів і вражень. Придивлявся і прислухався до теперішніх підлітків, але нікого не копіював. Якихось дуже віддалених прототипів герої повісті мають, але жоден із них не є копією.

Ви зробили собі ім’я у видавничій справі, науці, викладацькій діяльності. Переймалися про те, що підліткову книжку сприймуть як повчання дітям?

І гадки не мав про це і не хочу цього — куди мені до Мономаха. Кожен літературний твір, «16 весна», сподіваюся, теж — це діалог із читачем, сигнал його емоціям, думкам, а все інше — в його волі. Судження читачів про неї різні, і це добре, бо так має бути.

То повість «16 весна» — це ретроспективний погляд на себе чи сучасну молодь?

Це погляд на час і його обставини, покоління і характери. Спочатку здавалося, що я створюю героїв, їхні історії, і тоді було складно — відчував опір матеріалу. А коли вони зажили по-своєму, то поламали всі задуми, заставивши придивлятися, прислухатися до них і писати про те, що з ними відбувається. Тому деякі з них зовсім інші, ніж бачив їх раніше.

Як, за вашими спостереженнями, грає сучасна молодь: які козирі має, де блефує, чого ще не може чи не вміє побачити?

Я би не узагальнював. Звичайно, кожне покоління по-своєму особливе, сучасні тінейджери (покоління «фаундерів») — також. Але в межах покоління багато різних характерів, доль й учинків, відмінностей у поглядах на життя, саморозумінні, поведінці, стосунках і мові. Життя — багатоманітне, певною мірою воно — ще й вир випадковостей. Щось із цього охопила «16 весна». Багато іншого оживе в наступній повісті, яка непокоїть думки.

Вдалося пропрацювати свої підліткові страхи й комплекси? Кажуть, письмо — найкраща автотерапія.

Хто із нас ріс без страхів. Тим більше, що лякали з перших днів — як не «песьом», то «хортом» — прізвище дільничного міліціонера, перед яким тремтіло село. Схильність до «страшних» історій була і в нашій «бахурячій» компанії — щось собі навіювали, а пізніше — і молодшим нерви пробували. Всіляке було, але в повісті слідів того не бачу. А ось сліди інших історій є. У неповних сім років пас уже корову, а на пасовиську норови суворі. Значно старші за тебе — б’ють, і терпиш без права плакати, щоб не обізвали «бабою». Від інших відбиваєшся як можеш. На когось сам кидаєшся, і знову бійка.

А потім усі інтереси, крім книжки, заступив футбол. І теж драма: не беруть грати, бо, перенісши стовбняк і рахіт, нічого не можеш. Мало хто знає, скільки чого було, щоб уже весною у восьмому класі взяли в дорослу команду, ще й хвалили. Там була моральна підтримка кількох дорослих. Не знаю їх мотивів — може, тому, що готовий був на все, лиш би допустили туди, де м’яч. Таке життя заставляло швидко вивчитися «на чоловіка» і не піддаватися страху. Зовсім протилежне — з дівчатами… «Комедії» там були всілякі: я їх романтизував, розгублювався перед ними, сподівався, що вони все за мене зроблять, а кому таке подобається. З часом якось це переріс, та щось із того сидить у мені дотепер.

Варто очікувати нових історій про різні пори року людського життя?

Є багато в голові, навіть щось «доросле» є. І час підпирає, але це не для теперішньої розмови.

Видавати свою книжку у своєму ж видавництві: виклик собі чи самозахист?

Ні одне, ні друге — просто так зручніше. Ну, й у всьому будеш винен сам, а може, винити себе і не доведеться.

Поспілкувалися з харківською письменницею Таіс Золотковською напередодні виходу її нової книжки «Ай-кім: Морозиво для Лесі». Любов авторки до своєї роботи справді вражає. Вона пише у різних жанрах, для дітей і дорослих та проводить майстер-класи для письменників-початківців. Тож і ми поговорили з нею про творчість, хороші книги, дитинство і… морозиво.

Багато наших читачів знають Вас як дитячу письменницю. І нас, зокрема, цікавить питання чому Ви вирішили писати для дітей?

Це дорослі вигадали ділити людей на дітей, дорослих, старих.. Мені подобається думати, що я пишу для всіх. І коли я звертаюсь до читача, розказуючи історію, я не думаю про нього, як про «дитину», а тільки як про того, хто слухає, що я розповідаю.

Вирішити проблему у простій історії — це виклик. Мені дуже цікаво, як діти сприймуть Лесю та її сестричок.

На одній з Ваших лекцій Ви говорили про дитинство як джерело натхнення для письменників. Ви черпаєте натхнення з цього проміжку життя? І чи не поділитесь якимось яскравим спогадом дитинства з нами?

Так, дитинство — то наше все. Довгий час я думала, що не маю спогадів з дитинства, та чим більше згадувала, тим більше вдавалось знаходити їх.

Багато спогадів пов’язано з морським відпочинком. Я пам’ятаю високі хвилі, солоне море, як вперше побачила дельфіна та дендрарій. Ми відпочивали з бабусею і батьками. І тоді ж я полюбила читати.

На якому етапі вашого життя ви зрозуміли, що хочете бути письменником? У вас дві вищі освіти, одна з яких в галузі психології, чому обрали саме такий фах і як він впливає на ваші твори ?

Я розповідаю історії й отримую від цього задоволення. Я бачу світи, міста, а головне — персонажів, які просять, щоб їх пригоди було розказано. Це я і роблю. А у якому віці — в шістнадцять років.

Відгук на книжку Таіс Золотковської «Лінія зусилля»

Які автори найбільше вплинули на формування ваших смаків і звичайно на становлення як письменниці?

«Місіс Деловей» та «Хвилі» Вірджинії Вулф. Роботи Етґара Керета та Ерленда Лу, а також, безсумнівно, Володимир Набоков та Ісак Башевіс Зінґер.

Яку ключову ідею ви б хотіли донести своїм маленьким читачам?

Я хотіла розказати їм історію Лесі, її шлях і звернути увагу на те, що, коли нас мучить питання, ми можемо звернутися до інших у спробі знайти відповідь. Але де саме ховається секрет, ми зрозуміємо самі.

І так, морозиво це смачно.

Кажуть, що сучасні діти мало читають. Як, на вашу думку, необхідно із цим боротися ?

Треба не боротися, а мотивувати. Зазвичай батьки добре знають, чим цікавиться малюк, тож можна купувати йому/їй книги з цієї теми. Обов’язково красиві та, якщо дитина мала, з великими літерами, щоб було легко читати.

Те саме і з дорослими. Нам подобаються гарно оформлені книжки, правда ж? І щоб в них розповідалось про теми, які нас цікавлять.

Щодо Вашої нової книжки «Ай-кім: Морозиво для Лесі» — як «народилася» родина Лесі та чому саме з морозивом у дівчинки такі складні стосунки?

Родина Лесі існує насправді. Тільки з невеличкою різницею, живе вона не в Україні, а в Америці. Прототипами для героїв стали мої маленькі сестри (наші батьки — троюрідні брати). Влітку ми з чоловіком відвідали Нью-Йорк і провели кілька днів у компанії дівчаток та їхніх батьків. Дядько і тітка відвезли нас усіх до крамниці морозивника, де ми скуштували різні смаки. А чого варто було спостерігати за дівчатами (2, 4 та 6 років), які ласували морозивом! Справжнє щастя.

Другий епізод трапився зненацька, коли ми були на пляжі й виїзд на машині було заблоковано морозивником, який приїхав на своєму фургончику. Я сиділа в автівці й дивилась на дітей, що купували ласощі. Слухала мелодію. І з’явилась ідея.

У дитячих книжках ілюстрації відіграють чи не найважливішу роль при сприйнятті всієї історії. У Вашій книжці за художнє оформлення відповідала Юлія Пилипчатіна. Чому саме її малюнки прикрасять сторінки Ай-Кім?

Я дуже люблю роботи Юлі і саму художницю. Вона носить у собі казковий світ і все, що пов’язано з її життям має магічні напівтони. Юля добре відчуває історії, а поки малює — навіть проживає. Саме на таку глибину і увагу я чекаю від художника.

Ну і наостанок найважливіше і найсерйозніше питання до Вас. Яке Ваше улюблене морозиво?

Фруктове у вафельному стаканчику! Темно-рожеве, яке готують в Харкові.

Пам’ятаєте своє перше прочитане слово? А першу прочитану книжку і той неймовірний світ, який відкрили вам її слова? Автори дитячої книжкової серії «Читальня», яка вийшла друком у видавництві «Ранок», згадують, що мотивувало їх до читання, і дають поради батькам маленьких читачів.

Таня Стус — креаторка серії «Читальня», авторка книг «День народження», «Таємна змова»

Батьки розповідають, що одного разу я, чотирирічна, цілковито несподівано для них прочитала на вокзалі слово «каса». Дивовижа була в тому, що мене ще не починали вчити літер. Однак я постійно була присутня під час читальних «тренувань» моєї старшої сестрички. Відтоді я читала безперервно. Хороший приклад від важливих для читаки людей — неабияка запорука успіху.

Марія Артеменко — авторка книги «Таємниці хмар»

Я гралася з літерами у «наздоганялки». Цієї забавки мене навчила двоюрідна бабуся Катерина, яка багато років працювала вчителькою. Правила прості: дорослий ставить вказівний палець на початку слова й рухає ним зліва направо, закриваючи собою подальший текст. Щоб «палець-словожер» не наздогнав літери, дитині потрібно встигнути прочитати текст. Це захоплює і мотивує. Бо хто ж захоче, щоб його з’їли? Хай навіть на сторінках. Читання має бути веселим.

Олеся Мамчич — авторка книг «Електромобіль Сашко» та «Хто з’їв мою піжаму»

Я навчилася читати досить рано, ще дошкільням, і стимулювала мене до того змагальність. На одному дні народження знайома ровесниця почитала щось публічно. Я настільки обурилася через власне «відставання», що за пару місяців, уже на своїх іменинах, не просто читала, а показувала всім уласноруч виготовлену «книжку» з авторською версією казки про Машу з ведмедем та ілюстраціями.

Галина Ткачук — авторка книги «Синя коробка»

Читати мене навчив мій дід Іван. Оскільки він навчив мене іще багатьох інших речей (розрізняти види птахів та дорожні знаки, робити математичні фокуси із сірниками тощо), то я добре пам’ятаю основний секрет його вчительського успіху. Чого б мій дід не брався мене вчити, атмосфера складалася така, ніби це останній на світі справжній чарівник секретно передає таємне знання обраній дитині. Оця особлива таємнича атмосфера — основний секрет мого раннього читацького успіху.

Сергій Лоскот — автор книг «Хлопчик і відьма», «Поганий день і веснянки»

Колись, коли я був маленький — я мало не потонув тільки через те, що не не вмів читати. На морі був пірс, і всі діти стрибали з нього праворуч, і їх було так багато, що доводилося стояти в черзі. А я подумав, що діти дурні, і стрибнув ліворуч … А там було дуже глибоко, і якби не мама, я б потонув. А якби вмів читати, то прочитав би надпис — «Стрибати заборонено. Пристань». Ось така історія. А ще я плавати не вмів.

Усі свої досвіди письменники вклали до серії книг для першого самостійного читання «Читальні». Основний секрет яких автори вбачають у вдалому поєднанні цікавих сюжетів, динамічного ілюстративного ряду та післячитальних завдань. Після знайомства із книгами «Читальні» любов до читання приходить і залишається назавжди.

Не(звичайні) — це серія розмов з авторами видавництва «Зелений пес» про їхнє «собаче» життя після друку. Стати поетом, письменницею, казкарем — хіба до такого можна докотитися? Звичайно можна. І незвичайно теж.

Розвідник, учасник війни в Афганістані, перекладач з китайської, бард, автор книжки «Мишасько і розгардіяш» про пригоди мишеняти-пустуна — це все одна людина, В’ячеслав Купрієнко. Поговорити з ним встигла у перерву між зустрічами зі школярами в одній з київських бібліотек — організованими й  веселими розгардіяшами. За кавою, у затишному кабінеті завідувачки слухала про те, як воно — придумувати живі історії, серфити з дітьми на одній хвилі й блукати в темряві.

—  Сьогодні за п’ятибальною системою все пройшло на п’ятірочку. Зазвичай нижче четвірки в мене не опускається. Хоча буває по-різному — від віку залежить, які діти. Якщо дошкільнята, з ними трохи по-іншому треба. Читаєш їм, слухають — ооотакі оченятка! А взагалі, діти хочуть екшн. Коли от приходять Письменники, Поети (робить бундючне обличчя), дітям зразу стає нудно.

— З дітьми треба вміти спілкуватися, зацікавити їх, «включити» якось.

— Так, з ними спілкуватись треба активно: «Ви теж так мрієте?» — «Таааак!» — і все, вони уже з тобою поряд, на одній хвилі, ви в одній зв’язці. Або коли викликаєш їх, питаєш хто вони, як вони, що вони читають… В ігри з ними граєш. Ну плюс іще пострибати-побігати, пожужжати на вухо, таке. Деякі дуже добре грають, прямо актори, оце читаєш — літає, жужжить, крутиться. Коли це зовсім незнайомий текст, жива імпровізація — людина відкривається яка вона є, в неї немає підготовки, нема заготовки. Це цікаво.

— Тобто для вас оце мірило успіху, те, що ви вимірюєте своєю умовною шкалою, — це наскільки діти активні, наскільки вони відкриваються, наскільки світяться після презентації. (В’ячеслав ствердно киває).

— Мої діти зараз уже дорослі, а коли маленькі були, тоді, власне, й почалося моє письменництво, якщо можна так сказати. Дружина скаже: «Так, ідіть он читайте казки!» — то все, діти починали літати, розгардіяш був ооотакий (широко розводить руки в сторони). Починав читати казку якусь — один-два абзаци читав, а тоді починав видумувати спонтанно. Тобто мене несло кудись, а дітям дуже подобається, коли вони нове щось чують. Обов’язково якісь словечки мають бути смачні — бачили, як вони на них реагують?

— На слові «засранець» одразу пожвавішали.

— Так, і от дехто носи морщить, але ну от слово таке, що ж тут… Ці словечки підкупають, і діти тобі довіряють. Якщо нема довіри, то… (хитає головою). Ну а для цього треба, звісно, по-справжньому любити дітей. Вони без масок ще ходять, щирі. Якщо діти бачать, що ти не в масці прийшов, письменник, повчати їх, виховувати, вони розуміють, що ти такий самий, веселий. Це просто все, воно лежить на руках, на поверхні, і нічого не треба видумувати.

— Як у вас взагалі визрів цей задум, зробити книжку? Зафіксувати ось це все, що ви розповідаєте своїм дітям.

— Справа в тому, що задуму не було жодного, взагалі. Це був якийсь прикол: я написав одну історію, потім дві. Штук п’ять якось написав за одну добу, друзям кинув… У нас вдома ще собака є, ми його постійно озвучуємо. Прийшов оце собака до мами, я за нього кажу (кумедним голосом): «Мам, дай поїсти що-небудь, що ти жлобишся». А вона йому: «Так, нема нічого, ти вже щойно їв, іди звідси». «Ну чо ти жлобишся, ну ти ж сама їси, ну дай шматочок». Комунікація така дуже цікава через тварину. Якимось чином теж впливає на оце моє письменництво… Я відношусь до цього слова доволі… я і «письменник… (стинає плечима) Це більше про саму історію. От накидав у Фейсбуці, всім подобається: «О, давай іще пиши!». А потім, коли уже накопичилось штук тридцять історій, — «А давай видамо!» Отак воно й відбулось. Головне — щоб «в льот», писати без жодного плану. Тому в оцій книжці немає жодного моралізаторства. Трошки побоююсь, щоб не з’явилося… У 2014 Майдан був, ми з 2015 взялися перекладати (книжка була написана російською). Дуже досвідчені люди працювали, поети, філологи. Виявилось, що не так просто перекласти, багато неологізмів у мене. «Булькошльоп», «джмелельотчик» — подобається мені таке. Має бути сочне, приємне на слух, мелос мати — тоді може жити. І от Інна Ковальчук — перекладач, поет класний, — нещодавно мені відкрила очі, каже: «Ця книжка знаєш чим відрізняється від Нестайка чи ще від інших? У тебе немає злих героїв. Всі герої добрі». Це природній мій стан, мабуть. І дійсно, от є хороші й погані герої, навіть коли зло перемагає в дитячих книжках наприкінці — воно ж присутнє все одно. А в Мишаськових історіях його немає.

— От ви прийшли до того, що треба видавати, влізати в це діло, шукати гроші, видавництво — власне, робити книжку. Наскільки для вас було важко стикнутися з цим процесом, коли треба піти й видати?

— У мене був невеличкий досвід видання книжок, я вже розумів трохи, який там механізм. Багато кому надсилав, навіть брав участь у конкурсах, в «Коронації слова», але якось воно все непомічене пройшло. Я до цього по-філософськи ставлюсь: воно  має статись, коли має статись. От із «Зеленим псом» — фронт допоміг, війна. Я багато їжджу на фронт зі своїми піснями, і якось мені дзвонять з фронту знайомі волонтери: «В’ячеславе, ми хотіли вас запросити до себе, наш комбат ваш фанат, постійно ваші пісні слухає». А він теж в Афганістані воював, як і я. Так нема питань, на його день народження їду під Донецьк. Я у них три доби провів, біля десятка концертів в різних підрозділах дав. І коли ближче познайомився з людьми, зізнався, що в мене ще є дитяча книжка, треба видавати. А волонтерка Ядвига радісно: «О, я знаю братів Капранових!», дає мені телефон. Як повернувся у Київ, набрав когось із братів — там кажуть: «Добре, пришліть рукопис». І якось отак відбулося — за тиждень відповідь: «Хороший текст, давайте». Познайомилися з Оленою (Олена Олійникова — головна редакторка видавництва «Зелений пес». —  прим. ред.). Робили самі з друзями макет: Оленка не зразу — то не так, отут верстка не така, який то формат у вас взагалі? — але погодилася. Ну я ж все розумію, та коли видавництво робить макет, то додаткові витрати. Але запропонували трошки більший формат за ті самі гроші, і от класно — трохи менший був би уже ні те ні се. Потім домовились за якусь дрібну суму ще той макет доробити. От треба професіоналам у всьому довіряти:  ми таки довірилися, і зараз всі задоволені, і ми, і ви (сміється). Коли вже книжечку потримав, пальчиками її помацав, почитав — то я задоволений кінцевим результатом. Дійсно класно вийшло. Оце б переміг десь там у конкурсі, щось би видали якось… А на якість треба орієнтуватися, життя мені підказує: краще менше зроби, але якісно. Краще одну пісню напиши одну, але кайфову.

— Цікаво було почути, як це — бути автором у Україні. Коли людина тільки починає — як це для неї? Як це для вас було.

— Мені це все, якщо чесно, взагалі по барабану. Просто робиш діло й роби. Якщо вже починаєш корону на себе міряти — це не цікаво. Нічого не вийде з цього. Кількість завжди має видати якість. От назбиралося, що з ним робити? Давайте на папір. Давайте якось доносити до читачів. І от заходиш в магазин, чи в інтернет, там же стільки книжок для дітей — безліч. І зроблені дев’яносто відсотків гарно всі. Приходить покупець, дивиться — якийсь В’ячеслав Купрієнко невідомий, а поруч лежить… хай буде Джонатан Свіфт, який тиражами стотисячними видавався. І він коштує 30 гривень, а в мене тираж 500 чи 1000, книжка коштує 150 гривень. І хто буде купляти того В. Купрієнка, га? Тому мені цікаво самому спілкуватись, коли діти тебе чують, бачать, і ти бачиш, що он скільки купили, пачку одразу.

— Зробити книгу одне, а показати, що вона класна — то зовсім інше.

— Так, щоб люди побачили, повірили, прочитали із захопленням. І от забув зараз цим дітям сказати: хай напишуть, намалюють свою історію про Мишаська, щоб воно далі жило. Мій особистий інтерес — щоб воно продалося, окупилося, щось далі писати, — то таке. Я дивлюсь далі: головне, то дитина. І воно ж у них десь щось вистрілить, хай не у всіх, хай у двох, у трьох з тих, що сьогодні були. Комусь гітара сподобалася, от зараз прийде додому й почне: «Мам, купи гітару». І буде грати. Якийсь такий поштовх, от у вас він був, правильно? І у мене. Було щось, а ти не бачив, а тут раз — і тобі хтось очі відкрив на це саме, яке отут лежить.

— Та й у магістратурі було, що тут про школу говорити.

—  Ми всі живі люди, ми залежимо всі від цих інформаційних сплесків, хвиль. От слово «цікавість», «інтерес». Я ще років 15 тому ставився до нього якось так… Ну цікаво, то й цікаво. О, жінка цікава — далі пішла, все. А цікавість — це ж локомотив, це шалена річ. Коли ти робиш те, що тобі цікаво, — це зовсім інший рівень того, що ти виробляєш. Взяти бійців на фронті: добровольця і призовника. Однакові солдати, з однаковими м’язами, автоматами, але різні. Одне — коли людина заряджена на щось, на якусь задачу, й зовсім інше діло, коли він примусово прийшов щось там відбути. Два різних солдати. Я багато чого люблю робити: співати, писати прозу, вірші, пісні. Не встигаєш, не вистачає тебе, а цікавості багато. Є люди, яким нічого не цікаво. Як це, чому? От десь сидить в людині цей моторчик цікавості, де він? Сподіваюсь, що оці зустрічі розбудять ту цікавинку в дітях. Що таке життя, врешті-решт, якщо тобі не цікаво його прожити?
— Яку можете пораду дати авторам, що тільки починають, хочуть робити те, що їх цікавить?

— Більше за все не люблю, коли мені щось радять, тому не бачу себе порадником. От взяти пісні: я лауреат багатьох конкурсів, фестивалів. «Пісні народжені в АТО» — хлопці коли тільки почали писати, багато хто звертався: «А ось подивіться, я написав». І ти іноді слухаєш і бачиш, що пісня… ну от гівно. Поетичного там нічого нема. Люди відверто заносяться, але я ніколи не піду і не скажу: «Сєрьожа, ну так не пишуть, це не правильно, так навіть не кажуть». Єдине, коли до мене звертаються і просять реально допомогти. І багато хто не розуміє, що тільки критика справжня — то рух вперед. Я завжди провокую всіх на критику, коли щось роблю: «Давай, кажи, що там». Оплесків, оцього всього мені вистачає. Всі ці купання у ваннах теплих — це класно, але це шлях в нікуди. Оце, мабуть, і є порада, якось сказав і сам не зрозумів (сміється). І ще оцей ланцюжок від написання до видання — все це залежить від продажу. Все одно на коні ті, хто цю останню ланку зайняв. Не ті, хто винайшов, не ті, хто метал добув, машину зробив, а кому вдалось продати. Тому треба йти до покупця, в прямому й переносному сенсі, треба продавати себе. Для багатьох творчих людей це, може, образливо звучить: «Ой, я не продаюсь»…

— Тобто необхідне спілкування, треба встановлювати контакт, коли продаєш.

— Так, показати товар лицем, себе лицем. І для мене це цікаво. Не було б цікаво, я б це не робив. От чисто як на роботу я б не ходив. Я не людина «купи-продай», я б тоді не писав і займався іншими речами. У нас таких авторів, що можуть просто писати і продаватися —десятка два: Шкляр, Жадан, Забужко… І я ж по всіх їхніх толоках їжджу, виставках, знайомлюсь з багатьма. Шкляра знаю. Ну, не те щоб знаю, так, спілкувалися пару годин. Але вони все одно проводять презентації. Люди приходять, підписують, з ними спілкуються. Хочуть почути, доторкнутись. От за радянських часів, з дитинства пам’ятаю (я сам в Луганської області родом, з міста Алчевськ), один-єдиний раз був, коли якийсь до нас письменник прийшов. І я не міг собі уявити, щоб радянський письменник, оцей небожитель, спустився і прийшов до нас до школи. А в сучасній Україні ми всі зараз — на відстані витягнутої руки. Тому треба йти, простягати руку й замикати це коло комунікаційне між автором і читачами.

— Підсумовуючи: якщо ти вже щось робиш — ти маєш робити це добре, бо інакше це не має сенсу. І ти не кидаєш це щось в порожнечу, а несеш людям, тому важливий зв’язок, контакт. А що є найскладнішим в усіх цих процесах? Для вас особисто.

— Мабуть, складне для людини те, що їй не природно робити через її ментальність, характер, її романтизм, її поетизм. От мені не природно продавати. Хтось бізнесмен — стоїть, продає якусь стару машину. Ти можеш рік її продавати — і нічого. А він раз — і за п’ять секунд нема. Якийсь талант, хист, легка рука. Робить природну для себе річ. Я от не лякаюсь бути наодинці сам із собою, для мене це цікаво. Їду собі десь: тут накрапав собі якусь нотаточку, там в книжці якийсь оборот, класне слівце — приткнув туди. І ти працюєш, тобі добре. А спілкуватись з якоюсь нецікавою людиною… Ти просто втрачаєш час. Це ти опускаєшся до його рівня, не він піднімається до твого. Отака цікавість — природне моє середовище. Тому я не можу сказати, що пробиваюсь якось, наприклад. Якщо робиш — то воно все одно якось буде. Як казав мій улюблений персонаж солдат Швейк: «Єщьо нікогда нє било так, штоб нікак нє било». Ніколи ні в кого нічого не прошу, принципово. Самі приходять, якщо треба — дають, бо бачать, що ти робиш щось. Життя — воно якось регулює ті клапани: десь відкриває, десь закриває. І тобі вдається те, що задумав. Як у фізиці: якщо ротор обертати в магнітах, з’являється струм. Якщо не обертати — нічого не буде. Щось робиш — з’являються якісь люди незнайомі, раз — познайомилися, раз — хтось комусь щось сказав. От як же ж і до «Зеленого пса» прийшов. Через якісь ходи, туди, сюди, через якийсь такий Донецький аеропорт ми й знайшлися. Зараз мої друзі видають збірку «Пісні війни». Питають мене: а де, а хто. Кажу: от, нормальне видавництво, люди класні, ми одне одного розуміємо. Швидко робиться, професійно. Чого я буду когось там шукати, коли я точно маю гарантію, що буде класно, що тебе не обдурять, не кинуть. От і звертаюсь до вас, і вам же ж добре (посміхається).

— Коли хороші тексти, то й добре. Ви бачили б, що нам іноді присилають, — на голову ж не налазить.

— Звісно! Оце думають, що пісні про війну — вони поза критикою. Що якщо ти написав, наприклад, про ДАП (прим. Донецький аеропорт), то все — треба встати і плакати, розумієш. А в тій пісні же сміття дев’яносто відсотків — ну ні про що. А людині це сказати — він друга втратив, про нього писав. Ну як йому скажеш? Так, емоційно чесно написано, але поетично це… (кривиться). Кажеш: бери читай, як люди пишуть, класики. Стуса почитай, сучасних хоча б. Але ж «он бил нє чітатєль, а пісатєль».

— Оце наша головна редакторка те саме говорить.

— Ну от, бачите, в одному ж окопі сидим (сміється).

— Повернулись до того, що критику все ж таки варто сприймати, інакше стоятимеш на місці.

— Можливо, варто починати ще з дошкільнят. От візьміть школу. Сама система освіти, принаймні за радянських часів, це ж… Прес. Напихання ідеологем, штампів. А дітей треба вчити лише одному — щоб вони вміли самі думати. Правильно, неправильно відповів — не важливо. Важливо, що він сам думає, чому так відбулося. От знаєш, що був собі Наполеон і у 1812 році він чогось поперся в Росію. Чого він туди поперся? От далі сам думай. Філософія виникла з сумніву. Нема сумніву — немає нічого. Оце в Маріуполі одного разу зустрічався з дітьми, третій клас, і там один хлопчина був, на голову вищий від усіх. Викликаю пару дітлахів, щоб почитати в ролях, а вони ж всі руки тягнуть, всі хотять. Я його висмикую — а він читати взагалі не вміє, хоча йому років 12. І не відішлеш же вже назад, і що робити? Я його обняв, почав за нього читати. І тепер кажу [вчителям]: викликайте лише тих, хто вміє читати, бо тягнуть руки всі, у всіх очі горять. І це така примітна ознака нашого часу — оці понти, уся оця «поплавщина», як я її називаю, коли ти безвідповідально ставишся сам до себе. Ти не вмієш читати, а руку тягнеш. Ну що ти робиш? Так само і в політику лізуть, і скрізь. Це пласт людей такий. Відповідальності не вистачає, самокритичності. Люди не розуміють. Це безмаячкове плавання якесь. А маячки мають бути. Це ми просто ще переходимо від тоталітарного режиму до вільного, і люди дезорієнтовані, зараз купа всього полізло, ліві, праві, зверху, знизу, купа релігій, купа сект. І люди кидаються в усі боки…

—  Батьки розгублені, вчителі розгублені. І це дуже відчувається, коли людина потім приходить в університет і викладачі (адекватні викладачі, не «поплавщина») не знають, що з нею робити. І це все дуже важко рухається, і дітям потім (якщо вони захочуть думати) треба проробити вже набагато більшу роботу.
— Так, треба щоб були залізобетонні маячки. Хай небагато, але вони мають бути. От вимкни світло, нюх, вуха — і через секунд десять почнеться паніка. В Криму, під Сімферополем, є Мармурові печери, ми там колись були на екскурсії. Там є підсвітка, але взагалі — повна темрява. І мені цікаво стало — попросив у гіда вимкнути хоч на десять секунд світло, і щоб тиша була. А там же цілий стадіон під землею. І от вона вимкнула — і повна темрява. На землі все одно зорі вночі, місяць підсвічує. Кажу всім «Тшш, тихо!» — всі завмерли. І ти точно знаєш, де вихід. Але через десять секунд ти починаєш сумніватися, чи туди йти, чи сюди. Паніка. Дезорієнтація. І ти розумієш, наскільки світ інший. Щойно прибрати орієнтири — ти без них ніхто. Оці всі магнітні поля, все інше, що ми не відчуваємо і приймаємо як належне, — їх вимкнути — і все руйнується, сиплеться. І от зараз у суспільстві ми маємо темряву. Можливо, оці зустрічі зі мною намітять для дітлахів якусь віхочку.

Фото з презентації, інтерв’ю — Свєтослава Милорадович

Не(звичайні) – це серія розмов із авторами видавництва «Зелений пес» про їхнє «собаче» життя після друку. Стати поетом, письменницею, казкарем – хіба до такого можна докотитися? Звичайно можна. І незвичайно теж.

Марусі Щербині 14 років, а вона вже видала власну книжку й навіть почала писати цілу пригодницьку серію! «Небилички від Марічки» вийшла друком у травні та вже встигла захопити юних (і не тільки) читачів. Про карколомні письменницькі плани, які ця завзята життєрадісна дівчинка вже втілює в реальність, ми з нею початилися, щоб не порушувати жодних карантинних приписів.
Марічко, чим читачів зачаровують твої історії?)

Ця книжка про вигадані світи, чудернацькі пригоди та здійснення мрій. Про справжню дружбу й неймовірні дива, що можуть трапитися з будь ким із нас)

Звучить дуже круто! А з ким читач відправиться в подорож?

Героями моєї книжки є звичайні дітлахи, що живуть у нашому реальному світі. Оскільки книжка складається з кількох розповідей, то й головний герой не один.

Є події, узяті з реального життя) Наприклад, прототипами деяких героїв є моя сестричка та її друг)

А якими вигаданими світами можна помандрувати в «Небиличках»?

Читач зможе потрапити в Країну Дитячих Мрій, помандрувати Країною Музики й Крижаною Імперією. Кожен зможе здійснити подорож туди, де все можливо, навіть неможливе. Й усюди на читача чекатимуть цікавезні пригоди й нові друзі)

Слухай, ну таке нафантазувати — це треба мати скільки часу і натхнення! Довго писала книжку?

Приблизно рік)

Іноді в людей, що пишуть вірші чи прозу, буває такий стан, коли писати хочеться, але нічого путнього на думку не спадає, або все не подобається й узагалі хочеться кинути цю затію. Бувало в тебе таке? Чи писалося легко?

Писалося легко, я фантазувала і записувала свої мрії. І в моїй книжці вони всі здійсненні)

Можна сказати, що писати — це твоє хоббі?) А чим ще любиш займатися?

Так, писати — це моє хоббі) Я дуже люблю цю справу, та, крім цього, дуже люблю танцювати, займаюся хореографією. Також люблю малювати, фотографувати, полюбляю пекти)))

Класно, стільки всього) А чим хочеш займатися у майбутньому, що спробувати?

У майбутньому я мрію стати письменницею) А ще дуже хотіла б відкрити власну кав’ярню-книгарню, щоб пити каву й читати книжки))) І я дуже мрію про танці, та не впевнена, що це буде моя професія, певно, таки хоббі)))

Бажаю тобі успіхів у всьому!) Ти видала справжнісіньку книжку, тож тебе вже можна називати письменницею! Багато дорослих і дітей мріють про те, щоб їхні твори друкували й читали. Було складно видати книжку? Розкажи трошки про те, як твій рукопис зрештою опинився на полицях книгарень як «Небилички від Марічки»)

Дякую) видати книгу було нелегко. Спершу ми шукали редактора, ілюстратора і видавництво, що погодилося б друкувати мій рукопис. Тоді було багато незвичної роботи, але дуже цікавої, і мені вона надзвичайно сподобалася.

Книжку видавали довго, але коли це нарешті сталось, я почувалася дуже щасливою — здійснилася моя мрія!)

Не страшно було подавати рукопис у видавництво? Молоді письменники і письменниці часто бояться це робити й думають, що їхній текст не вартий уваги. Що можеш порадити тим, хто сумнівається в собі?

Так, було страшно. Я не знала, як люди відреагують на мої твори, і тому хвилювалася, адже всі бояться критики. Але, на щастя, все минулося добре, а найбільше переживала мама) Тим, хто сумнівається в собі, я би порадила не нервуватися, завжди можна спробувати ще раз. А може, інші люди зможуть підказати щось, порадити, як зробити краще.

Критика — це добре)

От не можу з тобою не погодитися) А комусь ще розказуєш про «Небилички від Марічки»? Рекламуєш її? Чи вважаєш, що книжка має знайти свого читача сама?

Ні, рекламою займається мама)

Розповідає своїм друзям і знайомим)

А як щодо того, щоб написати редакціям радіостанцій чи видань? Або взяти участь у книжковій виставці?

Чудова думка! Я маю брати участь у книжковому арсеналі наступного року) А ще я проводила онлайн-зустріч у Zoom з дітьми з однієї з київських шкіл)

Звучить круто! Плануєш іще такі зустрічі?

Якщо запросять, я залюбки погоджуся. Це дуже цікаво!

Знаю, що ти брала участь у багатьох літературних конкурсах. У яких саме?

Я кілька разів брала участь у конкурсі ПероДактиль. Це було цікаво, а цього року я навіть зайняла призове місце. Це сталося так несподівано, я навіть не очікувала, бо всі думки були про книжку) Також я брала участь у конкурсі Literature Future, теж пройшла у фінал і поїхала на фестиваль у Чернівці. Там я зустріла багатьох цікавих письменників і познайомилася з дітьми, що теж пишуть історії) Зустріла Марту Левченко, Яніну Соколову, Вадима Крищенка, Любов Відуту й інших)

От персонажі твоєї книги — мрійники. А можна спитати, про що мрієш ти?

Я неабияка мрійниця, їх у мене багацько) Це складне питання, усіх мрій і не перелічити. Я мрію про щасливе майбутнє, про подорожі й нових чудових друзів. Я мрію, щоб в нашій країні люди читали й розмовляли українською, щоб любили і плекали нашу прекрасну мову. І намагаюся робити для цього все можливе)

А ще, хочу щоб у нашому світі траплялися дива)

Таке майбутнє було б чудовим! Думаєш над наступною книжкою? Про що б хотілося ще написати? У яких конкурсах узяти участь?

Так, думаю) Я люблю писати і роблю це щодня, тож книжок вже, мабуть, назбиралося чимало)))

Щодо конкурсів — не знаю, можливо, знову ПероДактиль)

А можеш у двох словах розповісти, про що одна з цих майбутніх книжок? Можливо, плануєш серію пригодницьку?)

Я планую видати серію книжок про цікаву веселу сімейку та їхні неймовірні пригоди)

А зараз працюю над трилогією про давню карпатську магію. Називається «Мольфари»)))

Бажаю тобі, щоб ці книжки писалися так само легко, як «Небилички»! До речі, як з’явилася ідея цієї книжки?)
Це цікава історія))) Було все так: одного разу взимку я каталася на лижах і випадково впала. Саме тоді я зрозуміла, що десь у глибині мого розуму з’явилася якась цікава ідея. З першого разу я не змогла збагнути, що саме це була за ідея. Тому я з’їжджала і з’їжджала, падала і падала, доки не зрозуміла, що хочу написати книжку про пригоди у фантастичних світах) До речі, в «Небиличках» є момент, де дівчинка їде на лижах і падає) Катання не минуло даремно)))

Отак катаєшся собі на лижах, і тут ні сіло ні впало (ну майже) — книжка взяла і нагодилася. Якщо з вами таке трапляється, сміливо хапайте ідею за хвіст, пишіть, малюйте, друкуйтеся. Якщо ви того хочете, значить воно того варте. Як довела Марічка, навіть небилички можуть стати реальністю.

Підготувала Свєтослава Милорадович

Не(звичайні) — це серія розмов з авторами видавництва «Зелений пес» про їхнє «собаче» життя після друку. Стати поетом, письменницею, казкарем — хіба до такого можна докотитися? Звичайно можна. І незвичайно теж.

Якою буде книга, якщо її візьметься писати психолог? Відповідь на це питання можна спробувати дізнатися, прочитавши відвертий роман «Незалежність, або Мамина доця» Владислава Котигорошка. У інтерв’ю для «Друга Читача» автор ділиться подробицями свого шляху до написання роману й розказує, яким чином «кіно» плюс «психологія» дорівнює «література».

— Розкажіть трохи про ваш літературний досвід. Це ваш перший виданий\опублікований твір? Чи писали щось до «Маминої доці»? Як би ви описали свої стосунки з літературою?

Так, це перший виданий твір, але не перший написаний. До «Маминої доці» я написав ще чотири роботи. Майже всі вони в одному жанрі — це соціально-психологічні романи, окрім передостанньої – антиутопії.

Писати великі за обсягом твори я почав далеко не відразу. У дитинстві в мене з цим видом творчості взагалі була проблема: я не міг написати навіть коротенький твір на домашнє завдання, тому мене мама рятувала. Проте одного дня їй це набридло, і вона сказала, аби сам пробував писати, адже так не могло тривати весь час.

Я був у розпачі й думав, що це крах. Однак після двогодинного пускання сліз я все-таки вирішив спробувати. Нам на домашнє завдання тоді, в третьому класі, дали написати коротку казку. Я взяв себе в руки і все-таки впорався із завданням, але великого бажання писати все одно не мав ще якийсь час.

Ситуація кардинально змінилася, коли в тринадцять років почав активно читати (до того я ненавидів це робити). Щоправда, я захопився прикладною, психологічною та бізнесовою літературою, не художньою, і в мене виникло бажання стати психологом, коучем або експертом в області саморозвитку. Однак, подумав я, що ж це за спеціаліст, який не написав жодної книги? Тож без зайвих роздумів я в 14 років вирішив написати свою першу книгу «Я — досконалість». Якщо коротко, то це був мій виклад основних ідей фільму «Секрет» і таких книг, як «Думай і багатій», «Як розмовляти де завгодно та з ким завгодно», «Багатий тато — бідний тато», «Камасутра для оратора» і т.д. Тобто я охопив у книзі одні з найголовніших умінь (на мою думку) і навичок, якими повинна володіти прогресивна людина нашого часу. 

«Я – досконалість» стала серйозною причиною замислитися над написанням художньої книжки. Під впливом фільму «Достукатися до небес» я вирішив написати «100 днів життя». Це історія про львівського брокера, який тривалй час страждав на депресію й одного дня дізнався, що має рак мозку. Написання роману я закінчив за пів року, але довелося доповнювати й переписувати його три рази, адже п’ятнадцятилітньому не легко писати про життя тридцятилітнього чоловіка зі смертельною хворобою.

На інших книгах я б не став тепер зупинятися в цьому інтерв’ю, але я обов’язково їх видам, окрім «Я – досконалість».

У дитинстві, як я вже згадував, не писав, але дуже сильно любив придумувати сценарії перед сном. Це були сценарії про мене в майбутньому. Я міг тиждень вигадувати одну історію, а потім брався геть за іншу. Наприклад, один тиждень я уявляв себе агентом таємних спецслужб, наступний раз – крутим байкером, а далі взагалі укладав договори з дияволом. Яка б то не була історія, вона обов’язково мала чудово візуалізуватися. Тому часом я подумки знімав ледь не голівудські кінофільми.

— Складається враження, що кінематограф мав на вас більший вплив, ніж художня література. Чи не хотіли б ви зрештою написати сценарій фільму чи серіалу? Якщо так, то про що саме?

Кінематограф мав вплив на мене лише на початку. Далі мене почали зачіпати історії людей і різноманітні психологічні теорії (у період навчання у вузі). Якщо говорити про сценарій фільму, то я б дуже хотів екранізації тієї ж «Незалежності» й інших написаних мною книг. Гадаю, що це пов’язано з тим, що я «пишу картинками». Тобто мені необхідно спочатку уявити, побачити образ, подію, аби щось написати. Якщо картинки немає, то аркуш у ворді лишиться білим.

—  Більшість персонажів у романі (чи ви б визначили жанр вашого твору якось інакше?)  – жінки. Наскільки легко вам було створювати їх, чи були певні складнощі? Поділіться досвідом, як відбувався цей процес?

Я погоджуюсь, але додав би «психологічний». Текст написаний від першої особи, у ньому описано багато особистісних переживань, використано напрацювання деяких психологічних течій та шкіл (психоаналіз, логотерапія, психодрама).

У книзі справді багато жінок, на відміну від моїх попередніх робіт. До того ж, до «Маминої доці» жінок не було серед головних персонажі моїх творів, що не дивно, оскільки чоловіку, на мою думку, звичніше писати про чоловіка, особливо якщо розповідь у тексті – від першої особи. Складнощів у створенні жіночих персонажів я не відчував, але мені було б цікаво почути думку жінок щодо цього роману.

Гадаю, що проблем не виникало через мою психологічну освіту, яка допомагає випрацювати добре розвинену емпатію. До того ж, я прекрасно розумів, що мав спробувати мислити як жінка, адже в іншому випадку це було б фіаско.

Якщо говорити про процес створення персонажок, то я завжди починаю з імені (для головних героїв ніколи не підбираю банальні), далі прописую її зовнішність, погляди на життя, особистісні риси, унікальні особливості та яку роль вона має відіграти в книзі. Також завжди намагаюся максимально зануритися у внутрішній світ героїв і їхні почуття.

 — У головної героїні, Амелії, досить складний початок життєвого шляху. Ви показуєте її розвиток як особистості, її переживання, кожен її вибір і як на нього чи не завжди впливають значимі для неї інші. Але між рядків проглядає та система, у якій жінку об’єктивують, у якій жінки самі починають об’єктивувати себе й інших. Чи помилюсь, якщо скажу, що ви запрошуєте читача з’ясувати, де закінчується несвобода і починається свобода?

Пишучи роман, я не замислювався над настільки глобальними питаннями, як місце жінки в патріархальній системі й не збирався їх висвітлювати. Проблема свободи загалом справді має центральне значення в романі, але я її розглядав не як проблему соціуму, а як внутрішньоособистісну проблему. Адже кожен із нас стикається із цим внутрішнім конфліктом, незалежно від статі.

Свобода починається з моменту, коли особистість може зробити три речі:

1. Відповісти на питання «Хто я є і що тут роблю?»
2. Відпустити всі образи та кривди.

3. Знайти в собі достатньо мужності полюбити світ таким, яким він є.

— Чи відрізняється ваш оригінальний задум, яким він був ще на початку написання, від того результату, який матеріалізувався в друці?

Так. Насправді я думав написати щось у стилі «Реквієм за мрією», з дуже драматичним кінцем. Але, як бачите, вийшло трохи інше

Причина проста. Я в цій книзі вирішив експериментувати з побудовою сюжету… План історії був відсутній. У попередніх текстах я завжди детально прописував сюжет і слідував йому. Тепер книга ніби писалася сама собою (вирішив спробувати рекомендацію Кінга). Я творив суто на відчуттях.

Чи задоволений результатом? Так. Чи це найкращий спосіб писати? Ні. Однак переконався, що обидва принципи мають право на існування. Просто необхідно користуватися тим, який найбільше пасує стилю написання.

Якщо повернутися до оригінального задуму, то я хотів написати жорстоку драму, в якій висвітлена проблема вживання наркотиків. Однак у процесі створення роману я зрозумів, що текст не обмежиться цією темою. Це роман про дорослішання, про пошуки себе, про стосунки батьків і дітей, про вміння пробачати й приймати себе та інших.

Роман Владислава Котигорошка «Незалежність, або Мамина доця» можна придбати в онлайн-крамницях:
Онлайн Криївка: https://kryivka.net/books/nezalezhnist_abo_mamyna_dotsya/

ВсіКниги:

https://vsiknygy.com.ua/books/nezalezhnist_abo_mamina_dotsya_568867/

 – Нещодавно вийшла друком ваша книга «Вельми химерні вакації, що укинулися Тимкові одного годинного літа». Почну зі загального. Спитаю про смішне: чи так вже конче необхідне людині читання? Це я про художню літературу кажу. Адже були часи, коли люди й літер не знали, але ж якось обходилися!

– Тоді я почну з класиків. От, приміром, кажуть, буцімто Мао Цзедун мовляв «скільки б не читав, імператором не станеш!» До його слів тоді дослухалися, поважали! Зараз вже не так. Нема Мао Цзедуна, а читання лишилося. Коли мене спитать – таки потрібне! Сівши за читання, людина виображає, вимальовує в уяві і розгадує витівки загадчані. Отим собі немало тямки додає! Письмаки загадують оті мороки на втіху читачеві, та щоб книжки купували. Отак кожен має собі діло, ніхто не байдикує. Усе користь! А коли не читати, то що робить? Хіба спати піти? То ж то й воно!

А однак був у мене товариш, добрий чоловік, розумний, що жодної художньої книжки не прочитав, самі тільки інструкції і технічні тексти, бо гаразд знався на техніці. Їх він розумів і залюбки вичитував. Але раз було надумав силоміць прочитати «Войну і мір» Толстого. Єдину таку спробу зробив. Щодень сідав і змушував себе читати. Кілька місяців отак. Читаючи Толстого, мій товариш ніяк не годен був миритися з тим, що хтось описує звичайні речі, якісь там порожні душевні переживання, а він мусить теє читати, витрачати дурно час. Чи він здолав цілий роман – не згадаю вже. Але при вступі в інститут я написав два твори – собі і йому. Здається, він кращу оцінку отримав. От цей мій друг чудово обходився без художнього чтива. Мушу себе поправити, що либонь не усяка чужа гадка – загадка. Багато писано такого, де годі шукать заважної думки. То вже читачеві вибирати.

Досьє:

Олександр Євтихійович Шепеленко народився у Києві 21 липня 1958 року. За фахом архітектор. Навчався на архітектурному відділенні  Київського будівельного технікуму (1975-1978 р.р.), далі – на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту, нині КНУБА (1981-1987 р.р.). Потому проєктував міські комплекси, громадські споруди, житло, промислові об’єкти. Здебільшого мав зайняток у архітектурі, та переймом залюбки схилявсь до малярства. Юнаком навчався артизму у відомого художника Данила Бідношея. Сталося далі, що додалося й письменство. Найперші літературні спитки ймовірно укинулися ще у 1976-му, коли на пекучім морозі, сидячи на лавці ботсада ім. Фоміна, удвох з товаришем писали дурнички – жаскі, химерні й сміховинні оповіданнячка. Це либонь щоб дівчат розважать. А підпихнула до цього книга про Франсіско Гойя, властиво же знайомство з його офортами «Капрічос», зокрема з роботою «Сон розуму породжує чудовиськ». Вдруге короткий напад письменства стався років за дванадцять, а за нові дванадцять – знов… Отак, перше ніби задля розваги маґлював, але штука ся заманливою показалася, отим трохи у сім загаявся.

– Отже, ви писали книжку, щоб загадати читачеві мудровану загадку?

– Ще б пак! Замислював далебі! Щоб вузлувата була, і щоб не одна! У цій книжці загадок, що зернят на току! Відтулиш палітурки – зараз почнуть вистрибувать, та чимдалі більше! Але й підказки є, хто схоче розгадать. Коли ті загадки порозкрити, замість одної книги матимеш вже десять їх, а коли й більше. Домірно заглибленню. Та усе правдиве, брехні – ані гич!

– Можете розказати, як звернулися до письменництва? Адже за фахом ви, як я знаю, архітектор?

– Та ото ж! Насправді мене більше до малярства прихиляло. Але якимсь злим вітром занесло у архітектурні вишколи, бо там була художня освіта. Про інші особливості фаху не мав жодного уявлення. А вони суттєві! Творчість у архітектурі займає може десять відсотків, а усе інше – щоденний утертий і дратливий труд, геть нецікавий. Але мусив працювать, бо їсти треба. Щодо письмацтва, воно проявлялося хіба у забавках, коли щось у голову зайде. Приміром, навесні, коли крила виростають і сонце очі сліпить, або як макітру напече, або як до гілки боляче чолом прикладешся. Отоді, було, віршика напишу чи оповіданнячко пусте. Раз на три роки або на десять. Жодних думок про літераторство не мав. Та й заробиш на письменництві хіба на сіль до оселедця.

– Отже, ви майже не писали, а тоді одразу узялися до товстелезної книжки?

– Бачте, як воно… Я трохи таки писав. Для моїх дітей. Віршик, бува, або казочку. А тоді знов гадаю – треба щось дітям написати, може нову казку невеличку, добру. Отак почав був, а тоді як розходився! Мусив вже Химеру здолать! Як мене поніс отий кінь Пегасовий – насилу його спинив! Поки писав, вже й діти подорослішали. Оттак вийшло.

– Розкажіть, будь ласка, про саму книжку. Ви кажете, починали писати казку… Але тут бачу ніби щось трохи інше?

– Я не дуже вітаю усякі клясифікації у творчості. Не усе годиться по поличках розкладать. Себто я не проти того – кому охота, хай собі. Але я не стану. Й, зверніть увагу, усі казки, коли багато паперового тіла набирають, вже й нестак казками убачаються. От я мав на думці написати добру утішну цікаву казочку, щоб її дітям увечері читать, без жахіття, без насилля, щоб серце гріло. Оці засади я й зберіг на цілу книгу. Якомога одмикував жорстоких зіткнень, жертв, а де вони й були, то не тут, не удома, а десь далеко поза чорними лісами. Не явно, дотично до кривої… Бо проста робота умислити конфлікт й на тім збудувать книжкову історію. Звичайно так і роблять. Я зарішив без цього обійтися, як мені книжка дозволить. Я ж бо неофіт, то мені вільно! Розказати про життя і смерть, як воно з неба виглядає, без огидної жорстокості й жахоти.

– Але чому? Є безліч казкових історій, сповнених жорстокістю, та люди їх залюбки читають!

– Й без того земне життя то суцільна низка труда й болі, а при кінці – смерть. Навіщо й свого додавати, нехай на папері? Коли щось написав – новий світ започаткував, і це не фігурально. То нехай мій світ буде добрий. Я, сказати б, не маю хисту прораховувать наперед. Себто трохи маю, але не хочу. Ліньки мені. Не до душі. Але натомість я маю пречуття. Якось знаю, що буде далі. Ось розкажу свій дитячий секрет. Бувши малим хлопчам, нізвідки дізнався про смерть. А у ті комуністичні часи Бога не шанували, бо заськи! Ніхто мені не розказував про Бога милосердного, про Царство Небесне… Однолітком охрестили і хрестика сховали. Раз було, ще років може п’яти, лежу на ліжку, темно, ніч, а мені страшно, сумно аж до краю. Терешкова, бодай вона крізь сонце пройшла, саме тоді у космос злітала, то у мене над ліжком її газетний портрет висів. Дізнався допіру, що життя конечне і колись підуть мої батьки, а тоді і я. Це був такий жах, що не сказати! Як дитині миритися, що кожен колись на гній переведеться?! Але! Зараз таки я собі надумав, що не може зникнути навічно, без сліду, отакий добрий хлопчик! Не вірю, що так станеться! Певно, щось таки залишиться од мене, нехай крихта якась, така мала, що її й не розбачити! А у тій крихті буде усе про мене записано. І колись знатимуть з отої крихти возновляти померлих удавні людей. Зрозуміло, що про ДНК і я не чув, і батьки мої не відали. Минуло тоді хіба кілька літ, як науковці ДНК відкрили. По радіо того не об’являли. Надумавши отаке собі спасіння, я майже заспокоївся. Принаймні вже міг спати. Задля чого я це кажу? Я писав, хотячи дати людям надію, особливо діткам, пояснивши не догматично, а на прикладах і розумуваннях, що у Бога є світів багато, і життя вічне, бо вічна душа. А чому вічна? Бо кожна душа многоцінна для Бога! Не для бородатого діда, що на хмарі окошився, не мальованого, а для справжнього, для Творця усього з нічого. І отже боятися не слід нічого, окрім смертного гріха.

– Ваша книга написана незвичайною мовою. Це теж був такий задум?

– Насправді мова звичайна. Українська. Даруйте мені, люде, але звичайна для тих українців, хто не поспіль її забув. Бачте, нашу мову поступово підміняли підробкою, що на московський шталт. Не бракувало штукарів! Приміром, були такі Білодіди, батько й син, хай їм кат і сіра свитка! Зараз ми помаленьку позбуваємося тої підробки, але системи у цім немає жодної. А вже переклади москвомовних текстів на українських сайтах й поготів жахливі, сказати б, зневажливі! Буцімто, хотіли мови, українці, то нате, жеріть оце! Але так, я починав писати простішою мовою, щоб й невігласи утямили. Однак далі згадав, що у мистецтві немає місця компромісам. Компроміси протирічать досконалості, будь-що нанівець зведуть. Відкинув усяке замирення з ворожою підробкою. Мався відкрити українцям, що їхня мова з усіх найкраща, що вона синонимічно найбагатша, гнучка, жива, надзвичайно спроможна до словотворення. Прикладом показав, що для наукового опису явищ і сучасних теорій є цілком придатні звичайні лексеми, вживані у 19-му столітті! Не сказати, щоб се був задум, природньо усе робилося.

– То для кого ви писали книгу? Хто її читач на вашу думку?

– Та геть усі. Усі розумні діти, віком від десяти до ста десяти років. Хто вже хоче світ спізнати, або досі хоче, себто – жива душа, тому, я гадаю, буде цікаво. Та й книжка не суха, там усього мається! І розумування, і гумору, й цяцьок усяких! І мовних візерунків понамальовано. Книга писалася як пригодницька, така її основа, кістяк. Закрутисто усе у ній. Гадаю, що не розчарую читача. Принаймні перші відгуки отримав вельми схвальні. Казали, ця книга дарує утіху й тепло. Її слід читати у затишку. Або вголос у хорошій кумпанії. І, дивна штука, після першого прочитання люди її перечитують, бува, й кількараз, дарма що у ній цілих 852 сторінки! Там ще є словничок, що стане у пригоді хоч кому – й учню у школі, й літератору, ба навіть професору. Було, одна відома професорка комизилася, не хотіла читати рукопис, гордовитенька, бач! Мовляла, недозвілля мені усяке читати, вас отаких багато! А згодом слухаю її у телебаченню, а вона знай додає лексеми з моїх «Вакацій»! Виграшно для мови виходить! Певен, що зі словника мого, бо ті слова вишукать – великий труд, і купу часу забирає, легкотою не знайдеш! Либонь таки прочитала, бо перше геть інакше мовила. Та мені не жаль! Я тільки радий з того, що користь мається!

А з книжкою можна пізнатися отут https://vsiknygy.com.ua/books/velmi_khimerni_vakatsii_574663/